У наші часи той факт, що на виробництво українського фільму не були витрачені державні кошти, вже змушує ставитися до нього доброзичливо. Та, на жаль, така фора в глядацькій симпатії не допомогла дебютному фільму Сергія Вейна «Продюсер». Він удостоївся досить скромних касових зборів і холодного прийому кінокритиків. Водночас цей фільм можна назвати примітним прикладом вітчизняного роуд-муві. У своїй новій роботі Вейн робить спробу домогтися успіху на цій же жанровій території, але ще більш відважну, адже дія розгортається на батьківщині «дорожнього кіно», у США.
У центрі оповіді — успішний співробітник рекламного агентства, який вирушає у Лас-Вегас, щоб підписати договір з важливим клієнтом. Йому необхідно дістатися цілі раніше колеги з фірми суперників. Однак не дуже вдала спроба позалицятися до чарівної молодої жінки, що сидить у сусідньому кріслі в авіалайнері, призводить до того, що він опиняється зі своїм конкурентом (звісно, ним виявляється саме ця сусідка) у одному автомобілі посеред американських просторів.
«Побачення у Вегасі» варте глядацької уваги вже тому, що порушує всі жанрові канони. У класичному роуд-муві низка подій, які переживає герой по дорозі з точки А у точку Б, дозволяє йому, а заодно і глядачеві, краще познайомитися з навколишнім світом, стає своєрідним зрізом реальності. У фільмі Вейна дорожні пригоди не мають до реальності жодного стосунку, а майже всі персонажі, яких зустрічають українські рекламісти, виявляються божевільними різного рівня ексцентричності, зіграними в стилістиці естрадного шоу. Чого тільки вартий пілот, котрий розважає пасажирів жартами про авіакатастрофу, співробітник служби боротьби з тероризмом, який катує невинних іноземців заради жарту, Ерік Робертс, який бродить пляжем і чіпляється до відпочивальників сподіваючись, що хтось пам'ятає його не тільки за роллю у «Аврорі» Оксани Байрак.
Один з них, Вова зі Львова, який зображає Хантера Томпсона, і зовсім є галюцинацією героя, що наковтався наркотичних речовин. Але навіть ця психоделічна фантазія здається святом реалістичності у порівнянні з центральним епізодом фільму — слізною зустріччю рекламіста з матір'ю, що покинула його у дитинстві, а зараз дає концерт у Неваді. Насамкінець, вся подорож головного героя виявляється безглуздою, адже клієнтом, до якого, долаючи океани і континенти, поспішають герої, є Вадим Галигін — житель Мінська і частий гість у Києві.
Герой «Соляріса» Станіслава Лема стверджував, що, вирушаючи у космос, ми не розраховуємо зіткнутися з іншими світами: єдине, до чого ми готові, єдине, що нам насправді потрібно — це дзеркало нашої цивілізації, знайомі, звичні нам риси. Так і автори «Побачення у Вегасі» відправляють героїв у США, щоб зіштовхнути їх з Галигіним і Парфенюком, щоб вразити їх розкішшю інтер'єрів казино, розташованого в межах Київської області, щоб зробити їх учасниками сімейної мелодрами, від якої навіть найбільшим поціновувачам вітчизняного теле прайм-тайму зробилося б ніяково. Величні пейзажі Долини Смерті не вражають, а, на жаль, виступають лише необов'язковими перебивками для кепкування в стилі низькопробних телесеріалів.
Фото: РБК-УКРАЇНА