Райан Мерфі є одним із найвпливовіших шоураннерів світу. Кожен рік-півтора він пише та створює серіали, які потім з великим задоволенням дивиться весь світ. З-під його пера вийшли «Американська історія жахів», «Хор», «Американська історія злочинів», «Політик», «Королеви крику», «Ворожнеча» та ще приблизно стільки ж проектів, про які ви, як мінімум, чули, як максимум, – дивились, не відволікаючись ні на що. Та Райан не зупиняється і випускає на Netflix нову прем‘єру з голосною назвою «Голлівуд». Чи спіткає шоураннера новий успіх або врешті-решт він дав слабину? Дивимось і з‘ясовуємо.
Серіал представляє собою класичний сюжет про історію успіху. Голлівуд 40-х років. Кілька «невдах», що мріють стати голлівудськими зірками (актори Джек Кастелло та Рок Хадсон, сценарист Арчі Коулман, акторки Клер Вуд та Камілла Вашингтон, режисер Реймонд Ейнслі), беруться створювати фільм про актрису, яка була розчавлена Голлівудом та опинилася на межі самогубства. Їхній проект має бути революційним, бо його сценарист – темношкірий гей, а головна героїня – темношкіра дівчина, що для Америки 40-х було неприйнятним. Під час створення фільму герої зіштовхуються з дискримінаційними погрозами від простих людей, студійних босів та навіть колег. Не дивлячись на це, вони йдуть до своєї мети.
Одразу треба зазначити, що історія повністю вигадана. Тут не потрібно шукати допису: «Створено за реальними подіями». Справжнім серед головних героїв є лише персонаж Рока Хадсона – зірка голлівудського кіно 50-х – 60-х років. Очевидно, що Райан Мерфі хотів створити оду толерантності. І в цьому головна проблема серіалу. Сама по собі думка про рівні права дуже важлива, але не менш важливими є способи донесення її до глядача. Річ у тім, що фінал «Голлівуду» (без спойлерів) настільки казковий та утопічний, що в нього дуже важко повірити. Нагадаю, мова йде про Голлівуд 40-х років. Це місце та часи, що були повністю отруєні шовінізмом, сексизмом, расизмом, гомофобією та нетерпимістю. Будь-який зайвий крок не в той бік банально заносив тебе до чорних списків і зачиняв перед тобою усі можливі двері. Саме тому, наприклад, з‘явитись на червоній доріжці, тримаючись за руки, без наслідків для кар‘єри гей-пара аж ніяк не могла. А таких моментів на весь серіал вистачає, що в свою чергу знецінює всі продемонстровані труднощі для головних героїв. Не сказати, що це погано. Просто через це «Голлівуд» більше перетворюється на казку, яка нівелює серйозність проблем нетерпимості.
І ось, коли я посварив один з найважливіших аспектів серіалу, можна з чистим сумлінням перейти до зізнання в коханні «Голлівуду» та Райану Мерфі. Якщо закрити очі на проблеми шоу, а зробити це не складно, то ми маємо естетичний наркотик в 7 епізодів, відірватись від якого просто неможливо. По-перше, візуальна складова проекту змушує тамувати подих: атмосфера, декорації, музика, костюми – все це насправді переносить тебе в епоху Америки 40-х років. Важко сказати, наскільки точно все відповідає тим часам, але про те, що художники-постановники відпрацювали свій хліб, ви не посперечаєтесь.
Не менше захоплення викликає і команда головних героїв. Назвемо їх «толерантний загін самогубців». Всі вони хоч і створені з певним урахуванням штампів, але все одно живі, цікаві, неоднозначні та глибокі. Чого вартий тільки акторський агент Генрі у виконанні Джимі Парсонса, якого ви напевне знаєте по «Теорії великого вибуху». Його тиранічний, але водночас ніжний характер змушує тебе і любити, і ненавидіти цього персонажа. При чому ви не знайдете в грі Парсонса і натяку на його культову роль Шелдона. Це зовсім інша гра, інші фарби та психологія. Окрім Парсонса, тут цілий букет талановитих артистів, частина з яких є улюбленцями Райана Мерфі: Деррен Кріс («Хор», «Американська історія злочинів», «Американська історія жахів»), Девід Коренсвет («Політик»), Ділан Макдермот («Американська історія жахів»). Не вистачає лише Джессіки Ленг та Сари Полсон. Втім, замість них тут є чарівна Голланд Тейлор, яка просто не старіє, та Саманта Уівінг (копія Марго Роббі). І важко виділити когось конкретно, бо чудові абсолютно всі, кожний в своїй ролі.
Бонусом до цього серіал дарує низку референсів та оммажів на старе голлівудське кіно. Тому, якщо ви фанат класичних фільмів, «Голлівуд» у вашому випадку – це, як то кажуть, бальзам для душі. А заставка серіалу геніальна й самодостатня настільки, що її навіть не хочеться «скіпати» з кожним новим епізодом.
Та знаєте, що найкрутіше в «Голлівуді»? Навіть дратуючись через «солодкі» епізоди, все одно важко стриматись, аби не заплакати на промовах головних героїв чи драматичних сценах. І все наче до біса наївно і банально, але воно працює. Тому на фіналі ти сидиш, як той Меттью Мак-Конегі з «Інтерстеллара», що плаче, передивляючись відеозвернення свого сина. А якщо кліше працюють, це означає, що вони цілком на своєму місці.