В теорії драми існує велика кількість типів героїв, основними з яких є два: протагоніст і антагоніст, тобто центральний позитивний герой і його ворог-поганець.
Десь на роздоріжжі між ними розмістився антигерой — персонаж, який частіше за все не належить цілком ні до табору добра, ні до табору зла. Здійснюючи вчинки, далекі від моральних, він, тим не менш, завойовує глядацьку любов своєю неповторною харизмою і вмінням бути парадоксальним.
Гарний приклад резонансного антигероя, якого ви всі знаєте — Артур Флек (Джокер) у трактуванні Хоакіна Фенікса. Ми ж вирішили заглибитись у тему і розповісти, як у кіно з'явився антигерой та як він змінювався з плином часу.
Хоакін Фенікс у фільмі «Джокер» (2019)
Витоки слід шукати у літературній царині, а точніше — у прабатька драми Гомера, чий герой, солдат Терсит, вважається чи не першим антигероєм в історії.
На екрані антигероєм, який відкрив дорогу подальшим «однодумцям», був Ерік, той самий «Привид опери» з роману Гастона Леру і всіх його численних екранізацій — загадкова особистість зі спотвореним обличчям, яка тероризує паризький оперний театр через любов до молодої співачки і бажання зробити її примадонною.
Саме цей персонаж Лона Чейні в адаптації 1925 року продемонстрував основні якості антигероя, часто притаманні цьому типажу й дотепер:
-
він чинить зла в ім'я добра або ж власних ідеалів, у які вірить;
-
егоїзм і відсутність емпатії — те, що відрізняє його від позитивних персонажів;
-
аморальність і жорстокість, але з більш морально коректними мотивами, ніж у простого антагоніста.
Джерард Батлер в екранізації «Привида опери» (2004)
Внутрішній конфлікт і розмиті стосунки з добром та злом супроводжує антигероя у кінематографі вже майже 100 років.
Слідом за Еріком на екран перекочувала й інша класична літературна антигероїня — Скарлетт О'Хара з «Віднесених вітром». Розбещена (зараз би її назвали «мажоркою»), меркантильна, жадібна — всі ці риси були доповнені однією гострою відповіддю авторки роману Маргарет Мітчелл на питання про автобіографічність твору: «Скарлетт — повія, я — ні!»
Вів'єн Лі та Кларк Гейбл у «Віднесених вітром» (1939)
З іншого боку, як типова антигероїня, Скарлетт має й кілька куди більш шляхетних якостей: вона бореться за своє місце під сонцем, має міцну бізнес-хватку і сильна духом, внаслідок чого таки є зразком для наслідування багатьох жінок.
Цілий ряд визнаних антигероїв втілив у 1940-ві роки нуар-ікона Хамфрі Богарт. Двоє з них — приватні сищики Сем Спейд і Філіп Марлоу в так званих «крутих детективах» «Мальтійський сокіл» (1941) і «Глибокий сон» (1946). Обидва гострі на язик, спостережливі й суворі, обидва буквально йдуть по трупах, щоб розгадати справу.
У «Касабланці» (1942), яка донині вважається однією з вершин світового кінематографа, Богарт зіграв Ріка Блейна, експатріанта, що володіє нічним клубом на чужині. «Свою шию я ні для кого не висовую» — вимовляє він канонічний антигеройський постулат, але пізніше все ж порушує свій принцип для жінки з минулого у виконанні холодної красуні Інгрід Бергман.
Хамфрі Богарт та Інгрід Бергман у «Касабланці» (1942)
Нарешті, найбільш наближений до зла антигерой Богарта у 1940-ві — Фред Доббс у «Скарбах Сьєрра-Мадре» (1948), де одержимість гіпотетичним багатством і всі супутні цьому вчинки ведуть його до трагічного фіналу.
З 1954 року розширюється японська (тепер уже і американська) франшиза, присвячена, певно, найбільш незвичному антигерою — монстру Годзиллі. Деякі фільми подають його з менш зловісної сторони, ніж спочатку, пояснюючи, що він просто хоче захистити людство.
«Годзілла» (1954)
Злочинність — часте середовище існування антигероя, яке особливо розвинеться у сюжетах 1970-х. Однією з важливих віх для історії антигероя у цьому сенсі стала революційна стрічка «На останньому диханні» (1960) Жана-Люка Годара. Центральний персонаж, зіграний Жан-Полем Бельмондо, у своїй аморальній поведінці наслідував саме вищезгаданого Хамфрі Богарта.
