Призер Каннського та Венеційського кінофестивалів, автор всього шести повнометражних стрічок та близько трьохсот рекламних роликів, найвідоміший із нині живих режисерів-шведів Рой Андерссон — почесний гість ОМКФ цього року. Його нагородження «Золотим Дюком» за внесок у кіномистецтво супроводжується на платформі ОМКФ ретроспективою фільмів та сесією Q&A, яка пройшла у цю суботу. Yabl все законспектував і ділиться порадими та ідеями, що прозвучали на зустрічі з режисером.
Про трагічне і смішне у власних фільмах, зокрема трилогії («Пісні з другого поверху», «Ти, що живеш», «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття»)
Я би не сказав, що в цьому поєднанні, у пошуку гумористичного в трагедії — моя позиції по життю. Свого часу мене дуже надихнув письменник і драматург Семюел Бекет. І це його наскрізна думка: сум може викликати сміх. Я з цим на сто відсотків погоджуюся! Можливо, на перший погляд здається, що це абсурдна думку, але в ній є глибока істина: внутрішній сум ззовні часто виглядає кумедно, ці речі взаємопов'язані. І не обов'язково бути циніком, аби так думати й бачити це.
Про унікальний підхід до створення картин та свої малюнки
Я починав працювати у типовому реалістичному стилі. На те, як я працював, дуже вплинув Мілош Форман і його покоління в кіно. Я приділяв багато уваги гумору повсякденності. Але провівши 15 років в індустрії, я дещо змінив свій погляд. Взагалі, був час, коли я планував просто перестати працювати над фільмами. Та раптом до мене прийшла чудова ідея — я побачив шлях виходу із цієї творчої кризи, депресії. Подумав, що варто переключитися на щось абстрактне, попрацювати у більш абстрактній манері — так я прийшов до свого фірмового стилю. Я надихався історією живопису і окремими віхами кіноісторії. Ескізики, замальовки, які я власноруч щоразу роблю перед фільмами, можливо, і мають якусь цінність самі по собі (мені інколи казали про це), але насправді вони мене цікавлять лише як елемент підготовки фільму.
Про сцени в студії та любов до контролю
Більшість сцен з моїх картин знімаються не на вулиці, а в студії (навіть сцени, де герої йдуть під дощем тощо). Я думаю, всі бачать, що у своїх фільмах я намагаюсь конденсувати, очищувати реальність, аби у кадрі вона поставала, так би мовити, чистішою, більш живописною. Я починав режисерську роботу в якості великого шанувальника неореалізму і саме в цьому напрямку працював протягом 10-15 років. Одного дня відчув, що вже втомився від цього. І от, відштовхуючись від історії живопису, мені вдалося знайти інший спосіб вираження своїх ідей.
Єдиний шлях до створення кіно таким, яким я його бачу, пролягає крізь роботу в студії. Я намагався працювати і за межами студії, але, на превеликий жаль, з’являлося забагато побічних ефектів, які могли порушити фінальну картинку і не дати бажаного результату. Все-таки на перше місце я ставлю питання контролю. Мені дуже важливо контролювати усі подробиці, деталі. Якщо виходити за межі студії, контроль над деталями втрачається. Відверто кажучи, мене це просто дратує — коли я не можу контролювати процес роботи, процес побудови сцени.
Кадр з фільму «Пісні з другого поверху»
Також мені дуже важливо зберігати близькість до живопису. Свого часу я сам хотів стати живописцем, але коли я побачив неореалістичне кіно (наприклад, «Крадій велосипедів»), то зрозумів, що моя стежка — це кінематограф.
Про «шведськість» фільмів
Я завжди намагаюсь бути універсальним, тримати стиль, який апелював би до всіх. На мою думку, люди по всьому світу дуже схожі одне на одного — я пробую це продемонструвати. Але оскільки фільми знімаються у Швеції, оскільки я намагаюсь «очищувати», уподібнювати до живопису реальність, зрештою, виходить те, що виходить.
Кадр з фільму «Ти, що живе»
Про церкву і бюрократію
Мушу зізнатись, що я великий фанат Луїса Бунуеля. Він знімав кіно про повсякденне життя, про церкву й релігію в тому числі. І у нього завжди був особливий тон, гумористичний підтекст. Це мені дуже близько. І це кумедно — жартувати і з повсякденності, і з заборонених речей. Особисто я реаліст і не вірю в забобони. Я переконаний, що завжди варто віддавати перевагу реальності і не покладатися на удачу чи щось таке.
