Цього року Міжнародний день театру запам‘ятається геть не церемонією «Київської пекторалі», не яскравими картинками у стрічці новин, а карантином, очікуванням, дистанційною роботою та знахідками у сфері онлайн-трансляцій. Можливо, це — як ніколи слушна мить, аби згадати, що ж справді є крутого в театрі, за що ми його любимо, а без чого можна й обійтись.
Тож замість пафосних вітань і розповідей про «перші тріумфи» Yabl вирішив розпитати наших режисерів про роздратування, з яким вони стикаються під час роботи, альтернативу «справі життя» та найбільш «безжальні» ролі.
Тамара Трунова, Театр на лівому березі
-
Закінчи фразу «український театр — це...»
Для мене український театр — пісочниця з гливким піском. Непристосована до гри як природи самого театру. Потребує надзусиль, надпереконань і надвіри. А коли пісочниця готова до гри — можна недорахуватись “гравців”, які вже знайшли, де сухіше і тепліше.
-
Що більше за все ненавидиш в театрі?
Проміжок часу від прем’єри до першої репетиції нової вистави.
-
Альтернативна справа життя?
Альтернативи театру для мене не існує. А паралель — викладацька діяльність. Я займаюсь цим вже 15 років, і сподіваюсь продовжувати.
-
Найбільш дурнувата чи абсурдна роль, яку доводилось грати на корпоративі/ у студентській виставі/ на дитячому ранку.
Найбільш безглузда роль, яку доводиться грати — це роль режисерки на перших репетиціях з акторами, які точно знають, як грати п’єсу, яку навіть не дочитали до кінця.
-
Найсильніше театральне враження
Віталій Лінецький (заслужений артист України, актор трупи Театру на лівому березі, трагічно загинув у 2014 році — Yabl).
Давид Пєтросян, Театр ім. Івана Франка
-
Закінчи фразу «український театр — це...»
Поле величезних можливостей! Можливості полягають у національному культурному коді, який є активним. Європейський театр має величезний технічних ресурс для втілення вистав, настільки, що цей ресурс навіть знецінює актора і його гру, замінюючи її технічними складовими. Великі майстри, такі як Крістіан Люпа і Кшиштоф Варліковський, насправді мало користуються візуальними “фішками” сучасного театру. Ми не маємо такого ресурсу, тому сміливо можемо шукати театр в людині, в її мотивах, стражданнях. Говорити в театрі про людину з вуст людини — це величезне незвідане поле можливостей.
-
Що більше за все ненавидиш в театрі?
Я не люблю ледачих, всезнаючих, не люблю все, що стосується сухого виробничого підходу, "ходіння по головах", небажання зрозуміти іншого, небажання розвитку. Все, що тримається на "впевненості", мені чуже. Але ненависті як такої я не відчуваю. Єдине, що дійсно мене дивує і засмучує, то це наша театральна система освіти. По факту, її зовсім немає. Це довга тема, зараз скажу тільки, що в театрі вона мене саме пригнічує.
-
Альтернативна справа життя?
Думаю, щось гуманітарне. Ніколи не цікавився точними науками, завжди цікавило те, що було до нас і буде після нас, що відбувається в головах і чому люди чинять так або інакше. Практично я це досліджую в театрі.
-
Найбільш дурнувата чи абсурдна роль, яку доводилось грати на корпоративі/ у студентській виставі/ на дитячому ранку.
Я пройшов два курси акторської майстерності, ролей грав багато. Оскільки завжди сперечався з режисерами, то через свою “зразкову” поведінку грав самі тільки “головні” ролі: лакеї, слуги, офіціанти, трунарі. З легкістю можу підказати актору, як знайти зерно ролі персонажа без реплік.
-
Найсильніше театральне враження
У Варшаві я дивився виставу Кшиштофа Варліковського “(А)поллонія”. Поки це найсильніший спектакль з тих, що я бачив за останні кілька років. Відверто кажучи, я від нього в повному захваті.
Максим Голенко, «Дикий театр»
-
Закінчи фразу «український театр — це...»
...дитина з ДЦП, у якої, тільки-но вона змогла зробити пару нормальних кроків, злі дядьки з Кабміну відібрали милиці (сорі, що про наболіле).
-
Що більше за все ненавидиш в театрі?
Заздрість, псевдокастовість та культурний феодалізм, невігластво, лінощі, безвідповідальність, понти.
-
Альтернативна справа життя?
В дитинстві, начитавшись книжок Джеральда Даррелла, хотів бути зоологом, навіть деякий час стажувався в зоопарку. Пізніше мріяв про істфак. Але ще в школі потрапив у театральну студію і все стало на свої місця. Хоча іноді це все не сильно відрізняється від зоопарку!
-
Найбільш дурнувата чи абсурдна роль, яку доводилось грати на корпоративі/ у студентській виставі/ на дитячому ранку.
Багато було стрьомного, а із кумедного згадую, як, будучи актором, ще худим і кучерявим, грав тінь Пушкіна і розкидав карти під час "Пікової дами". Вони падали та повільно прилипали до мого гумозного носу на радість глядачам.
-
Найсильніше театральне враження
Я не буду оригінальним — Някрошюс, Бутусов, як і в багатьох з мого покоління... Ну і, звичайно, величезне щастя було колись побачити в Берліні “Річарда III” Томаса Орстермайєра та “Тригрошову оперу” Роберта Вілсона, чого і всім у цей день бажаю.
Стас Жирков, Театр на лівому березі
-
Закінчи фразу «український театр — це...»
...це такий український борщ. Тобто, ти його можеш скуштувати і в “Пузатій хаті”, і в якомусь дорогому серйозному ресторані. А хотілося би, щоб український театр все ж був більш визначеним у своєму русі (двіж має бути ангельським!)
-
Що більше за все ненавидиш в театрі?
Більше за все ненавиджу в театрі, так само, як і в житті, лінощі. Лінощі, заздрість і плітки. Не-любов.
-
Альтернативна справа життя?
О, тут все дуже просто, я би відкрив ресторан! Тобто, ресторанний бізнес — це прямо моє. Я думаю, що в якийсь момент моє театральне життя закінчиться і почнеться моє ресторанне (сміється). Я дуже це люблю!
-
Найбільш дурнувата чи абсурдна роль, яку доводилось грати на корпоративі/ у студентській виставі/ на дитячому ранку.
Багато чого. Наприклад, коли ми байки в університеті ставили, то я грав вітер (сміється) чи ще яку-небудь фігню. Коли в студентстві працював аніматором, там траплялася маса дурнуватих персонажів, скажімо, страус. А загалом бог милував. Я грав здебільшого те, що хотів.
-
Найсильніше театральне враження
Якщо йти за хронологією, то це, по-перше, мої викладачі — Петро Ільченко та Катерина Пивоварова. Потім — Еймунтас Някрошюс та його “Отелло”, який привозили в Київ. Кирило Серебреннікова з його “Пластиліном”. А фінальна крапка поки що — німецький театр, вся його система роботи, спектаклі, режисери, підхід. Це те, що мені зараз дуже близько і актуально.