Майже одночасно в Україні вийшли дві книги про Укрзалізницю: однойменна книга Julie Poly та «Ukrainian Railroads Ladies» Саші Маслова. На Docudays показували фільм, присвячений електричкам («Обережно, двері відчиняються» Оксани Карпович), а на «Молодості» знову ж таки документальний фільм «Поїзд Київ-Війна» Корнія Грицюка.
Окрім проекту Маслова, у всіх головними героями постають пасажири, потяги ж нагадують зменшені копії нашої країни. У вагонах електричок та поїздів на сусідніх полицях уживаються протилежні політичні погляди, відкритість, щирість, бутерброди, варені яйця, пиво та морозиво. І все це триває від декількох годин до пізньої ночі та ранку. У Julie Poly навпаки — сцени з життя Укрзалізниці доведені до сюрреалізму: весілля у вагоні-ресторані і напівоголені дівчата, які танцюють перед байдужими солдатами. І тільки у Маслова ми виходимо за межі цієї «культури плацкарту», буквально виходимо з поїзда та йдемо у гості до співробітниць Укрзалізниці — чергових по переїздах і контролерок безпеки руху.
Перше, що підкупає у проекті «Ukrainian Railroads Ladies» — це самі героїні.
Вони облаштовують свої робочі місця як власний дім, підлаштовують під себе простір цих «будок». Вирощують там квіти, заводять котів та собак, підбирають фарбу стін під свої блузки або блузки під стіни. Вони довіряють нам заглянути у свій особистий простір, в якому, можливо, вони почуваються спокійніше, ніж вдома. Ми бачимо те, чого не бачать сотні тисяч або й мільйони людей, що проїжджають повз станції в поїздах або чекають, коли підійметься шлагбаум. Але при цьому ми не підглядаємо за ними, бо не бачимо їх за своїми звичайними заняттями, не бачимо їхніх буднів та емоцій.
Саша Маслов обирає звичний собі жанр портрету. Портрет, який фіксує людину в часі. Ті портрети, які дарують «на довгу пам’ять», хоча вже не пам’ятають імен та прізвищ зображених. Гортаючи сторінки, і це сумно визнавати, вони всі починають здаватись схожими одна на одну. Тому так не вистачає історій про їхній побут: чому скільки років працюють і що бачили за цей час, що думають про автоматизацію, яка може зробити їх безробітними. Хоча б одна влучна цитата могла дати новий рівень проєктові. Адже поки що — жінки без голосу, з підкресленою скромністю та серйозністю позують ніби для дошки пошани. До речі, варто зазначити, що Укрзалізниця допомагала фотографу з пошуком героїнь, у організації інтерв’ю та з прокладанням маршрутів. Але як би нас не захоплювало вміння та необхідність людей облаштовувати свій простір, варто тримати в голові одну важливу річ.
Перед нами — свого роду «вимираючий вид», клас, який може зникнути через N років.
«Автор намагається дослідити окремі антропологічні та соціальні аспекти цього феномену, а також виокремити загальні особливості функціонування українських залізничних сполучень», — пишуть у видавництві. Втім, ми не побачимо цього дослідження. Скоріше, додумаємо його самі. Бо які cаме соціальні аспекти можна розгледіти серед цих 50 фотографій? Той факт, що більшість з цих жінок працюють на роботі 20 і більше років? Що вони — жінки? І що, логічно, живуть неподалік переїздів? Загальна специфічна риса теж одна — попри автоматизацію, вони все ще контролюють рух.
До речі, у тексті для New York Times Маслов акцентує увагу на металевих «ґратах» довкола будиночків. Але чомусь пов’язує це саме з війною на Донбасі — мовляв, саме тоді загострилась криміногенна ситуація. В усіх матеріалах, де Маслов розповідає, як будиночки нагадують замки, жінки працюють по 12 годин і отримують по $300, з’являється відчуття, ніби якийсь важливий кут зору на проблему упущений. Чогось дуже не вистачає. Напевне, в «Ukraine Railroad Ladies» мало б з’явитись щось більше, ніж колективний портрет професії.
Виставка в The Naked Room — з одного боку, ще одне промо книги, а з іншого — гарна можливість показати в Києві Сашу Маслова, який давно живе у США. Один із найбільш відомих проєктів Маслова — «Ветерани», героями якого стали учасники Другої світової війни з 22 країн світу. Серія отримала багато міжнародних нагород.
Стіни галереї The Naked Room щільно займають фотографії, тому можна ходити по колу і не переживати, що порушиш драматургію виставки. Бо вона, власне, не має значення. Після кількох майже одноманітних фото блукати галереєю стає не так цікаво, хочеться скоріше взяти до руки книгу і подивитись, як живуть героїні. Втім, таке бажання виникає у випадку, коли знаєш, які фотографії існують. Інакше — складно зачепитись за щось. Здається, якби фото було в два рази менше, але відібрали б різноманітніші, виставка чіпляла би більшою мірою.
Наостанок скажу, що не варто применшувати цінність проєкту: ця професія скоро може перейти у категорію архаїчних. А через декілька десятків років романтичність цих світлих та відкритих жінок, що їх Маслов справедливо порівнює з маяками для потягів, тільки сильніше впадатиме в око. Жіночки знімуть свої помаранчеві блузи, повісять їх на стілець навпроти настінного календаря і заберуть квіти з собою. Залишаться тільки порожні будки, якщо не зруйнують і їх.