Стрічка шведського режисера грузинського походження Левана Акіна гучно прогриміла у нього на батьківщині, але лишилась мало поміченою в нашій країні. "А потім ми танцювали" показують в обраних українських кінотеатрах до 12 січня, тому поспішіть взяти свій квиток. Ми вже встигли подивитись одну із найголосніших гей-драм 2019 року і маємо, що вам розповісти.
"А потім ми танцювали" розповідає нам історію Мераба – юнака, який працює офіціантом та навчається в школі національного грузинського танцю. Одного разу до танцювальної зали заходить Іраклі, який має стати суперником Мераба у змаганні за місце в головному ансамблі країни, та несподівано замість ворожнечі між юнаками розпалюється пристрасть. Чоловіки зближуються настільки, наскільки це можливо. Чи зможе такого Мераба прийняти консервативне грузинське суспільство?
Якщо ти – режисер, і вирішуєш знімати кіно про гомосексуалів, знай: про твою стрічку точно говоритимуть, а, може, й покажуть на кількох фестивалях. Так сталось і з "А потім ми танцювали" - у Каннах його продемонстрували в незалежній секції "Двотижневик режисерів", на Одеському кінофестивалі фільм отримав гран-прі "Золотий Дюк", та найбільше уваги стрічка отримала в себе на батьківщині. Тільки уявіть – під час прем’єри фільму кінотеатр довелось оточити поліцією, адже навколо нього зібрались сотні розлючених протестувальників, серед них були і священнослужителі з іконами (!) в руках. Вихід такої стрічки в Грузії, наче вибух гранати серед багатотисячного натовпу: без жертв не обійшлось. Закривавлену громадську активістку Ану Субеліані з території кінотеатру вивезли на швидкій.
"Якщо ти грузин, якщо ти християнин, ти не можеш бути гомосексуалом" - неписані, але істинні правила, які досі панують у грузинському суспільстві особливо серед людей старшого віку. Гіперболізована маскулінність підкріплена вірою в Бога формують потужний концепт консерватизму в Сакартвело (так грузини самі називають свою країну). Саме тому вихід "А потім ми танцювали" варто сприймати, перш за все, як соціальний проект, як крок у напрямку подолання нетерпимості, а вже потім розглядати його художні якості.
"А потім ми танцювали" трохи нагадує "Чорного лебедя" Даррена Аронофскі. Зовні і тут, і там – танці, і тут, і там – нетрадиційне кохання. Ніна у Наталі Портман відкриває свою темну сторону, Мераб у Левана Гелбахіані також виявляє у собі щось раніше незнане.
Звісно, можна було би звинуватити Левана Акіна у тому, що він "калькував" Аронофскі, але це не так. Обрана форма грає на 100 % саме завдяки контрасту всередині "А потім ми танцювали" – виконавець національного танцю, який грузини з такою гордістю демонструють всьому світові, виявляється гомосексуалом – одним із тих, кого грузини від усього світу приховують. Такий ефект зберігався би хіба що, якби Леван Акін зробив Мераба священиком, та, гадаю, до такого не готова не лише Грузія, а й весь світ з огляду, наскільки "гарячою" є тема гомосексуальності та педофілії серед релігійних служителів у наші часи.
Одне із найбільших задоволень в "А потім ми танцювали" це "картинка". Око радують теплі кольори та сонячне світло. Завдяки "живій" камері ефект присутності у танцзалі десь посеред Тбілісі максимальний.
Мінусом фільму є акторські роботи: Мераб викликає менше співчуття, ніж Марі – дівчина, яка думала, що вони зустрічаються, але жорстко помилилась. І, хоча головний герой гарно розкритий – ти усвідомлюєш, хто він, як живе, на що сподівається, емпатії все одно не виникає. Із Іраклі чоловічого аналога "femme fatale" не вийшло – під час перегляду не розумієш, за що тобі любити цього персонажа, я вже не кажу про те – чому в Мераба виникли до нього почуття.
У драматургії також є прогалини : фільм "набирає оберти" до певного моменту, після чого сильно "здає" у динаміці та утриманні уваги. Фінальний танок Мераба за рівнем напруження мав би сягнути останнього танця вже згаданої Ніни у "Чорному лебеді", але цього не сталось. В результаті маємо перфоманс досить затягнутий для того, аби встигнути занудьгувати.
Вкрай дивно виглядає фінальне милосердя молодшого брата Мераба : чому саме цьому шибайголові дісталась функція "прийняття блудного брата"? Якщо вже йти до коріння грузинської патріархальності, то прийняти Мераба таким, яким він є мав би його батько чи викладач танців.
Безперечно, "А потім ми танцювали" - фільм, який є важливим не лише для Грузії, а й для всього світу. Після перегляду мене турбувало одне запитання: а, якби в Україні зняли таку стрічку, чи лишалось би наше суспільство настільки толерантним, аби не влаштовувати мітинги? We`ll see.