Коли в театральній дискусії починають говорити про штампи, то йдеться зазвичай про театр громіздкий і класичний. Те, що могло би поповнити анекдотичні ряди "невмирущого". Мовляв, сорокарічні тетяни в оперних постановках Чайковського, віночки та глечики в українській психологічно-побутовій класиці, піднесена декламація від працівників музично-драматичного — це все наші стереотипи, які з‘явились не на пустому місці. Насправді ж і театр, який ми звикли маркувати як "сучасний європейський", вбачаючи вже у самому словосполученні експеримент і вихід за межі усталеного, теж має купу розхожих фішок і стереотипних ознак (принаймні візуальних). Історія часто така ж, як і з будь-яким штампом: колись той чи інший прийом був вдалим винаходом, згодом став просто способом ідентифікувати себе із лейблом "сучасне". Yabl зібрав ряд таких ознак-сигналів, які дозволять зорієнтуватися і зрозуміти: якщо ви бачите все це, перед вами — ультрасучасна "артхаусна" вистава.
"Хірургічне" світло та "барний" неон
Один із характерних візуальних кодів сучасного театру ( йдеться як про танець, так і про оперу та драмтеатр) — це сцени зі штучною люмінісценцією, схожою на світло при допиті в ФБР чи в операційній. Забудьте про складну партитуру, за якою десь під колосниками (верхня частина сцени з обладнанням - Yabl) змішуються сині, червоні і жовті промені — вона необхідна, але не ключова. Локальні люмінесцентні лампи, розміщені так, аби підсвітити обличчя, фігуру чи м‘язи героя, разом з оголеними дротами від цієї лампи, рожевий і ультрамариновий "барний" неон — ось те світло, яке нагадує вам про штучне і технократичне глобалістське життя, про тісноту і тлін кабінетів корпорацій, про екран від монітору у кімнаті вашої "хрущівки".
Складно сказати, коли саме таке освітлення стало надхарактерним для дослідів у блекбоксах, але можна згадати купу прикладів з вистав, які чи не першими спадають на думку при словосполученні "сучасний театр": це "Hey Girl!" від Ромео Кастеллуччі, "(А)поллонія" Кшиштофа Варліковського, "Войцек" Кирила Серебреннікова тощо. У кожного з цих режисерів можна знайти ще з десяток вистав, у яких активно використовується таке освітлення (як правило, поєднується зі сценографією з прозорими кімнатами-боксами).
Вистава "Войцек" Кирила Серебреннікова
Як у нас:
Кілька сучасних вистав в Україні, під час яких можна насолодитись люмінісценцією чи неоном — "Гей-парад" в Дикому театрі, "Вакханки" в ТЕО, "Отелло/ facebook" в театрі "Золоті ворота" та "Войцек" від Андрія Жолдака (2007).
Вистава "Гей-парад" в Дикому театрі
Тіло, що б‘ється в конвульсіях
Так званий фізичний театр — ще один дуже популярний різновид театральних експериментів. Слід зауважити, що поняття "сучасний театр", яке передбачає саме театр пошуковий/ постдраматичний/ провокаційний, щільно пов‘язують з відмовою від логіки та психології і цікавістю до безсловесного, екстатичного, ритуального. Простіше кажучи, такого, що має якомога більше стосунку до театральної гри і якомога менше — до літератури. Тому один з типових приводів пожартувати про сучасний театр — це згадати всі ті вторинні перформанси, коли самотні генії, надивившись Кастеллуччі і Яна Фабра, начитавшись про акціоністів і Абрамович, захоплено обливають себе олією, мукою, змушуючи публіку сором‘язливо стояти у нетрях експериментального підвалу, нашіптують мантри у поєднанні з цитатами Дерріди, оголюються і виконують глибокодумний "авторський" танок.
Вистава "Hey Girl!" Ромео Кастеллуччі
Насправді ж все це відсилає нас ледь не до середини ХХ століття — як мінімум, до Річарда Шехнера, The Wooster Group і The Living Theatre. Власне, до того періоду, коли поруч з поняттям "театральність" лише зароджувалось поняття "перформативність". Коли бачите подібне перед собою — знайте, автор вистави намагається натякнути вам, що добре знає про останнє.