В українському кінематографі радянського періоду, незважаючи на потужну цензуру, теж були свої антигерої. Один з найяскравіших — Свирид Петрович Голохвостий у всенародно улюбленій комедії «За двома зайцями» (1961), хитрий цирульник-альфонс.
Бельмондо у фільмі «На останньому диханні» (1960)
Ще один регулярний виконавець ролей антигероїв — Клінт Іствуд. Його «Людина без імені» в «доларовій» трилогії (1964-1966) спагетті-вестернів Серджо Леоне не прагне бути «лицарем у сяючих обладунках», але якщо потрібна допомога, то він опиняється поруч.
Антигеройську галерею Іствуд продовжив вже на початку 1970-х, зігравши поліцейського на прізвисько «Брудний Гаррі» в цілій серії фільмів, що тривала аж до кінця 1980-х. Гаррі часто виходить за професійні рамки, що призводить до летальних перестрілок зі злочинцями, яких не завжди справедливо карають через бюрократичну тяганину.
Клінт Іствуд у фільмі «Хороший, поганий, злий» (1966)
Тема «Злочинність і антигерой» отримала своє епохальне продовження на прикладі цілого мафіозного сімейства Корлеоне в трилогії «Хрещений батько» (1972-1990), зокрема, в обличчі молодшого сина Майкла, зіграного Аль Пачіно.
У зачині серії це практично непомітний юнак, герой, який щойно повернувся з війни і не хоче мати нічого спільного зі справами своєї сім'ї. Коли ж все навколо починає валитися і батько висить на волосині від смерті, Майкл вдається до жорстких заходів, щоб врятувати рідних. У фіналі першої частини і двох наступних це зовсім інша людина, змінена життєвими обставинами і можливостями влади.
Аль Пачіно і Марлон Брандо у «Хрещеному батьку» (1972)
Пізніше Пачіно повторить той же шлях трансформації в іншому гангстерському шедеврі — «Обличчя зі шрамом» (1983) Брайана Де Пальми, де його герой Тоні Монтана створить свій наркобізнес на крові, але не втратить совість.
У 1976 році на екранах з'явився один з найбільш пам'ятних антигероїв в історії — Тревіс Бікл (Роберт де Ніро) з «Таксиста» Мартіна Скорсезе. Персонаж страждає очевидним посттравматичним розладом після нещодавнього повернення з В'єтнамської війни. Він — простий таксист, на задньому сидінні у якого ночами опиняються всі найнижчі суспільні верстви: повії, сутенери, наркомани і злодії. Бікл надихається ідеєю фізичного очищення міста від цього «бруду», що призводить до трагічних наслідків.
Роберт де Ніро у «Таксисті» (1976)
Антигерой увійшов у 1980-1990-і у саспенсний кінематограф — пригодницькі жанри й бойовики, як-от Індіана Джонс (1981-2008) Гаррісона Форда і Джон Маккейн (серія «Міцний горішок»; 1988-2013) Брюса Вілліса.
У 2001 році Дензел Вашингтон виграв «Оскар» за роль поліцейського-антигероя у сучасних реаліях в трилері «Тренувальний день». Тоді ж антигерой з'явився і в мультиплікації — зелений огр-мізантроп Шрек підкорює серця дітей до сьогодні, як і його побратим по анімації Грю з серії «Нікчемний Я» (2010-2017).
Грю з «Нікчемного Я» (2010-2017)
У десятилітті, що пішло, антигерой об'єднав двох значних акторів: у фільмах «Стерв'ятник» (Nightcrawler; 2014) і «Джокер» (2019) Джейк Джилленгол і Хоакін Фенікс зіграли, ймовірно, свої найкращі ролі. Обидва персонажі поступово втрачають контроль над собою і здоровий глузд у важких життєвих обставинах, вражаючи глядацьке око дистрофічністю й субтильністю.
Сьогодні антигерой поступово витісняє героїчного протагоніста зі сценарних канонів і наших сердець. Улюбленцями аудиторії все частіше стають харизматичні циніки, на кшталт доктора Хауса або Шерлока Холмса в будь-якому сучасному трактуванні: хоч Роберта Дауні-молодшого, хоч Бенедикта Камбербетча.
Суспільний резонанс навколо «Джокера» знову викликав серйозні дискусії про доречність таких «привабливих збоченців» на екранах. Звісно, вони ні до чого не призвели — для декого цей фільм став кращим з того, що вони бачили, а для декого — залишився естетизацією злочину. Отже, талановиті кіномайстри продовжать свою місію по впровадженню привабливих поганців у драматургію фільмів, а нам залишається запастись попкорном і спостерігати.
Бенедикт Камбербетч в серіалі «Шерлок» (2010)