Хоча темні часи і твердження про «місце на кухні» вже давно позаду, в українських вишах, компаніях та творчих спільнотах досі побутує сумнівний поділ на «чоловічі» і «жіночі» заняття, реакції та професії. Нерідко від свого викладача в універі ти можеш почути про «жіночу режисуру» або «жіноче письмо», а від боса чи колеги — про «жіноче мислення» та «чоловічу стресостійкість».
Чи відповідають ці маркери дійності бодай в якійсь із галузь і чи впливає це на шлях керівниць, директорок і засновниць в Україні — Yabl провів своє польове дослідження, розпитавши 5 відомих жінок.
Марина Степанська, режисерка і сценаристка
Фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко
Що назвали б своїм головним досягненням?
Я могла би сказати, що це — зняті фільми ("Знебарвлена", "Стрімголов", "Чоловіча робота" тощо), але, думаю, на сьогодні моє справжнє досягнення — в тому, що я продовжую йти.
Чи важко жінці в Україні зайняти ту посаду, яку обіймаєте ви? Так/ні, чому?
Режисура — це важко, незалежно від гендера.
Чи називали вашу професію/ справу колись «чоловічою»? В якому контексті?
Починаючи з майстрів в інституті, доволі часто чула, що люди називають цю професію чоловічою. Справа не в якихось особливих чоловічих якостях, потрібних для того, щоб зробити фільм, а в тому, що всі ми сприймаємо життя через образи, нав'язані нам кіноіндустрією. Кіно XX століття привчило нас до того, що режисер — це втомлений чоловік середнього віку. Він ненавидить людей, мучиться від алкоголізму і в розпачі намагається знайти рішення, але, головне — до кожного його слова дослухаються оточуючі. З цим образом бувало складно боротись, але в основному перші хвилин 15. Потім, якщо тобі дійсно є що сказати і люди розуміють, що ти “кажеш діло”, спокійно віддають тобі руль управління.
Чи стикались ви особисто з тим, що при однаковому рівні досвіду і знань роль лідера в якомусь процесі відводилась чоловіку — саме тому, що «так заведено» чи є така традиція?
Не пам'ятаю такого у своєму досвіді.
Лариса Білозір, народна депутатка України
Фото: особистий архів Лариси Білозір
Що вважаєте своїм головним професійним досягненням?
На даному етапі — моє депутатство. Минула виборча кампанія була для мене викликом. Я не прикривалась брендами рейтингових партій, йшла як самовисуванка. Відверто кажучи, це було нелегко. Але нам вдалось, окрім перемоги, здобути найважливіше, що має людина — досвід.
Чи важко жінці в Україні зайняти ту посаду, яку обіймаєте ви? Так/ні, чому?
Зараз у нас парадоксальна ситуація. У місцевому самоврядуванні чимало жінок долучаються до політичного життя країни – жінки очолюють громади, є депутатами місцевих рад. У більшості своїй влада на місцях має жіноче обличчя. Водночас із цим, велика політика поки не представлена достатньою кількістю жінок. Тут задіяне і питання законодавства — дієвості так званих гендерних квот у виборчому кодексі, і бажання самих жінок йти у велику політику через питання сім'ї.
Чи називали вашу професію/ справу колись «чоловічою»? В якому контексті?
Коли я зустрічаюсь з виборцями, дехто й досі запитує з подивом: "Ось це депутат? Така маленька?" (Сміється) У більшості людей вже закладено стереотип, що народний депутат — це обов'язково чоловік огрядної статури. Це насправді сумно. Наше завдання полягає в тому, щоб і у великій політиці роль жінки зростала. Новий Виборчий кодекс регламентує, що на кожні 5 осіб у партійному списку має бути дві жінки, але його ще потрібно буде адаптувати під майбутню реформу адмінтерустрою. Водночас важливо, щоб гендерний баланс при формуванні партійних списків не перетворився на чергову формальність.
Чи стикались ви особисто з тим, що при однаковому рівні досвіду і знань роль лідера у певному процесі відводилась чоловіку — саме тому, що «так заведено» чи є така традиція?
Таких очевидних історій у мене не було. Але згідно соціології кандидатура чоловіка на виборах має більше шансів на перемогу, ніж кандидатура жінки. Доведено, що зі збільшенням жінок у політиці ця сфера стає більш миролюбною, професійною та соціально орієнтованою, зменшується рівень корупції. Паритетність в парламенті також дозволяє представляти інтереси та враховувати потреби всіх громадян та громадянок.
Анна Соболевська, співзасновниця кінопродакшену ForeFilms
Фото: Олександра Йорк для "Телекритики"
Що назвали б своїм головним досягненням?
Своїм головним досягненням вважаю зміну вектора в житті: з юриспруденції я пішла в режисуру, а згодом зайнялася продюсуванням.
Чи важко жінці в Україні зайняти ту посаду, яку обіймаєте ви? Так/ні, чому?
Жінці в Україні не складно стати продюсеркою – складно захотіти залишитися в цій професії. Адже зараз в Україні безліч асистенток продюсера і лінійних продюсерів жінок, а ось тих, хто виростає у виконавчих – не так багато. Вся справа у тому, що ми родом із «совка». І багатьом потрібно працювати над собою, щоб сказати: я гідна кращої зарплатні і працюю я за чотирьох чоловіків, тому можу носити горде звання продюсерки. Так, чоловіком-продюсером бути легше, але я вважаю, що це більше через жіночу невпевненість у своїх силах, ніж гендерну нерівність.
Чи називали вашу професію/ справу колись «чоловічою»? В якому контексті?
