Сучасному глядачеві вже важко уявити прем'єрний фільм з улюбленими акторами без демонстрації тіла та еротики. Секс вплітається в драматургічну тканину навіть там, де він не дуже-то й потрібний. Ще півстоліття тому ця ситуація навіть в голову не могла прийти відвідувачам кінотеатрів ― одна оголена частина дівчачої ніжки, показана побіжно, викликала осуд жіночої аудиторії і захват, змішаний з подивом, чоловічої. Розповідаємо, як відбувалася трансформація сексуальності на екрані та як її поступово звільняли від лат цензури.
Сцена з фільму «Основний інстинкт»
Перший американський (ймовірно, і світовий) повнометражний фільм в історії, який торкався заборонених тем ― «Торгівля душами» (1913). Стрічка хоч і не містила в собі ніяких скандальних відвертих сцен, але була присвячена небаченій раніше темі сексуального рабства.
Через два роки, з виходом резонансної мелодрами «Жив-був дурень», виконавиця головної ролі Теда Бара в одну мить стала першою одразу в кількох (згодом загальноприйнятих) термінах: femme fatale і секс-символ світового кіно. Чоловіча аудиторія розкуповувала квитки на всі фільми з її участю, з яких до нашого часу збереглося всього три. Серед чоловіків-акторів статус секс-символу першим здобув італієць Рудольф Валентино, чия передчасна смерть у віці 31 року викликала масову істерію серед фанаток по всьому світу.
Теда Бара
У ранньому радянському кінематографі чималий шум викликав фільм Абрама Роома «Третя Міщанська» (друга назва говорить сама за себе ― «Любов утрьох»; 1927), який торкався тем полігамії і аборту. Після його виходу радянські цензори набагато суворіше почали ставитись до того, що з'являється на екранах.
Кінорежисери 1920-х-початку 1930-х років активно експлуатували тему жіночої сексуальності, затверджуючи на головні ролі найкрасивіших актрис світу: Грету Гарбо, Джин Харлоу, Марлен Дітріх і багатьох інших. Секс часто був завуальований або взагалі відбувався за кадром, а такі слова, як «повія», зводились до мінімуму. Основним інструментом вираження сексуальності в кінематографі було тіло і поведінка героя ― сценарії містили в собі провокаційні танці, несуттєве оголення, в основному, ніг, поцілунки і передбачали розкутий характер персонажа.
Рудольф Валентино
Перший повнометражний ЛГБТ-фільм, що оповідав про лесбійські стосунки ― «Дівчата в уніформі» (1931), знятий в Німеччині. Натхненник деяких сучасних картин про одностатеве кохання, фільм задав тренд шкільного кінематографа на десятиліття вперед.
У 1934 році в США набув чинності кодекс Гейза, який готувався до утвердження ще з кінця 1920-х ― список етичних правил, яким творці кінопродукції мають слідувати при зйомці фільмів. Згідно з його текстом, забороненими були практично всі навколосексуальні теми (в тому числі, оголеність героїв), нецензурна лексика, наркотики та багато іншого. Одним з основних чинників остаточного прийняття кодексу був скандальний фільм «Мордашка», що вийшов роком раніше, де героїня Барбари Стенвік забезпечувала собі соціальний і фінансовий статус сексом.
Фрагменти з фільму «Дівчата в уніформі»
Отож, Голлівуд зажив за новими законами. Легендарні «Віднесені вітром» (1939) з труднощами пройшли цензуру завдяки своїй найбільш суперечливій сцені (за винятком расових тем) ― «подружнього зґвалтування», перед яким Ретт Батлер бере Скарлетт О'Хара на руки і несе до спальні проти її волі. У не менш класичному детективі Джона Г'юстона «Мальтійський сокіл» (1941) герой Петера Лорре ― гей, чого режисер практично не намагається приховати.
Сцена з «Віднесених вітром»
1940-ві ― десятиліття нуарів і, відповідно, сексуальної напруги. Незважаючи на всі заборони згори, з жіночою красою не був здатен впоратись жоден цензор ― femme fatale, образ, що зародився ще в 1910-ті, пережив свій найвищий підйом саме в цей час. Фатальна жінка, що випромінює секс і виявляється перепоною для протагоніста, стала невід'ємним драматургічним компонентом стилю «нуар».
Лорен Беколл ― ікона нуару
Сила кодексу Гейза тільки набирала обертів і постановникам доводилося викручуватися, відшукуючи все більш вишукані метафори сексу: наприклад, у фільмі «Вперед, мандрівник» (1942; одна з кращих ролей Бетт Дейвіс) обмін запаленими цигарками між героями, котрі відчувають потяг один до одного, символізував статевий акт. Подібний прийом застосував пізніше Говард Гоукс в своєму вестерні «Червона ріка» (1948), де з видимим гомосексуальним підтекстом два героя, посміхаючись, порівнюють і погладжують револьвери один одного.
