Мало який роман ХХ століття так личив би репертуару Дикого, як «Механічний апельсин» Ентоні Берджеса. Театральна компанія, яка котрий рік поспіль систематично обстьобує і правих, і лівих, і естетів, і попів, і нормалфагів просто не могла б обійтись без бліц-дослідження старого-доброго ультранасильства. Yabl сходив на довгоочікувану прем'єру і ділиться враженнями.
Мабуть, багато хто пам’ятає, що випуск «Механічного апельсина» планувався ще у допандемічний період. Перший показ спектаклю якраз припав на час, коли всі перебували в шоці від звістки про обмеження КМДА. Один раз його таки показали, а після — спектакль відклали у морозильну камеру аж до поточного вересня, до моменту, коли групки глядачів у чорних респіраторах чи не більше нагадують анархічну секту, ніж те, що відбувається на сцені.
Сцена з вистави
Щоб відразу на вході зняти питання «а що ж так пасує Дикому?», нагадаю фрагментами сюжет. Науково-фантастичний роман, назву якому дав вислів лондонських кокні («A Clockwork Orange»), розповідає про свого роду молодіжну субкультуру, повернену на насильстві заради насильства. Головує у банді, про яку йдеться, Алекс — типовий бед бой, який по-своєму романтизує жорстокість і розбій та захоплюється класичною музикою. Із ним тусять товариші за світоглядом — трохи тупуватий Дін, Піт та Джирджик. Все найцікавіше починається тоді, коли Алекса таки забирають у в‘язницю — там він дізнається, що покарання можна уникнути у не дуже традиційний спосіб. Щоб опинитись дома, треба взяти участь в експериментальному «лікуванні», яке таємничим чином перетворює навіть найжорстокіших злочинців на беззахисних кошенят.
Юрій Радіонов
Найбільш відому екранізацію твору, як ви пригадуєте, створив Стенлі Кубрик. Але я дуже раджу загуглити історію театральних постановок та інших адаптацій — у ній є речі, варті миттєвої асоціації чи не більшою мірою: фільм Енді Воргола 65-го року, спектакль Романа Віктюка із феєричним Алексом-атлетом, постановка Філіпа Григорьяна, простір якої нагадує схиблений ляльковий будиночок, врешті-решт, мультимедійна вистава театру в LA (ARK Theatre Company), де Алекса зіграла дівчина — не без допомоги купи моніторів.
Сцена з вистави
Основною, я б сказала, фішкою нашої версії є не посилання на Кубрика, не актори з м'язами і не мультимонітори — тебе у хорошому сенсі добивають локалізація і сила схибленого гумору творчої команди. Драматургічну адаптацію створила сучасна українська драматургиня Лєна Лягушонкова, у якої в тексті є просто Алекс та класичний Алекс, прописані ролі для ведучих «Телебачення Торонто» (Майкл Щур та Ярослава Кравченко), Дельтоід обзавівся ініціалами П.Д.Р., немічний «любитель кристалографії», якого банда б‘є чи не на початку, перетворився на старого дрочера на радянську культуру, а магічна формула перетворення на милих щенят має кодову назву «фуфломіцин». Сленг тут теж такий, ніби у матюкливу бабцю вселився підліток з Двача. «Вінішка», «школота», «тянки», «нуби» та «слоупоки» — через це все, по-перше, складається враження, ніби тобі вирішили влаштувати екскурсію світом 2010-х, а по-друге, якщо ці слова тобі нічого не говорять, то навіть не варто розглядати виставу як варіант на вечір.
Дмитро Усов
Живий спектакль теж очікувано багатий на анекдотичні знахідки, аналогії і пасхалки. Травесті-Туп, він же Тупіта — образ, який сидить на Кронглевському, як на рідному, надто після «Віталіка». Еротизована підстаркувата мадам, яку грає Дмитро Усов у мантил‘ї — окремий різновид насолоди. Тюремні історії важкого життя про «малу Олю, яка обслухалась Земфіру, в‘їбала Тамянки і втопилася» навіюють шекспірівські асоціації не тільки в Алекса, а акапельній оперній арії від «кавайної тянки» на сцені раділи і «хіпстота», й інтелігентні естети.
Варто сказати, що захоплення Алекса класичною музикою, зокрема Бетховеном, тут не просто фігурує в ролі пікантної згадки про героя — воно формує простір і музичну партитуру. «Механічний апельсин» — вистава із живим музичним супроводом (барабани, вокал, віолончель), центральним елементом якої є велике, понівечене й красивенне косолапе піаніно.
Олександра Половинська
У всьому цьому багатстві є лише один серйозний мінус. Не те щоби нарізка сцен, яка так чи інакше мала зачепити солідну кількість подій роману, була дуже круто змонтована у виставі і тримала у напрузі. В принципі, це можна назвати так: «здається, хтось не впорався з романною формою». Або ж так: «здається, хтось не надто впорався із супер дрібним монтажем драматургині». Клянуся, яким би ситуативним театралом ви не були, а рано чи пізно у вас виникне відчуття, ніби великий 10-серійний серіал спробували урізати до 10-хвилинної презентації, у яку треба включатися чи емпатувати майже похапцем. Є і один несерйозний мінус, але це вже для глядачів хронічних — сильно згадуєш стрибаючі із вистави у виставу улюблені теми й тропи Максима Голенка.
В усьому іншому: кітики, пам‘ятайте, що агресія — основа не лише злочинності, а й цілеспрямованості, захисту себе, сексуального бажання, повноцінного життя. Пам‘ятайте — і все-таки не бийте бабць, шовіністів та бидлоту. Про це однаково і з радістю нагадають вам і Дикий театр, і Yabl.
Сцена з вистави
Вердикт
Плюси: жива музика від композитора Дмитра Данова, віжуал, твоє власне «Телебачення Торонто», жарти за 200
Мінуси: сидиш в масці, робиш акценти сам
Фото: Олексій Товпига