Вже 25 вересня розпочнеться одна з наймасштабніших кіноподій країни — Одеський міжнародний кінофестиваль. Цього року він триватиме до 3 жовтня і вперше в історії пройде онлайн. Yabl поговорив з Антельмом Відо, програмним директором фестивалю, про специфіку онлайн-переглядів та стрімкий розвиток українського кіно.
Антельме, розкажіть більше про те, як формувалися конкурсні й позаконкурсні програми. На якому саме етапі прийняли рішення повністю перевести фестиваль в онлайн?
Ми розпочали відбір фільмів, як завжди, у грудні. До квітня ми продовжували розгляд заявок у звичайному режимі. Згодом близько двох місяців ми обговорювали формат, у якому відбудеться Одеський міжнародний кінофестиваль. Врешті-решт, на початку травня було прийнято рішення про перехід ОМКФ в онлайн-формат. Звісно, для усіх це було непросто, оскільки кіно створене для великого екрану. Але невизначеність ситуації показала, що це було мудре рішення.
Варто зазначити, що не весь фестиваль буде онлайн.
Нам вдалося зберегти візитну картку ОМКФ — open-air перформанс на Потьомкінських сходах та українську ретроспективу офлайн.
У червні ми поновили формування програм вже з урахуванням особливостей нового формату ОМКФ. Відбулись певні нововведення — секцію “Гала-прем’єри” замінила нова позаконкурсна програма “Візії”. Дійсно, проведення гала-прем’єр онлайн не мало сенсу і довгий час ми з відбірковою комісією хотіли звільнити місце для фільмів, які нам подобались, але у конкурс вони не вписувались. Це стрічки, які пропонують нові візуальні та наративні експерименти.
Загалом відбір стрічок пройшов гладко, а діалог з колегами, який в основному відбувався на платформах на кшталт Zoom, виявився дуже плідним та надихаючим.
Найбільші страхи, пов’язані з новим форматом і карантином?
Головний острах викликала масова відмова з боку заявників та сейлз-агентів прийняти онлайн-формат, що ставило нас у скрутне становище при створенні якісної програми. На щастя, більшість авторів та дистриб’юторів погодились на нові умови. Одразу після прийняття рішення про перехід в онлайн ми надіслали всім учасникам листа з питанням про погодження на такі умови. В результаті ми отримали понад 1000 поданих фільмів і меньше 30 відмов. Це є дуже цінним доказом підтримки у важкі часи, як з боку української кіноіндустрії, так і міжнародної. В свою чергу ми несемо місію підтримувати режисерів та кіноіндустрію.
Наскільки я знаю, в ОМКФ вже була спроба діджиталізації — у 2015 році в партнерстві з Megogo пройшов також фестиваль ОМКФ Digital. Допоміг цей досвід?
Дійсно, OIFF Digital був для нас першим досвідом проведення VOD фестивалю.
Тоді ми зосередилися на короткометражних фільмах, щоб запропонувати нову атмосферу нашій аудиторії та охопити нових глядачів, які не могли отримати доступ до легального перегляду якісних фільмів. Це був цікавий досвід роботи з провідною платформою VOD в Україні - Megogo. Втім, тоді подібних сервісів було не так багато, як зараз. За 5 років все дуже змінилося і сьогодні ситуація вже зовсім інша. Кількість онлайн-платформ значно збільшилася, з’явився Netflix, який став більшим за голлівудських мейджорів, а перегляд кіно в інтернеті став набагато звичнішою практикою, ніж у 2015 році. Звісно ж, пандемія та карантин пришвидшили це явище, змусивши низку фестивалів включно з ОМКФ перейти в онлайн, аби мати змогу продовжувати показувати якісне кіно.
В нас був ще один досвід діджиталізації, який відбувся буквально напередодні ОМКФ. З травня по серпень разом з українською артхаузною онлайн-платформою Takflix ми реалізували проєкт OIFF Flashback, в межах якого показали 10 учасників та переможців минулих років ОМКФ. Це допомогло нам зрозуміти принципи роботи онлайн-переглядів, врахувати охоплення аудиторії та зрозуміти усі юридичні і технічні аспекти.
Гадаю, що в контексті величезної онлайн-пропозиції, яка нагадує джунглі, глядачу важко визначитися.
Одне із завдань фестивалю — допомогти зробити вибір. Слово “вибір” має конкретний сенс, а не нейтральний, як і слово “критик”. Справа не стільки в ієрархії, адже наш вибір є результатом суб’єктивної думки, скільки в тому, аби допомогти прийняти рішення.
