"Коронавірусним панікерам не рекомендується". Саме такий напис Netflix варто би було розмістити на сторінці іспанського горрора "Платформа", який вийшов, немов за злою іронією долі, саме в розпал світової боротьби із заразою, яка не жаліє ані бідних, ані багатих. Та, якщо ви, як і ми, таки наважитесь увімкнути іспанську стрічку, на вас чекає дещо особливе.
Перебіг подій у режисерському дебюті Гальдера Гастелу-Уррутія нелегко переказати без спойлерів (та й зі спойлерами, правду кажучи, теж). І справа не тільки в зав'язаному на фламандську петлю сюжеті, а в сюрреалістичності всього, що відбувається — буквально кожну сцену глядач трактує по-своєму.
Гальдер Гастелу-Уррутія на зйомках фільму "Платформа"
Місце дії фільму – хмарочос або вежа-в'язниця, котра тягнеться вгору на небачену кількість поверхів. Хтось із мешканців опинився тут через свої життєві проступки, хтось — за власним дивним бажанням. Щодня команда кухарів готує найвишуканіші делікатеси для жителів башти, та розподіляються вони за принципом, який діє і в житті: верхні поверхи отримують найкраще, нижчі не отримують нічого, адже залишки їжі до них спускаються (у буквальному розумінні) після трапези умовних багатіїв. Одним з мешканців вежі виявляється і протагоніст на ім'я Горенг.
Півтори години – ідеальний хронометраж для настільки герметичного фільму всього з кількома знаковими персонажами. Надія на бодай якісь позитивні події стрімко гасне після перегляду приблизно половини стрічки — саме тоді, коли назовні виходять плоть, кров та випорожнення. Звичайно, не так, як у "Зеленому слоникові", але переглядати ряд сцен фізично важко. Якщо у всеосяжного Тарантіно насильство набуває форму своєрідного комікс-карнавалу, то тут сюжетні повороти викликають щиру огиду з позначкою "тільки для підготованих глядачів".
Здається, саме такого результату режисер і хотів досягнути – показати людську натуру в "усій красі". Його "Платформа" — вкрай мізантропічна стрічка, яка не соромиться бути такою (і дещо схожою на вже майже культових "Паразитів" Пон Чжун Хо). На що ми здатні заради виживання (або гречки й туалетного паперу) і чи можливо стати іншими – відповідь шукайте в "тканині" фільму. Не факт, що такий страхітливий ефект він справляв би, вийшовши в стандартний світовий кінопрокат ще в 2019 році, а не на простори Netlix в буремному березні 2020-го.
Друга половина «Платформи» помітно програє першій саме через перенасиченість кров’ю – в нашаруванні не найприємніших кадрів складніше встежити за основним авторським посилом. Та навіть у таких мізансценах акторський ансамбль відіграє по-максимуму. Тут "всі на своїх місцях", але особливо виділяються Іван Массаге (Горенг) і його «старший товариш» Трімагасі – Соріон Егілеор. Останній і зовсім демонструє нам іспанську версію Ганнібала Лектера – якщо в цій країні колись візьмуться за екранізацію романів Томаса Гарріса, головний кандидат у них вже є.
Навряд чи "Платформа" стане такою ж культовою, як і вищезгадане "Мовчання ягнят", та це аж ніяк не означає, що фільм не вдався – навпаки, його варто побачити, особливо в ці пандемічні дні, але з певною внутрішньою налаштованістю. Принаймні заради потужного поштовху до роздумів, з яким глядача один на один залишає відкритий фінал.