Свого часу я справді боявся йти на ризик — кепкувати з церкви, але нічого поганого не трапилося, мене не піддавали критиці, не третирували, не переслідували. Може, Швеція просто дуже толерантна країна.
Про 25-річний проміжок між другим і третім фільмом та рекламну сферу
Коли я випустився з кіношколи і відзняв перший фільм, «Шведська історія кохання», він швидко став надзвичайно успішним. Не тільки в Швеції, а й по всьому світу. І завдяки цьому я міг дозволити собі працювати буквально над будь-чим. Коли я працював у комерційній сфері, мене ніхто не стримував, не обмежував, давали робити те, що я хотів. Буквально, може, двічі за весь цей час я зіткнувся з якимись проблемами. В цілому я відзняв близько 200 реклам (серед них, наприклад, ролик для компанії Citroen).
Кадр з фільму «Про нескінченність»
Можу сказати, що я працював над рекламою із таким самим серйозним підходом, як і над художніми фільмами. Для мене і те, й інше — рівнозначні продукти. Вкладався я в них рівною мірою. Якщо клієнт відчуває, що я можу привнести у рекламну кампанію те, що призведе до успіху, він не втручається і, в принципі, це єдиний секрет моєї роботи протягом 15-20 років.
Коли я закінчив кіношколу у Швеції, нам безкоштовно давали камеру й інші необхідні матеріали для роботи. Це були справді хороші часи для зйомок кіно! Так у мене з'явилася можливість створювати перші документальні фільми про політику. Насправді, мені здається, це була просто блискуча ідея тоді — поєднати роботу над рекламою і роботу над кіно. Мені важко сказати, чому не так багато людей вирішують піти таким шляхом. Я вирішив ним піти і мені вдалося знайти баланс. 25 років, протягом яких я знімав рекламу, з моєї точки зору, не були якимсь величезним відривом від творчості. Я працював так само з натхненням і не сприймав це як абсолютно інший напрям роботи. Мені не доводилося йти на компроміси з совістю, звичайно, тому, що дуже пощастило на хороших клієнтів. Але єдина порада, яку я можу дати молодим кінорежисерам у такій роботі — бути чесним із собою.
Про родину
Колись я починав з того, що хотів стати інженером, якщо чесно. Мені хотілося винайти вічний двигун. Ми з однокласниками навіть проводили експерименти. Потім я змінив думку, коли побачив неймовірне європейське кіно 60-70-х, воно буквально відкрило мені очі на те, як багато є альтернативного контенту. Моїх батька й матір ніяк не можна назвати інтелектуалами. Можливо, почасти батька варто назвати, але він був ліберальним сталіністом! Родина була стурбована моїм вибором професії.
“Про нескінченність”
Ідея закадрового голосу прийшла до мене з французького кіно — з фільму «Хіросіма, любов моя» Алена Рене. Там є голос автора за кадром, і він теж є жіночим. В цілому це надзвичайний фільм, один із найважливіших, які на мене вплинули.
Кадр з фільму «Про нескінченність»
Про Інгмара Бергмана як великого зануду
Бергман, якого так культивують, зняв, здається, 50 художніх повнометражних фільмів і лише два з них, на мою думку, прийнятні. У порівнянні з моїми улюбленими режисерами — Вітторіо Де Сіка, Бунуель тощо — мені здається, Бергман дуже дитячий, дуже поверхневий, штучний. Мене дивує, як його шанують за кордоном. Я думаю, він не надто цікавий режисер.
Я ж завжди надихався Мілошем Форманом, «Крадіями велосипедів», французьким кіно. Також Голлівуд мене зовсім не надихає.
Про нагороди на фестивалях
Можливо, на початку моєї кар’єри, коли я отримав чотири міжнародні нагороди, включно із Берлінале (мені тоді було 26 років), результат був непоганий. Мені сподобалось отримувати нагороди, але разом із радістю вони принесли певний сум. Насправді, я навіть засмутився, отримавши їх. Успіх завжди має дві сторони. З одного боку, ви будете задоволеним, з іншого — ви почуваєтесь спустошеним. Успіх легко може принести відчуття внутрішньої порожнечі. Так часто буває зі спортсменами, коли ті беруть участь в Олімпійських іграх і отримують золоті медалі, не розуміючи, як почуватись далі.
Рой Андерссон на майданчику