Будда — свідок: сідати за текст про віпассану мені страшенно не хотілося через сильну втому від самої практики. Але вона навчає ділитися знаннями з іншими людьми, а тому цей матеріал — мій борг перед Буддою та його потужною практикою, яку, на мою думку, повинен пройти кожен. У цьому тексті я хочу коротко розповісти про те, у чому суть цієї духовної техніки, поділитися враженнями та допомогти визначитись кожному, чи потрібен їм такий крок на життєвому шляху. Тож, вмощуйтесь у позу лотоса та читайте.
Для початку давайте з'ясуємо, що ж таке ця віпассана та з чим її куштують. Якщо бути чесним, то я сам до кінця не усвідомлював, що на мене очікує і поїхав, можна сказати, наосліп. Віпассана — це один із численних різновидів медитацій, які практикував Гаутама Будда, щоб стати просвітленим і досягти абсолютної гармонії. В сучасний світ ця практика потрапила завдяки вчителю Шрі Сатья Нарайян Гоенка, який протягом всього свого свідомого життя її популяризував, будував центри в Індії та в багатьох країнах світу і навчав людей. Великий плюс цієї техніки самовивчення в тому, що, не дивлячись на філософію Будди в її основі, вона є абсолютно нерелігійною і займатися нею можна будь-кому, незалежно від віри, переконань та цінностей. Але перейдімо ближче до справи.
Ви не маєте права спілкуватися із іншими студентами, дивитись їм у очі та фізично взаємодіяти.
Вирішуючи пройти курс, ви маєте дотримуватись ряду правил із першого дня по десятий. Ви приїжджаєте до центру і одразу здаєте свій мобільний телефон та іншу техніку організаторам. Окрім електронних пристроїв забороняється брати з собою книги та читати їх на території центру, зошит та ручку, щоб записувати свої думки та спостереження, або ж інші предмети, які могли би вас розважити (музичні інструменти, настільні ігри, фарби для малювання і т.д.). Усе, що вам потрібно мати — чистий одяг, мило, шампунь, рушник, гель для душу та деякі предмети, які можуть знадобитись для комфортного існування протягом цих 10 днів. Та головне — ви даєте обітницю мовчання на цей термін. Не можна спілкуватися з іншими студентами, дивитись їм у очі та фізично взаємодіяти. Якщо у вас виникають якісь питання, труднощі чи потреби, то ви можете звернутись або до помічників, або до вашого вчителя, який сидить на медитаціях. Центр поділений на дві частини: чоловічу та жіночу. Єдине місце перетину — хол для медитації.
Ось таку кімнату я розділив з німцем
Підйом щодня о четвертій ранку. О 4:30 починається перша медитація аж до 6:30. Після медитації сніданок та відпочинок до 8 ранку. Хтось йде досипати, хтось приймає душ та починає прати свій брудний одяг, а хтось просто гуляє територією. С 8 до 11 — три години медитації. З 11 та до 13 — обід та перерва. Знову ж таки, є час поспати, попрати та погуляти: більше все одно займатись нічим. З 13 до 17 — ще чотири години медитації. З 17 до 18 — перерва на чай з фруктами. З 18 до 19 — вечірня медитація, після якої всі слухають лекцію Гоенки в записі. З 20:30 до 21:00 — медитація, після якої хтось йде спати, а хтось залишається для спілкування з місцевим вчителем. О 22:00 повний відбій і на території центру вимикається світло. Приблизно так виглядає кожен день на віпассані.
Хол для медитацій
У чому ж полягає техніка медитації у центрі? Ми звикли, що медитація — це концентрація уваги на чомусь бажаному. Наприклад, хочеш ти чогось, заплющуєш очі й починаєш візуалізувати свою мрію. Або ж є медитації Пранайама, коли ти працюєш зі своїм диханням і навмисно змінюєш його. Та віпассана інша. Ця техніка не просить вас нічого змінювати в собі або ж уявляти те, чого не існує. Під час практики ви вчитесь повністю відчувати своє тіло та спостерігати за тим, що відбувається. Гоенка каже, що до своєї фізичної оболонки треба бути максимально уважним, бо у кожній її частині є певні відчуття, навіть якщо вони не очевидні. Навчившись знаходити їх, ви загострюєте свій розум, свідомість і підсвідомість. Але головне, що відчуття під час медитації можуть бути найрізноманітнішими, як приємними, так і болісними (врешті-решт сидіти годину з рівною спиною не дуже просто). Ваша задача полягає в тому, щоб ніяк не реагувати на те, що з вами відбувається. Якщо вам боляче, то просто спостерігайте за цим і не "народжуєте" почуття відрази до цього болю, якщо ж ви відчули щось приємне, то не починайте радіти і створювати залежність.