Я поєдную дві професії – режисерка і продюсерка, і обидві вважаються чоловічими. Коли я вступала на режисуру, мій майстер іноді натякав, що це скоріше чоловіча професія, але при цьому дівчат на курс він набирав частіше! Та й по дипломним роботам – навіть якщо знати, що не всі їх здають – фільмів від режисерок більше. Якщо ж взяти списки проектів, поданих на 13-й пітчинг Держкіно, то я б взагалі посперечалася з чоловічою назвою професії – «режисер».
Що ж до жінок у сфері продюсування, то їх значно менше, ніж чоловіків. Висновок напрошується сам собою: так, поки що ця професія залишається чоловічою. Але я думаю, що це не надовго.
Чи стикались ви особисто з тим, що при однаковому рівні досвіду і знань роль лідера в якомусь процесі відводилась чоловіку — саме тому, що «так заведено» чи є така традиція?
Особисто зі мною таких ситуацій не траплялось, але від своїх колег по цеху знаю подібні випадки. Дівчину не підвищували і залишали на позиції лінійного довгі роки, а хлопець, який був виконавчим, просто вважався більш стресостійким. У передових продакшенах і кіностудіях оплата праці на позиції продюсера не різниться в залежності від статі. А ось довести, що представниця слабкої статі може бути хорошою зубастою продюсеркою, на жаль, непросто.
Юлія Федів, виконавча директорка Українського культурного фонду
Фото: facebook-сторінка Юлія Федів
Що назвали б своїм головним досягненням?
Бути чесною перед собою і нарешті віднайти себе у справі свого життя – реформі державного управління у сфері культури, і як перший крок запустити «з нуля» інституцію нового типу – державного грантодавця – Український культурний фонд.
Чи важко жінці в Україні зайняти ту посаду, яку обіймаєте ви? Так/ні, чому?
Думаю, що наразі гендерна рівність вже стає трендом у сфері державного управління. І все більше жінок обіймає керівні посади на рівні уряду та урядових інституцій. Мрію справді, щоб питання гендеру взагалі не стояло на порядку денному, коли ми говоримо про професіоналізм та кваліфікаційні вимоги до лідера будь-якого рівня управління. Адже обійняти посаду не важко. А от відповідати їй тривалий час, досягти результатів, створити прозору систему, цінності — нелегко як жінці, так і чоловіку.
Чи називали вашу професію/ справу колись «чоловічою»? В якому контексті?
Називали і називають. Директриси раніше були тільки у шкіл і дитячих садків. Все інше відводилося здебільшого чоловікам. Але, як співає Боб Ділан, часи змінюються!
Чи стикались ви особисто з тим, що при однаковому рівні досвіду і знань роль лідера в якомусь процесі відводилась чоловіку — саме тому, що «так заведено» чи є така традиція?
Звичайно, і, як не дивно, так вважають самі жінки! "Ох цей жіночий колектив" або "справу краще мати з чоловіками" і т.д. Тільки і чую! Сміюся з цього, не більше.
Тамара Трунова, головна режисерка Театру на лівому березі Дніпра
Фото: facebook-сторінка Тамари Трунової
Що назвали б своїм головним досягненням?
У мене є велика мета. Усвідомити межі власного впливу і відпустити все інше. Навчитися довіряти житью, простору, оточенню, але не ототожнювати себе навіть із тим, що найбільш дороге і близьке. Якщо мені це вдастся – це і буде моє головне досягнення.
Чи важко жінці в Україні зайняти ту посаду, яку обіймаєте ви? Так/ні, чому?
Я не думаю, що режисером можна стати. Тобто одного дня сказати: “Я режисер”. Це велика ілюзія шляху. Якщо ж ми припустимо, що таки можна стати (слово стати не подобається, бо воно про щось стале), я можу говорити лише про свій досвід. Мені складно вже протягом п’ятнадцяти років. Це дуже цінна для мене складність — завдяки їй я вивчаю людину, стосунки, зв’язки. Жити від цього дуже боляче, але дуже цікаво. Едуард Митницький (видатний український педагог і режисер – Yabl) казав: “Якщо жінка може сама, без підтримки виховувати дитину, чому вона не може бути режисером?” В цьому порівнянні і приховується вся складність режисури – ти сама вирішуєш взяти на себе відповідальність і маєш усвідомлювати свою самотність. Але існує свобода вибору, важко – кидай. Тобто є вихід. Але це вихід з театру.
Чи називали вашу професію/ справу колись «чоловічою»? В якому контексті?
Лише останнім часом, завдяки тому, що про це почали говорити, моя пам’ять шарами підіймає безліч випадків сексизму у професії. Виявилось, що я живу з цим іще з часів навчання в університеті. І це говорилось і робилось так безапеляційно, так природно, наче і не може бути інакше. Мені просто пощастило, що я не вбачала у цьому приниження чи знецінення, інакше це було б важко пережити. Сьогодні мені важливо аналізувати, як на мене вплинуло таке ставлення і яким чином сформувало мене. Які риси і способи пристосування до середовища органічні, а які штучно набуті.
Чи стикались ви особисто з тим, що при однаковому рівні досвіду і знань роль лідера в якомусь процесі відводилась чоловіку — саме тому, що «так заведено» чи є така традиція?
Мій вчитель, Едуард Маркович Митницький, ніколи не дозволяв собі розподілу на жінка/чоловік у професії. Тепер я працюю у команді зі Стасом Жирковим, який сам себе називає феміністом. Звичайно, театральне середовище жорстоке і необережне у висловлюваннях. І я часто чую щось на кшталт “ніколи не сказав би, що цю виставу поставила жінка”, “вітаю, це зовсім не жіноча вистава” та ін. Але важливо мати точку опори. І вона у мене є.