Не так страшний коронавірус, як наслідки боротьби з ним. Україномовний Фейсбук заполонили новини про ймовірне рішення Міністерства фінансів позбавити культурну галузь в нашій країні державного фінансування. Мова йде про 7 мільярдів гривень, які можуть відібрати у Держкіно, Українського культурного фонду, Інституту книги, музеїв Голодомору та Революції Гідності, творчих спілок та різних програм інформполітики. Пояснюють можновладці такі драконівські скорочення необхідністю залучення додаткових коштів для боротьби з вірусом, підтримання медичної системи тощо. Для когось подібне рішення може здатися цілком правильним, бо я не збрешу, коли скажу, що життя людей важливіше за якісь там "фільми та концертики" (на які не дуже-то й ходять). Менш очевидною істиною буде той факт, що зупинка розвитку культури в Україні може виявитись значно жахливішою за саму епідемію коронавірусу. Зосередитись у своєму тексті хочу саме на українському кіно і тому, що на нього чекає.
Як існувало кіно в світі за кризових умов
Зазирнімо в минуле. Якщо подивитись на відрізок часу від появи кінематографу та до сьогодні, то згадуються одразу два страшні епізоди в історії, від яких постраждав майже весь світ — Перша світова війна (а разом з нею і пандемія "іспанки") та Друга світова війна. Держави, що приймали участь у боротьбі вимушені були "вливати" всі кошти в озброєння війська, лікування та підтримку постраждалих. Та чи перестали при цьому знімати кіно? Як не дивно, культурне життя продовжувало існувати майже всюди всупереч страшним подіям.
Медичні сестри Американського Червоного Хреста доглядають за хворими на грип у тимчасових відділеннях, створених всередині муніципального конгрес-голлу Окленда, 1918 рік
У Франції в 1915 році вийшов німий фільм «Вампіри», в 1916 в Італії виходить «Аватар» та «La Traviata», в 1919 Франція знімає стрічку, яка критикувала війну під назвою «Я звинувачую». Вже під час Другої світової Британія зосередилась на документалістиці (пригадайте лишень роботи режисера-документаліста Хамфрі Дженнінгса). В США вийшов хіт Чарлі Чапліна «Великий диктатор», в якій комік висміював Гітлера та його політику, коли той вже активно захоплював Європу та знищував людей в Аушвіці та Бухенвальді.
Радянський Союз зняв чимало стрічок, в тому числі комедій та казок для дітей, які ніяк не пов‘язані були з війною. Окрім фільмів під час війни влаштовувалось багато культурних заходів — концертів та навіть виступів коміків, які частенько їздили на фронт та розважали солдатів. Всі чудово розуміли, що мистецтво вкрай необхідне людям саме в найскрутніші часи. У такі моменти воно з "просто забави" перетворюється на вкрай терапевтичну річ, адже допомагає поринути у своє звичне життя — таке, яким воно було до катастрофи.
Що Україна може втратити зараз
За якихось 5 років головування в Держкіно Пилипа Іллєнка наше кіно вийшло на міжнародний рівень. Ми почали брати участь в найпрестижніших фестивалях світу. Пригадайте лишень нещодавні перемоги «Додому» Нарімана Алієва та «Донбасу» Сергія Лозниці в Каннах, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк та «Номерів» Олега Сенцова в Берліні, «Атлантиди» Валентина Васяновича у Венеції, "Моїх думок тихих" Антоніо Лукіча в Карлових Варах, документальної стрічки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» на Санденсі.
Окрім того, Україна почала створювати стрічки в копродукції з європейськими країнами — Італією, Британією, Ісландією та Польщею. В результаті світ побачили «Гірська жінка на війні», «Ціна правди», «Межа».
Врешті-решт деякі фільми почали окуповуватися у прокаті чи навіть продаватися за кордон: «Додому», «Сторожова застава», «DZIDZIO Контрабас», «Викрадена принцеса», «Скажене весілля». Уявити, що український кінематограф зможе досягти такого за якихось 5 років було просто неможливо, але це факт. Звісно, можна казати, що кіно може існувати за рахунок приватних інвестицій, та будьмо чесними: без державного фінансування ми би ще довго не досягли більшості цих успіхів.
4 наслідки для українського кіно, які жахають
Якщо держала скоротить фінансування культури, то перший (і руйнівний) наслідок — втрата роботи для десятків (а, може, й сотень) тисяч українців. І добре, якщо у когось є заощадження, а, що робити тим, у кого їх немає? Звісно, хтось адаптується і почне займатися чимось іншим, але люди, для яких кіно — не просто спосіб заробітку, а сенс життя не зможуть змиритись із вимушеним простоєм. Наші кіношники масово почнуть емігрувати в інші країни в пошуках творчої самореалізації. Куди? Здогадайтесь самі. Нація в нас не дуже англомовна, тому найочевидніший напрям для вітчизняних спеціалістів — Москва.
Та це ще не все. Весь прогрес нашої кіноіндустрії, якого досягнуло Держкіно на чолі з Пилипом Іллєнком буде перекреслено. Всі ті перемоги, про які я згадав вище, так і залишаться в нашій пам'яті, як період короткочасного відродження українського кіно.
Голова Держкіно з 2014 по 2019 рік
Неважко здогадатися, що за умов, коли в нас зникне ціла індустрія, все повернеться в дореволюційні часи. Хто не пам‘ятає, як тоді було, я нагадаю. До 2014 року кіно в Україні знімали винятково росіяни. У нас багато гарних локацій, дешевша оренда техніки, а наших талановитих акторів можна було наймати на другорядні ролі та в епізоди і платити їм копійчані гонорари. Вас не лякає перспектива знову стати кінематографічною колонією Москви? А повтор цієї ситуації не за горами.
Що буде з нашими театрами, літературою та музикою взагалі страшно собі уявити. Скоріше всього, вони не витримають конкуренції із навалою контенту зі всього світу — того світу, де культуру продовжують підтримувати.
Та є ще дещо, дещо страшніше: разом зі зникненням культури може зникнути наша країна. Бо Україною нас роблять не державні межі, а те, що створюють українці. Відберіть у нас наше кіно, театр, музику та книги і ви знищите нашу державу. Та поки в урядовців є вибір. Яким буде їх рішення, дізнаємось вже скоро.
Фото: Wikipedia, filmix.co, 24tv.ua, ukranews.com, Українська правда.