Прокидатись щодня о четвертій ранку виявилось зовсім нескладно.
Гоенка каже, що всі відчуття мають одну й ту ж властивість: вони з‘являються і зникають, адже ніщо не триває вічно. Все постійно змінюється в цьому світі. Зізнаюсь, спочатку це все здається тобі нісенітницею, і ти питаєш себе: «А як це до дідька мусить допомогти моїм внутрішнім стражданням та комплексам?». Та згодом до тебе доходить істина: розум і тіло пов‘язані. Спостерігаючи за почуттями в тілі, ти рано чи пізно перестаєш болісно реагувати на ті події в житті, які змушують тебе страждати. І все це справді дуже гарно та просто звучить на словах, але зовсім інша справа — особистий досвід.
Ми медитували всюди, навіть стоячи на вулиці
Оскільки я був на Балі, то вирішив, що потрібно пройти цю практику в Індонезії. Проте, на самому острові центр ще не побудували, тому мені довелось летіти до Джакарти, а звідти — машиною до маленького містечка Богор. Центр розташовано в горах, тому краєвид там був справді дивовижний. Та й, зізнатися, умови життя теж не найгірші. Їжа вегетаріанська, але дуже смачна. Я м‘ясо не їм, тому мені було норм, але, повірте, навіть м’ясоїди були би задоволені харчуванням. Двох прийомів вистачало, аби весь день бути ситим. Найрізноманітніші супи, салати, страви з рису, тофу, паста, хліб з арахісовим маслом та джемом, безліч фруктів, темпе, інколи давали желе, банановий хліб та шоколадне суфле. Кілька разів я навіть переїдав, про що потім шкодував під час медитацій, адже це дуже відчувалось.
До речі, прокидатись щодня о четвертій ранку виявилось зовсім нескладно. На третій день я взагалі почав вставати за 10 хвилин до місцевого дзвоника. Навіть сидіння з рівною спиною виявилось не таким жахливим, як мені казали, хоча інколи було справді важко.
Будиночок, в якому ми жили
Найбільші труднощі виникали в мене в голові. Коли ти не можеш ні з ким спілкуватись, перевіряти кожні п‘ять хвилин стрічку Фейсбуку або хоча би читати книги, то нічого не залишається, як "підіймати" всі свої старі комплекси, страхи та переживання на поверхню. І от у цьому плані віпассана виявилася справжнім випробуванням. У реальному світі ми звикли, що в тяжку хвилину можна ввімкнути відео на YouTube чи сходити в кіно і відволіктися від своїх проблем. І, хоч настрій поліпшується, але сама проблема нікуди не зникає. Ми просто відсуваємо її на "потім", постійно знаходячи способи сховатись. На віпассані в тебе немає можливості кудись втекти, щодня ти мусиш зіштовхуватись зі страхами і, повірте, коли ти не можеш навіть нікому розповісти про свій важкий стан, то перебування в цьому центрі починає нагадувати концтабір. Різниця лише в тому, що страждання духовне, а не фізичне.
Кожна хвилина перетворюється на довгі години. Якщо в звичайному житті нам завжди здається, що час кудись поспішає, то під час практики все навпаки. Уявіть собі: ви прокинулись о четвертій ранку, у вас було кілька медитацій, ви поснідали, попрали речі, зробили ранкову зарядку (я тихенько робив, хоча це теж не дозволяється), прийняли душ, пообідали, погуляли. В якийсь момент тобі здається, що вже майже вечір, але, подивившись на годинник, розумієш, що поки лише 12 година дня. Від цієї думки починаєш божеволіти.
Пригадую, як я заплакав першого дня.
Не міг дочекатися перерви на чай о 5-ій годині вечора, бо сильно хотілося їсти, а там повинні були давати фрукти. Коли я зайшов до їдальні, то побачив на столі диню. Справа в тім, що її смак я просто не можу терпіти. Уявіть собі: сидить чувак за столом, п‘є чай, кусає диню і після кожного шматка в нього течуть сльози. В звичайному житті це справді би здивувало, але під час віпассани такі реакції є цілком нормальними. Зізнаюся, плакав я там постійно і кожного дня був за крок до того, щоб піти до помічників, забрати документи й телефон, зібрати речі і звалити до родини на Балі. Думки були найрізноманітнішими: від «Чи не знайшла моя дівчина когось, доки я тут незрозуміло що роблю?» до «Чи не вбив коронавірус все населення планети за ці 10 днів?». І від того, що в тебе немає нагоди взяти телефон і все перевірити, ти починаєш вірити в ті сумні ілюзії, які вигадує мозок. А чим більше ти віриш, тим гірше тобі стає. І це перетворюється на замкнене коло, яке вдається розірвати тільки під час медитацій. Та далеко не всі медитації проходили ідеально або хоча би добре. Переважну частину часу було складно сконцентруватись на відчуттях тіла, адже думки літали навколо мозку наче бджоли і заважали заспокоїтись. Найбільш важкими для мене були 3,4 та 6 день, коли мене просто розривало на шмаття від внутрішнього болю. Та щоразу щось зупиняло і внутрішній голос казав, що я повинен пройти курс до кінця. Пригадую, коли гуляв навколо по території з сумним обличчям, то бачив як інші студенти теж навертають коло за колом зі стражданням у очах. В такі моменти я розумів, що ми, хоч і не можемо спілкуватись, але єдині в своїх почуттях.
