Рене Зеллвегер тривалий час знаходилася у професійному вакуумі, та з’явившись на великому екрані в образі Джуді Гарленд, стала справжнім “вибуxом” цього року. Сильно схуднувши для ролі (в гойдалкаx з вагою з актрисою може позмагатися лише Крістіан Бейл), змінивши свою зовнішність до невпізнаваності, вона зіграла Джуді так несамовито і відчайдушно, як може це зробити лише та, яка на власному досвіді відчула виворіт успіху з усіма його наслідками.
Подіі фільму розгортаються в 1969 році, під час п’ятитиждневного ангажементу Гарленд в легендарному лондонському залі “Talk of the Town”. Концерти Джуді були приурочені до тридцятиріччя її зіркової ролі у "Чарівникові країни Оз" - фільмові, який зробив її зіркою і водночас заручницею голлівудської “системи”. Те, що виглядало яскравою картинкою на екрані та в таблоїдах насправді було добровільною в’язницею, де Гарленд провела чотири десятиліття і лишила всі свої життєві сили.
Режиссером картини став англієць Руперт Гулд, знаний саме як театральний режисер і це помітно в "Джуді". Його авторські прийоми та акторські роботи у стрічці мають не притаманний байопікам гротескний характер, але ця гіперболізація образів не роблять сюжет менш драматичним. Усвідомлення фіналу життя Джуді взагалі роблить перегляд фільму фізично нестерпним.
Очевидним мінусом стрічки є слабкий та “однобокий” сценарій, який не знайомить глядача із багатьма важливими обставинами життя Гарленд. Тим, хто знають акторку лише як Дороті у “Чарівникові країни Оз” та маму Лайзи Мінеллі буде складно під час перегляду, тому розповімо трохи фактів із життя реальної Джуді.
Джуді Гарленд в молодості
Френсіс Етель Гамм (справжнє ім’я актриси) народилася в акторській родині. Першу роль отримала у зовсім юному віці – у два з половиною роки. Амбіції батьків і безсумнівний вокальний талант Френсіс привели її до того, що вже в тринадцять дівчинка підписала свій перший контракт із студією-гігантом MGM. Після цього почалася активна, в режимі нон-стоп, кінематографічна діяльність Джуді, яку тримали на жорстких дієтаx, аби якомога довше зберегти її в “дитячому тілі”. Мати, яка була опікуном і менеджером дівчинки, не тільки не виступала проти таких експериментів над дитиною, а й сама давала своїм Френсіс пігулки для підсилення працездатності. Вже у п’ятнадцять дівчина була наркозалежною. Далі були як радісні моменти – як-от зіркова роль Дороті, так і не дуже – таємний шлюб, вимушений аборт, чотири розлучення та купа розчарувань у тих, хто її використовував лише як інструмент для заробляння мільйонів. Цих фактів досить аби зрозуміти, чому вже у 47 років жінка була виснаженою як фізично, так і емоційно.
У драмі є кілька розкішних сцен, заради яких її однозначно варто подивитися. Мова зараз навіть не про вокальні перфоманси, з якими Зеллвегер справилася блискуче. Після перегляду сцени, коли Джуді-Рене наважується з’їсти шматочок торта, точніше тих секунд екранного часу, які їй передували, у тебе здавлює горло. Епізод у шафі з дітьми просто розриває простір концентрацією болю, відчаю і усвідомлення “цінності” свого життя.
Другорядні персонажі в стрічці виглядають настільки тьмяно і невиразно, що фільм можна сміливо назвати “сольником” Рене, за який вона вже отримала "Золотий глобус" і, напевне, отримає ще й "Оскар". Дехто дорікає Зеллвегер за “танці обличчям" - її гіперактивну міміку. Дійсно, в роботі акторки є якась метушливість, та варто пам’ятати, що екранна Джуді – це образ і він може бути гротескним задля більшої виразності. Хоча для передачі почуттів іноді було досить самих крупних планів очей акторки та її незграбної, але такої зворушливої в своїй тендітності пластиці.
Навіть мега-попсовий, “солоденький” фінал, який, на мою думку, дуже розвеселив би саму Джуді, не змусив пошкодувати про час, який я витратила на перегляд цього фільму. Наприкінці свого життя, Гарленд дуже боялася, що її забудуть… Тому неxай про легенд знімають фільми xоча би для того, аби про ниx згадували частіше.