На минулому тижні, 28 травня, Довженко-Центр шокував усіх своєю заявою про неплатоспроможність. Виявилось, що від початку 2020 року Центр не отримав планового фінансування, передбаченого бюджетною програмою. “Однією з причин незатвердження паспорту програми є саботаж керівництвом Держкіно своїх обов'язків у частині організації бюджетного процесу”, – йшлося у заяві Центру.
На відміну від бюрократичних війн і переговорних процедур, що залишаються за дверима кабінетів, результати діяльності Центру видно неозброєним оком. Чому ні за яку ціну не можна втрачати інституцію і чим вона унікальна – розповідає керівниця сектору кіно в Українському інституті Ольга Бірзул.
Ситуація із загрозою закриття Національного центру Олександра Довженка нагадує мені цитату Індіри Ганді: “історія – це найкращий вчитель, в якого найгірші у світі учні”. Тому я банально почну з історичної справки про роботу фільмотек або, як їх ще називають, сінематек. Найстаріша і найповажніша з них була заснована ще у 1936 році у Парижі. Два ентузіасти – кінознавець Анрі Ланглуа та режисер Жорж Франжю – створили кіноклуб для архівації, реставрації, демонстрації, а також рятування плівок від німецької влади. Згодом їхня ініціатива виросла в масштабну Французьку сінематеку, що стабільно фінансується державою. В цій інституції є все: власний архів з більше ніж сорока тисячами кінострічок і сотнею тисяч одиниць історичного реквізиту та документів, просторий музей з постійною та змінною експозиціями, бібліотека та крамниця з найновішою кінолітературою і, звісно, кілька кінозалів, в яких хазяйнують не продюсери, а рафіновані куратори. У 2005 році Сінематеку переселили у розкішний деконструктивістьский котедж, спроектований самим Френком Гері, занесли його в усі паризькі путівники і немає на світі кіномана, який би тут не бував. Українські синефіли сюди теж традиційно завертають для обов’язкового чекіну біля «ікони» – афіші «Людини з кіноапаратом» Дзиги Вєртова, знятої на ВУФКУ (Всеукраїнському фотокіноуправлінні) у 1928 році.
Будівля Французької сінематеки у Парижі. Фото: Jacques Demarthon
Сьогодні Національні cінематеки є майже в кожному куточку світу. В них, як і в інших музеях, зберігають, досліджують і демонструють історичну спадщину. По факту вони забезпечують базову потребу людини на отримання якісного культурного продукту для саморозвитку, з одного боку. З іншого – сінематеки відповідальні за культурно-мистецький капітал країни, який, мов енергія, не виникає з нічого і не щезає в нікуди. Вже історично доведено, що майбутні скорсезе та тарантіно не народжуються під опромінюванням телебрехунців. Вони виплоджуються у стінах сінематек.
А тепер повернемося додому, в Україну. Що таке Довженко-Центр? Це і є наша українська сінематека і, власне, державна інституція, яка займається збереженням, відновленням, вивченням та популяризацією української кіноспадщини. Це легко перевірити, відкривши перелік сінематек у Вікіпедії або сторінку Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF), де чорним по білому написано, що Довженко-Центр – єдиний член цієї почесної федерації в Україні. І це, власне, ще одна ключова деталь у розмові про інституцію – Довженко-Центр має потужний міжнародний потенціал.
Відкриття музею кіно у Довженко-Центрі. Фото: Наталка Дяченко
Можливо, в нас на батьківщині не завжди розуміють, як працює культурна дипломатія, як вона крок за кроком форматує міжнародний імідж України, як поступово впливає не тільки на туристичну привабливість держави, а й насамперед на репутацію України як надійного партнера для співпраці. Тому я дозволю собі ще раз повернутися у шановану Французьку сінематеку. Для наочного прикладу.
Останні 10 років французи активно цікавилися творчістю Кіри Муратової і планували організувати повноформатну ретроспективу її фільмів. Цей проєкт залюбки подужали б росіяни, але є одне “але”. Кіра Георгіївна після розпаду Радянського Союзу принципово залишалася в Україні і знімала фільми тут попри всі політичні, економічні та національні кризи. Минулого року Український інститут спільно з Довженко-Центром організував першу французьку ретроспективу Муратової з фокусом на її українському періоді (16 фільмів режисерки показали у Французькій сінематеці в Парижі – Yabl). Звісно, це лише початок, бо насправді цей аспект творчості Кіри Георгіївни ще не “активований” українськими кінознавцями. Втім, це не про те, чи Ісус Христос – українець, це про акт історичної справедливості. Майже в усіх енциклопедіях Муратова “заасфальтована” як радянська і російська режисерка. Після Парижу Український інститут спільно з Довженко-Центром представив ретроспективу Муратової у Віденському музеї кіно, ще одній поважній європейській сінематеці.
Ретроспектива Кіри Муратової у Французькій сінематеці. Фото: Сергій Хандусенко
Згадаємо також, що вже кілька років якісні іміджеві культурні заходи нерідко відбувається за кордоном за участі проєктів команди Довженко-Центру. Класика українського радянського кіно, озвучена талановитими сучасними музикантами, – від ДахиБрахи і до Антона Байбакова – вже кілька років зачаровує закордонну аудиторію (мова йде про проект "Коло Дзиґи", в рамках якого відбуваються прем’єри відреставрованих німих фільмів у супроводі саундтреків від вітчизняних і зарубіжних музикантів – Yabl). Недарма свій відкритий лист на підтримку інституції написав навіть кластер Національних інститутів культури Європейського союзу EUNIC, куди входять Австрійський культурний форум, Британська Рада, Гете-Інститут, Французький інститут тощо. У своєму зверненні ці досвідчені міжнародні інституції закликають уряд України вирішити кризову ситуацію і допомогти Довженко-Центру "продовжувати подальший розвиток взаємовигідної культурної співпраці з іншими країнами".
ЗЕМЛЯ / ZEMLYA / EART 1930 trailer from Dovzhenko Centre on Vimeo.
Центр-Довженко – це рідкісний приклад success story для державної культурної інституції. Очевидно, що на її місці виникне чорна діра, яку буде помітно в усі локальні і міжнародні телескопи. Якщо не зараз, то у дуже близькому майбутньому.