Всьоме на кіноекрани виходить “Українська нова хвиля” – альманах короткометражного кіно, який формує Довженко-Центр. Вихід збірки був запланований на квітень, але карантин вніс корективи і тепер альманах відкриває новий кіносезон.
Цього разу до списку кращих короткометражних стрічок року увійшло шість робіт: три ігрові та дві анімаційні картини, один документальний фільм. Усі вони вже мають нагороди українських або міжнародних фестивалів.
Документальна робота “Колір фасаду: синій” Олексія Радинського розповідає про архітектора Флоріана Юр’єва та долю однієї з його найвідоміших робіт – “Тарілки” на Либідській, частини будівлі Українського інституту науково-технічної експертизи та інформації. Зараз ця пам’ятка радянського модернізму гине задля побудови чергового торгового центру.
Кадр з фільму “Колір фасаду: синій”
Ключове слово, яке звучить у картині – “інвестор”. Цей звір капіталістичної ери залишає за собою право змінювати все навколо себе, попри думку інших. Юр’єв та його однодумці залишаються єдиними, хто сумнівається у його праві на владу. Чиновники ж можуть лише розводити руками і захищати владу грошей. Для них, як і для чергового забудовника, художник є лише перепоною, яка мала наглість дожити до наших днів.
Чорно-біла ігрова стрічка “У нашій синагозі” Івана Орленка показує світ очима дитини, єврейського хлопчика, який намагається зрозуміти поки що незнайомі йому речі. У старій будівлі синагоги живе тваринка, яка лякає жінок під час служби. Маленький герой шукатиме відповіді, поки велике зло навколо не втрутиться у його світ. Фільм знято за мотивами незавершеної новели Франца Кафки, а герої картини розмовляють мовою їдиш.
Почати та зафіналити альманах цього року вирішили анімацією. “Петрівка-реквієм” Катерини Возниці за шість хвилин описує стирання пам’яті, як один з побічних ефектів декомунізації. “Реквієм” фігурує у назві, бо фільм присвячено пам’яті Миколи Петренка, голосу столичної підземки. Після перейменування станції метро “Петрівка” на “Почайну” довелося переписати оголошення інформатора іншим голосом, бо актора на той час вже не було серед живих.
“Кохання” Микити Лиськова теж не обходиться без використання радянського візуального поля, але вже у більш сюрреалістичній манері. В обидвох роботах варто відзначити майстерну роботу зі звуком.
“Нормальна” Діани Горбань та Ірини Громоцької — фрагмент з життя української молоді. Героїня фільму нудиться на рейв-вечірці і тому шукає підтримки у незнайомки, яка просто неба сидить на лавці. Обидві героїні ніби з одного простору, але між ними є невидима стіна, незрозумілої природи. Взаєморозуміння вони знайдуть, хоч і специфічне. “Нормальна” ж — це характеристика, яку ми використовуємо частіше, ніж можемо дати їй зрозуміле визначення. З цієї особливістю і працюють автори фільму.
Кадри з фільму "Нормальна"
Десь на цьому полі висловлюється і Мирослава Клочко, яка у короткометражному фільмі “Плюс один” розповідає про життя сімейної пари, що чекає дитину. На жаль, лікарі повідомляють жінці, що її дитина не розвивається “як треба” і натякають на переривання вагітності. У пошуках відповідей та розуміння героїня прямує до центру особливих дітей. Варто відзначити, що у роботі над фільмом взяли участь непрофесійні актори.
Кадри з фільму "Плюс один"
Цього року “Українська нова хвиля” вийшла без підзаголовку у назві, що підкреслює різноманітність засобів і форм. Натомість вкотре вже традиційно Довженко-Центр представив зріз кращого короткого метру, який вкрай рідко потрапляє до українських кінотеатрів за інших обставин. Відсутність нових гучних релізів у кіно сприяє інтересу до таких експериментів. Альманах можна порадити усім, хто не лише скучив за кінотеатрами, а й хоче побачити наше молоде кіно, зняте не задля патріотичного хайпу та освоєння державних коштів, а через стурбованість темою та любов до кінематографу.
Нагадаємо, що переглянути альманах наразі можна на трьох локаціях: “Жовтень”, “DeLuxe - Баттерфляй”, а також KINO42. Покази триватимуть до 31 липня.