Онлайн — це майбутнє кінофестивалів? Чи може така традиція не прижитись в Україні?
Якщо питання полягає в тому, чи варто фестивалям залишитися онлайн, відповідь однозначно “ні”. Кінематограф був створений для великого екрану і має лишатися там. Вже неодноразово заявляли про смерть кіно як досвіду перегляду фільмів на великому екрані в темному кінозалі, варто було лише з’явитися якомусь новому технологічному винаходу: телебачення, VHS, DVD, а тепер VOD. Власне, кінематограф довів, що здатен співіснувати поруч з усім цим. Саме слово “фестиваль” містить частку “фест”, що означає щось святкове, соціальне, суспільне. Тому важливим було збереження в офлайні таких івентів, як показ фільму “Голем” на Потьомкінських сходах просто неба. Зберегти цей вимір урочистості. І саме з цієї причини ми організовуємо серію Q&A-сесій та майстер-класів з режисерами фільмів — щоб дати можливість глядачам поставити свої запитання напряму. Цей аспект зустрічі є вирішальним на будь-якому фестивалі. Тож, якщо запитання поставлене так: чи варто фестивалю використовувати ресурси та можливості інтернету для комбінованого формату, я вважаю, що безумовно. Онлайн здатен запропонувати цікаві можливості, допомагає охопити нову аудиторію, яка фізично не може приїхати в Одесу, а також сприяє створенню економіко-екологічної моделі.
Сильні сторони саме українського кінематографу, на вашу думку.
Це дуже обширне питання! Говорячи про останнє десятиліття — очевидний стрімкий розвиток українського кіно. Як в кількісному плані, так і в якісному. Коли я переїхав до України в 2011 році, щороку на екрани потрапляло лише декілька національних стрічок. Зараз їх набагато більше і я мав честь спостерігати за цією еволюцієї зі свого місця в ОМКФ.
У 2014 році на кінофестиваль було подано менше 100 заявок від українських кінематографістів.
Минулого року їх було більше 300 з урахуванням короткометражних та повнометражних фільмів. Цей ріст відбувся разом з появою нового покоління кінематографістів, які зняли свої дебюти в повному метрі. А ми нерідко супроводжували їх від першої короткометражки в Національному конкурсі ОМКФ до першого повнометражного фільму. Наприклад, Наріман Алієв у 2014 представив стрічку “Повернутись зі світанком”, а у 2019-му зняв “Додому” і отримав за нього Гран-прі 10-го ОМКФ. Або Антоніо Лукіч з його першою короткометражкою “У Манчестері йшов дощ” (2015) повернувся у 2019 році з комедією “Мої думки тихі”.
Українське кіно неможливо охарактеризувати кількома епітетами, це було б занадто банально. І це хороший знак, оскільки демонструє, що український кінематограф доволі різноманітний, що дозволяє уникнути категоризацій. Безумовно, вирішальне значення мала державна підтримка національної кіноіндустрії. Я родом з Франції, країни, для якої кіно є стратегічним сектором (таким же важливим, як розкіш, вино та сир), чий статус необхідно захищати і просувати у конкурентному середовищі.
Які кінофестивалі самі відвідали у 2019 і 2020 роках? Що вразило у їхніх програмах?
Я встиг побувати на Каннському кінофестивалі у 2019, а також на Берлінале, Сан-Себастьяні, Ротердамському та Варшавському фестивалях. Список фільмів, що мене вразили, занадто довгий, але якщо зробити вижимку, то вона складатиметься з таких стрічок: “Атлантида”, “Мабуть, це рай”, “Любовна трилогія: Скутий”, “Тягар бути народженим”, “Тламес”, “Оленяча шкіра”, “Ема”, “Ундіна”, “Зрадник”. Деякі з них є у програмах 11-го ОМКФ.
У Yabl є традиція — в кінці кожного інтерв’ю ми питаємо про 5 улюблених фільмів героя. Поділіться своїм списком.)
Моя п’ятірка змінюється кожного дня, тож з вашого дозволу я назву 5 моїх улюблених українських фільмів, знятих до 1990 року: “Земля” Олександра Довженка, “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, “Серед сірих каменів” Кіри Муратової, “Кисневий голод” Андрія Дончика, “Перший поверх” Ігоря Мінаєва.
Фото: PR-служба ОМКФ