Краєвид з холу для медитацій
Проте, коли мені все ж вдавалось налаштуватись на тіло і заглушити решту, то це справді працювало. Виходячи з медитації на вулицю я починав кайфувати просто від свіжого повітря чи сильного дощу. Тоді було добре від теперішнього моменту і всі думки про минуле чи майбутнє зникали. Саме завдяки цьому я мав мотивацію залишитись і працювати над собою далі аж до 10 дня.
Найкумедніше було радіти якимось дивним речам разом. Одного разу я побачив у кущах змію і почав за нею спостерігати (хоч я і боюсь змій). Інші студенти побачили цю картину і приєднались до мене. Уявіть лишень: стоять кілька дорослих чоловіків і "палять" в кущі на змію. Коли до нас підійшов помічник і побачив рептилію, то взяв швабру та пластиковий контейнер і почав заштовхувати змію всередину. Для нас це була справжня екшн-сцена, пригода на весь день та надзвичайно яскраве враження. Наступного дня я побачив великого скорпіона. На жаль, покликати когось я не мав змоги, тому довелося радіти знахідці на самоті. Треба було якось себе розважати, тому довелось вивчати тварин, які мешкали поряд. Мене навіть перестали лякати велетенські таргани в туалеті. Одному з них я дав їм‘я Костелло і потім мені було шкода його вбивати, тож я просто викидав його на вулицю щоразу, коли бачив.
У вільний час "віпассанівці" насолоджуються природою навколо
Зазвичай в першій половині дня мене сильно "накривало" і я відчував тугу, а у другій половині раптово ставало настільки добре — аж до ейфорії. Найкрутішими були лекції наприкінці кожного дня. Вони надихали своєю глибиною та поясненнями, навіщо я це роблю. Кожна така лекція мені давала сили йти далі.
У останній десятий день нам нарешті дозволили спілкуватись один з одним. І це було неймовірно дивне відчуття! Раптово тобі стало складно формулювати речення, слова почали плутатись між собою. Через 30-40 хвилин спілкування я раптово стомлювався і хотів повернутись до тиші та медитацій. Та врешті-решт це був і момент щастя. Я познайомився зі студентами з Америки, Мексики, Росії, Індонезії, Німеччини. Мене дивувало те, наскільки наші враження подібні та й взагалі — наскільки ми схожі між собою, не дивлячись на те, що прилетіли сюди із різних куточків планети й розмовляємо різними мовами. Це справді якась магія.
Нові друзі
Наступного дня я раптом усвідомив, як мені цього всього бракуватиме. Так, віпассана перетворилась на біль та страждання, та я й не помітив, коли встиг їх полюбити. Практика закінчилась, але її ефект зберігся. Зараз я простіше ставлюся до всього, що відбувається. Якщо раніше якась людина чи її фраза викликали би в мене злість чи роздратування, то зараз цього немає. Ти починаєш ставити себе на місце людини і намагаєшся зрозуміти її. І так в усьому. Іншими словами, як би важко не було під час віпассани, після її завершення ти відчуваєш значні зміни всередині себе.
У вас, мабуть, виникло цілком логічне питання: скільки це коштує? Можливо, відповідь вас здивує, але все це просвітлення безкоштовне. Так, спеціальні центри вас приймають, годують, дають дах над головою та діляться вченням Будди просто так. По завершенні практики ви можете залишити донейшн рівно стільки, скільки вважаєте за потрібне. Тож, віпассана справді доступна для всіх. Єдине — потрібно заздалегідь зареєструватись на курс та отримати підтвердження. Центри є майже в усіх країнах світу, навіть в Україні. Звісно, цікавіше поїхати в Індію або Індонезію, але вчення всюди однакове. Тож, набирайтесь мужності й не зволікайте. Це справді того варте.
Фото з особистого архіву Богдана Панкрухіна