Національний театр Великої Британії відкриває окрему студію під проекти у VR, а Японія вже більше 5-ти років поспіль випускає на сцену справжніх роботів. Поки в Україні акторів театру імені Франка не витіснили емпатичні пилососи, Yabl пропонує глянути добірку унікальних проектів на перетині арту й технологій.
Експерименти з AR-реальністю (augmented reality – «доповнена реальність») у мистецтві ведуться вже не перший день, зокрема, лідером у використанні AR-технологій переважно для комерційних шоу вважається британський театр та Корея з Японією (питання бюджету). В минулому ж році журналіст Михайло Зигарь запустив гучний проект під назвою «МХТ» (мобільний художній театр), який він сам назвав «першим театром, що поміщається у кишені». Цей театр, тобто спеціально написаний для смартфону глядача додаток, не створює чогось феєричного у навколишній дійсності, однак так само використовує в якості декорацій та основної ігрової арени місто. «МХТ» переймає досвід сайт-специфік театру та формату спектаклю-прогулянки з однією поправкою: більше не треба приїжджати кудись на конкретний час та чекати інших людей.
Серед вистав цифрового театру були прогулянка з Серебренніковим, постановка «Майстра і Маргарити», прогулянка барами та спектакль з Єлизаветою Боярською. А під час пандемії COVID-19 творці запустили спеціальну акцію: у березні всі вистави можна було скачати “в свою кишеню” безкоштовно.
Театр довго, дуже довго шукав якомога більш переконливі способи «занурити» глядача в атмосферу видовища, змусити його повірити в реальність сценічної ілюзії – і нарешті отримав наприкінці ХХ століття ідеальний інструмент. Розробки технології велися ще з кінця 60-х, але повноцінно VR-окуляри вперше були задіяні у театральній постановці в середині 90-х років: митцями-піонерами тут можна вважати таких людей як Марк Рейні (The Institute for the Exploration of Virtual Realities, USA) та Ерік Йоріс (CREW performance company, Belgium).
Україні в цьому сенсі дуже пощастило: останній разом з артистами компанії приїжджав у Київ на запрошення Мистецького Арсеналу два роки тому й презентував камерні імерсії «C.a.p.e» та «Hands-On Hamlet».
Здавалося би, напрошується питання: нащо створювати «ефект справжньої реальності» театрові, якщо він, на відміну від абстрактних музики й літератури, й так про зіткнення з реальним? На практиці ж стає ясно, що сенс є: у VR-окулярах ти можеш пережити досвід, який просто в силу фізики, обмежень тіла, обмежень простору недоступний тобі у «справжньому» світі. Наприклад, компанія-першопроходець CREW у своїх арт-роботах наділяла тілом повністю паралізовану людини і намагалась долати бар’єри між окремими імерсантами (immersant – людина, що перебуває у віртуальному світі).
Інші приклади театру у віртуальній реальності можна знайти у Робера Лєпажа, Максима Діденко, компанії АФЕ та Національного театру Британії.
Минулого року німецька театральна компанія Rimini Protokoll презентувала в Мюнхені спектакль під назвою «Моторошна долина» (або ж Uncanny Valley). Назва – термін японського профі в робототехніці Масахіро Морі, який позначає ефект від зіткнення людини з надто людиноподібним роботом. За Морі, така зустріч формує для нас територію, де ми відчуваємо не зовсім зрозумілий страх, відразу і розгубленість – мозок не відразу може класифікувати робота як істоту і зрозуміти, як ставитись до нього.
Саме на цьому відчутті і зіграли автори проекту. По суті, «Моторошна долина» – це моноспектакль, в якому суб’єкт, страшенно схожий на письменника Томаса Мелле, сповідально ділиться історіями про власний біполярний розлад, емоційну нестабільність та творчість як розраду. Слухати ретельний і проникливий монолог з часом все частіше й частіше заважають незначні, здавалося би, деталі: нога Мелле раптом повертається на 360 градусів, якась частина тіла видає механічний звук, впадають в око дірка в голові й дроти.
Можете здогадатись, наскільки філігранно й моторошно вибудувана тут драматургія «відчуження» і як некомфортно інколи почуває себе глядач – справжній дослідник «моторошної долини».
Втім, Проект Rimini – не перший приклад випуску робота на сцену. Відомою, хоч і вже не унікальною є постановка «Трьох сестер» Чехова японською компанією Seinendan: молодша сестра Ірина тут є людиноподібним роботом-андроїдом, з якою у досить дивний спосіб комунікують інші героїні.
Роботи останньої компанії дивіться тут.