В минулий раз ми сварили Netflix за те, що вони витрачають гроші на що завгодно, на цей раз ми ж хочемо сказати їм велике «дякую» за це. Новий проєкт Спайка Лі «П‘ятеро однієї крові» розповідає про ветеранів В‘єтнаму – він дуже суперечливий, експериментальний та неоднозначний, але разом із тим вартий купи номінацій на «Оскар». І зараз ми пояснимо, чому.
Четверо темношкірих ветеранів В‘єтнамської війни повертаються до Сайгону, щоб звідти вирушити у джунглі, де вони колись воювали: героям хочеться знайти залишки свого бойового командира та відшукати золото, про яке чули давно. Під час своєї подорожі вони згадують війну та зіштовхуються з постефектами від неї сьогодні.
Спайк Лі вкотре доводить, що він відбитий на всю голову темношкірий расист, який ненавидить білих. У «П‘ятеро однієї крові» він навіть не приховує цього. Головні герої тільки те й роблять, що ставлять білих на коліна і стверджують, що під час війни лише темношкірі валили в‘єтконговців та захищали Америку, якщо взагалі війну у В‘єтнамі можна назвати захистом Америки (підказка – ні). Іншими словами, Спайкі Лі у своєму репертуарі – від цього стає трохи бридко, відверто кажучи. Він наче засуджує людей просто за те, що вони білі, а це називають чорним расизмом.
Втім, було б необ’єктивно називати стрічку поганою тільки через цей аспект. Насправді, зроблена вона досить круто! Спайк використовує купу цікавих та смачних художніх фішок. Тут і відео/ фотохроніка справжньої війни у В‘єтнамі, і флешбеки у форматі документальної зйомки 70-х, і поєднання різних жанрів – від воєнної драми до кривавої комедії в дусі Роберта Родрігеса. Стрічка кожні 20 хвилин шокує тебе «сюрпризами» і саме тому виносить мозок (у хорошому сенсі). Наприклад, уявіть собі сцену: герої сваряться, адже розуміють, що війна їх не відпустила, а золото ще й додало розбрату – серйозні речі, одним словом – і от у певний момент один з героїв наступає на міну та підривається! Далі ми бачимо його тіло, він лежить на землі і від нього фонтаном йде кров в усі боки. Хочеться і сміятися, і плакати. В цьому плані Спайк Лі обеззброює подібними моментами, а трапляються вони у фільмі досить часто.
Ще одним не менш цікавим художнім рішенням є показ головних героїв у флешбеках старими: вони проживають всю історію не такими, якими були тоді, а такими, якими й ми бачимо їх зараз. Водночас їхнього загиблого командира, скажімо, грає молодий Чедвік Боузмен (ви можете знати його по стрічці «Чорна Пантера»). Виходить дуже цікавий контраст: молодий пацан у кадрі командує старими дідами.
Окрема приманка для мене, як для фана, – це купа референсів у бік легендарної стрічки Френсіса Форд Копполи «Апокаліпсис сьогодні». Особливо зворушила сцена, в якій герої пливуть по річці під «Політ Валькірії» Вагнера. Це саме те, що доктор прописав.
Якщо ж говорити не про форму, а про ідею, то наскрізною у фільмі є одна теза: якщо ти побував на війни, то вже ніколи звідти не вийдеш. Скільки б років після цього не пройшло. От ніби і життя у головних героїв склалося, і купа інших відбулася драм, але вони все одно страждають на постсиндром, який повертає їх у справжнє пекло. Більш за всіх цю властивість демонструє Пол, якого зіграв Делрой Ліндо. Ближче до другої половини фільму його персонаж починає божеволіти і виміщувати агресію на все, навіть на власного сина. Власне, Пол тут є наріжною фігурою всього фільму – чи не найцікавішим персонажем.
В підсумку хочеться зазначити, що Спайк Лі дуже рідкісний мудак, але разом із тим мудак талановитий. Цей режисер вміє розповідати круті та водночас абсурдні історії так, що тобі хочеться ще. Отож, якщо чорний расизм не є для вас великою проблемою, мерщій за екрани, дивитись «П‘ятеро однієї крові»!