Демієн Шазелл унікальний режисер. У свої 35 років він уже зняв два фільми, що номінувались на «Оскар», отримав статуетку за «кращого режисера», створив сильний байопік про Ніла Армстронга та його політ на місяць. Свого роду guilty pleasure для Демієна є тема джазу й джазових музикантів. Це ми до чого? Так, днями Netflix презентували новий міні-серіал від Шазелла під назвою «Едді». І як ви думаєте, про що він? Правильно, про джаз.
Еліот (Андре Холланд) – власник маленького джаз-бару «Едді» в Парижі і талановитий музикант. В якийсь момент все в його житті починає йти шкереберть: син гине, співвласник бару влізає в борги перед мафією, бар несе збитки, стосунки з жінкою не складаються, а спілкування з донькою нагадує війну на фронті. І Еліот відчайдушно намагається виправити своє життя.
Сюжетно серіал нагадує ідейне продовження «Ла-Ла Ленду». Але це тільки сюжетно. Бо якщо «Ленд» є казковим мюзиклом, хай і з сумним фіналом, то «Едді» більше схожий на таку собі фестивальну екзистенційну драму. На кшталт «Коня БоДжека», тільки без гумору. Додає присмаку архаусу серіалу й те, що всі події тут відбуваються в Парижі і герої активно спілкуються французькою.
Історія «Едді» – це така камерна, але дуже якісна людська драма. Замість голлівудського блиску інших серіалів Netflix ви тут знайдете маленькі брудні вулиці європейського міста. Замість зірок на головних ролях – маловідомих акторів, що лише підсилює відчуття реалізму і знімає ефект «дорогого кіно».
Такі міні-серії – справді щось нове для Шазелла, який, тим не менш, зміг тут продемонструвати всі свої характерні режисерські прийоми.
Наприклад, у серіалі багато крутої джазової музики. Кожні 10-15 хвилин герої або щось репетирують, або грають у клубі, або зустрічають вуличних музикантів. Тому ваш меломанський голод зникне завдяки «Едді». (До речі, композитором серіалу став Глен Баллард, відомий співпрацею з Майклом Джексоном та Енні Леннокс з Eurythmics). При цьому виступи не виглядають як елементи мюзиклу: все дуже правдоподібно вписується в ту чи іншу сцену. Музика в цьому серіалі – частина світу, а не жанровий трюк.
На високому рівні і операторська робота. Шазелл з оператором знаходять цікаві рішення для сцен. Скажімо, починається серіал з довгої зйомки одним кадром: наче відвідувач, камера «заходить» до бару і роздивляється все навколо. Завдяки цьому відвідувачем відчуває себе в першу чергу сам глядач. І таких смаколиків на весь серіал дуже багато. Додає особливого шарму і той факт, що проект повністю знято на плівку. Це відсилає нас до епохи старого кіно і періоду популярності класичного джазу.
Значною мірою «Едді» присвячений темі батьківства. Еліот втратив сина та намагається відновити стосунки зі своєю донькою. Для нього найголовнішим є не досягнення якоїсь далекої мрії, а можливість відпустити минуле, виправити всі свої помилки і йти далі. В цьому сенсі «Едді» так і тягне порівняти з минулим фільмом Шазелла – «Перша людина», про Ніла Армстронга. Лінія з донькою прописана дуже тонко: між героями немає відкритого конфлікту, але відчувається серйозна дистанція, що набагато цікавіше й драматичніше.
Якщо говорити про недоліки, то головним мінусом «Едді» є його «повільність». Серіал наче змушує вас розслабитись і зависнути на якихось сценах довше, ніж це потрібно для розуміння суті. Ясно, що для фестивальних історій це абсолютно прийнятно, але не факт, що це дійсно виправдано у випадку з «Едді».
«Бар “Едді”» із тих серіалів, які більше нагадують один великий фільм. Це красиво, драматично та віртуозно. Такі серіали ми б з радістю дивились у кіно, якби мали можливість. Тож, наша рекомендація – всі обов‘язково до екранів!