Як у нас:
Подібні досліди у руслі перформансу чи фізичного театру можна знайти в окремих проектах PostPlay: наприклад, у "Вакханках" Всеволода Лісовського (київський варіант московської вистави) чи акціях Ігоря Мельника.
Ігор Мельник в PostPlayТеатрі
Великі голови пташок або ляльок на акторах
Дуже важко сказати, звідки взявся цей специфічний штамп, але він стовідсотково став "загальним місцем" і модою в театральному просторі — десь таким самим чином, як модними стали туфлі із гострим носом чи джинси а-ля 90-ті. Розумно було б припустити, що все це має стосунок до експериментів з тілесністю, любов‘ю сучасного театру до деконструкції образу людського тіла: від "Hey Girl!" Кастеллуччі (мабуть, звідси найвідоміша сцена, де виконавець ходить з неприродньо великою маскою), його ж персонажів з "Авіньйону" у "tragedia endogonidia", до "Войцека" Серебреннікова і відомого гротескного голуба з "Бельгійський правил" Яна Фабра.
До вже згаданих вище вистав можу додати й інші з героями, у яких порушені пропорції: "Край землі» Філіпа Жанті, "Попелюшка" Жоеля Помра, маловідомі німецькі експерименти з фестивалю Divadelna Nitra.
Як у нас:
В Україні є лише один, але дуже яскравий приклад використання такого штампу — постановка "Лоенгріна" австрійським режисером у Львівській опері, яка миттєво нагадала театрознавцям пташку Яна Фабра.
Вистава "Лоенгрін"
Довгі красиві сцени без слів
Як відомо, сучасний театр наполягає на своєму відриві від літератури, а отже, експериментує з логікою і часом, з готовністю глядача пірнути у якісь таємничі, позараціональні сфери. Характерним для сучасного експериментального театру є медитативне акцентування на якомусь одному стані або об‘єкті, що має створити ефект глибини змісту і "того, що не вимовиш словами". Це може бути звук крапель з крану, зациклене відеозображення вмираючої квітки, актор, який повільно і витончено виконує якийсь рух.
Вистава "Страсті за Адамом" Роберта Вілсона
Шукайте подібні речі у "Владі театрального безумства" Фабра, у "Страстях за Адамом" Роберта Вілсона, у "Чарівній горі" Костянтина Богомолова (хоча тут скоріше про витримку, ніж про красу).
Як у нас:
Гарний приклад — "Іфігенія. Апофеоз" від ТЕО і медитативні вистави-концерти бендів ДАХу (ЦеШо і Dakh Daughters).
Dakh Daughters
Проекція та відеомапінг
Про взаємопроникнення театру та кіно можна говорити ледь не з першої половини ХХ століття: монтували відеозаписи у спектакль і Всеволод Мейерхольд, і Ервін Піскатор і — трохи пізніше — відомий празький колектив Laterna Magika. Але, якщо для цих піонерів відеозображення було лише ситуативним виражальним засобом, то для сучасних режисерів відеопроекція, різноманітні маніпуляції зі зйомкою прямо під час спектаклю — часто спосіб замінити все, і навіть там, де не треба.
Мабуть, один з найбільш грубих і лобових способів сказати публіці "Я — сучасний режисер" сьогодні — почати транслювати на задник відеозображення, бажано таке, що крупним планом просто дублює акторів під час вистави.
У позитивній, скажімо, версії, любов до камер — своєрідна маніфестація причетності до сучасного мультимедійного світу, де майже все сприймається крізь призму цифри/ екрану/ кіно. І на думку спадає сила-силенна європейських вистав, де відеомапінг і відеотрансляція використані філігранно і доречно: "Процес" Крістіана Люпи, та ж "(А)поллонія" Варліковського, "Zholdak Dreams" Андрія Жолдака тощо.
Вистава "Zholdak Dreams" Андрія Жолдака
Недоречними вони є тоді, коли на сцену просто нема чого втулити, але треба чимось заповнити простір ( і затвердити себе як сучасного режисера). Таких прикладів настільки багато, що кожен, думаю, в цей момент згадає щось своє.
Як у нас:
З тих вистав, де дія спирається на відеопроекцію, і спостерігати за цим справді цікаво — "Дім на краю душі" в Театрі на лівому березі Дніпра, "IYOV" від формації "Нова опера", "Віталік" від Дикого театру.
Вистава "Віталік" у Дикому театрі