«Комедія від Netflix про «Євробачення» з Віллом Ферреллом у головній ролі», – на жаль, у цьому реченні особисто мене відштовхують всі три фактори. По-перше, комедії від Netflix вкрай рідко виходять смішними. По-друге, явище «Євробачення» давно втратило свою репутацію в багатьох країнах світу через низку причин. По-третє, Вілла Феррелла ну дуже важко полюбити навіть в комедійному амплуа – настільки його образ дратує. Тож, робити серйозні ставки на комедію «Євробачення: історія вогняної саги» (якщо дозволите, далі будемо скорочувати назву) ми не стали. Але кіно, в якому знялася навіть наша Джамала, подивилися і готові ділитися враженнями.
Знайте наперед: якщо у фільмі головну роль виконує Вілл Ферелл, то сюжет тут скоріше за все будується навколо невдахи, над яким усі глузують, але якимось чином він стає крутим під кінець. Не важливо, що це за кіно – пародійний бойовик «Копи у запасі», сімейна комедія «Хто в домі тато?» чи музичний фарс про «Євробачення». Сюжет свіжої комедії такий: є ісландський гурт-дует «Вогняна сага» (Ларс та Сігріт). Вони мріють про перемогу на «Євробаченні», але їх ніхто не сприймає серйозно. Гурт виступає у маленьких барах, де над ним всі ржуть, а у Ларса не вірить навіть його власний батько, якого зіграв Пірс Броснан. Втім, як це часто буває, трапляється диво: у країні не знаходять жодного гурту чи музиканта, які могли б поїхати на «Євробачення», і в результаті на конкурс їдуть головні герої.
Найбільша проблема стрічки в тому, що вона намагається бути вульгарною та стьобною, але їй просто «не вистачає яєць» і в якийсь момент перед нами постає банальне мотивуюче і «солодке» кіно. «Євробачення» хоч і не є темою першої свіжості, але пропонує просто-таки нереально багатий матеріал для пародій, стьобу, висміювання сучасних тенденцій світу шоу-бізнесу та псевдо толерантності подібних конкурсів. На жаль, комедія Девіда Добкіна не настільки смілива, як фільми «Грім у Тропіках», «Інтерв‘ю» чи той самий «Телеведучий» Адама Маккея, де від світів кіно, журналістики та телебачення не залишається живого місця. «Вогняна сага» намагається вийти з ними на один рівень, але врешті-решт все зводиться до: тупих приколів у стилі «напхаю собі в труси якийсь хлам, аби пеніс виглядав більше», застарілих ґегів з падінням на сцені, карикатурних плоских героїв та елементарного перебільшення.
Говорити про майстерну акторську гру головних героїв не доведеться. Як я вже згадував, Вілл Феррелл тут – типовий Вілл Феррелл, хіба що з довгим білим волоссям замість своєї звичних кучерів. Роль Сігріт виконала Рейчел Макадамс, яку досить незвично бачити в ролі невдахи після всіх її мелодраматичних красунь в екранізаціях Ніколаса Спаркса (не беремо до уваги другий сезон «Справжнього детективу»). Варто віддати належне тому, що в естетику «Вогняної саги» Рейчел вписується цілком органічно. Вражає, що між нею та таким актором як Феррелл відчувається хімія – і не будь-яка, а справжня, з метеликами в животі. Пірс Броснан тут вкотре нагадує глядачам, що живий та може зніматися, – нічого більше. А головним сюрпризом фільму стає Ден Стівенс, якому нарешті дали комедійне амплуа, тож він кайфує на екрані на весь свій акторський гонорар. Також у стрічці маса приємних і несподіваних камео від справжніх переможців «Євробачення» (від Кончіти і Олександра Рибака – до нашої Джамали), але то буде «вау» ефектом, тільки якщо ви пристрасний фанат «Євробачення».
Оскільки фільм є музичною комедією, то й пісні з номерами тут також демонструють дуже щедро. Їх можна розділити на дві категорії: одні намагаються нас розсмішити тим, що у головних героїв все йде не так, інші ж виконують роль елементу мюзиклу. І, так, визнаю, від деяких справді можна отримати задоволення та розчулитися. Номери «Євробачення» показані саме такими, якими вони є насправді – з багатокамерною зйомкою та специфічним ТВ-зображенням під час виступів.
У підсумку: казати, що фільм геть невдалий, не хочеться – таким його назвати важко. Скоріше він просто ніякий, як й інші комедії Девіда Добкіна та значна кількість ролей Вілла Феррела. Комусь це може сподобатись, підняти настрій, трішки навіть надихнути. Проте банальність, передбачуваність і штампованість сцен вбивають справжній потенціал проекту. Вочевидь, це не стільки сміливий стьоб, скільки одна з тих комедій, яку ми забудемо через тиждень.