1950-ті прийшли, як затишшя перед бурею. У 1953 році під кодексом Гейза вперше серйозно «захиталося крісло». Випущена в прокат романтична комедія «Синій місяць» Отто Премінгера була заборонена в декількох містах США і з'явилася в кінотеатрах без спеціального цензорного знаку схвалення. Після довгих років з екрану знову зазвучали слова «невинність», «вагітність», «коханка». Почалися невдалі громадські дискусії про скасування кодексу.
Постер до фільму «Мальтійський сокіл»
Аналогічна доля чекала на один з найскандальніших фільмів десятиліття ― «Лялечка» (1956) Елії Казана, заборону на який намагалася накласти католицька організація «Національний легіон пристойності». Релігійна спільнота прокляла картину, в якій чоловік середніх років намагається спокусити 19-річну дівчину.
Через три роки Отто Премінгер продовжив вступати в конфронтацію з цензорами, знайшовши тріщину у списку законів ― він випустив юридичний фільм «Анатомія вбивства», в якому такі шокуючі для глядача слова як «сперма» і «статевий акт» були вплетені в судовий процес і, таким чином, замінити їх було неможливо. Під завісу десятиліття над кодексом Гейза познущався і Альфред Гічкок у своєму шедеврі «На північ через північний захід» (1959), завуалювавши сексуальний контакт кадрами поїзда, що входить в тунель з шаленою швидкістю.
Кадр з фільму «На північ через північний захід»
1960-ті стали остаточним крахом тих моральних ідеалів, до яких прагнула цензорна верхівка. 1962 рік ознаменувався появою на екранах нового типу протагоніста ― мачо і ловеласа, агента 007 Джеймса Бонда, а слідом за ним і його численних дівчат, перша з яких увійшла в історію не тільки кінематографа, а й моди, завдяки своєму відвертому білому бікіні.
Безліч сексуальних підтекстів містилося і в класиці європейського кінематографа, як-от в «Мовчанні» (1963) Бергмана або «Джульєтті і духах» (1965) Фелліні.
Шон Коннері в ролі Джеймса Бонда
Смертельним ударом для кодексу Гейза стали два шедеври поспіль від дебютанта Майка Ніколса: «Хто боїться Вірджинії Вульф?» (1966) і «Випускник» (1967). Обидва містили все те, що було під забороною довгі десятиліття: статеві акти, ненормативна лексика, сімейні сварки, еротика та інше. Внаслідок цього у 1968 році було оголошено про скасування кодексу Гейза і створення нової рейтингової системи, що діє й досі.
Після падіння цензури, з 1970-х років прийоми зображення сексу на екрані, по суті, мало чим відрізняються від сучасних. Одним з перших постгейзовських фільмів широкого прокату, де секс був показаний «у всій красі», було «Останнє танго в Парижі» Бернардо Бертолуччі (1972). Тут є культова сцена девіантного анального сексу, що й дотепер викликає запеклі суперечки. Уже після були «Основний інстинкт» (1992), «З широко закритими очима» (1999), «Життя Адель» (2013) тощо.
Відеоесе про «Останнє танго в Парижі»
СРСР же позбувся обмежувальних пут в кінці 1980-х років, з початком «перебудови». На екрані один за одним з'явилися «Маленька Віра» (1988), «Інтердівчинка» (1989), «Астенічний синдром» (1989).
В українському кінематографі секс найчастіше використовується в комедіях, як-от дилогія «Свінгери». Певно, найпам’ятніші сексуальні сцени серед наших кінематографістів за останні роки належать Марисі Нікітюк ― її «Коли падають дерева» (2018) вочевидь перекликаються з трієровськими стрічками, в тому числі зі скандальним «Антихристом» (2009).
Трейлер стрічки Марисі Нікітюк
Сьогодні секс ― це звичайний драматургічний елемент кінофільму. Ніякої тобі цензури ― один суцільний простір для креативу і творчості. Щоправда, іноді ця свобода заводить автора в глухий кут, і виходять не фільми Гаспара Ное, а щось на зразок анекдотичних «П'ятдесяти відтінків сірого».
Слід відзначити, що все частіше й частіше з'являються фільми з несимульованими статевими актами ― тобто, фактично, з порнографічними сценами, але при цьому із зірковим кастом та справжньою акторською грою. Що ж, Гічкоку таке і не снилося!