В Дикому театрі відбулася прем’єра вистави «Поки що люди» – українсько-німецького проєкту за підтримки програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді».
В епоху Covid-19 все більше митців стали звертатися до теми тотального впливу системи на наше життя і намагатися спроектувати модель недалекого майбутнього. Першість у цьому питанні тримають стримінгові платформи (з останнього в цьому контексті можна згадати продукцію Netflix — «Платформу» або серіал «Крізь сніг»).
Олег Коркушко
Що ж стосується театру взагалі та українського зокрема, то в сучасних реаліях він має докласти чимало зусиль, щоб залишитися конкурентоспроможними.
Коли я вперше почула назву нової вистави Дикого, відразу ж згадався «Краще, ніж люди» — російський серіал (його теж купив Netflix), присвячений недалекому майбутньому: у 2029 році роботи-андроїди стали буденним явищем і увійшли в усі сфери життя людей. У виставі ж київського незалежного театру — 2049 рік. Світом керує Система, тут поклоняються Священному яєчку. Люди не відчувають емоцій і взагалі будь-які переживання — поза законом. Всіх, хто не дотримується правил, відловлюють та ліквідують карателі. Роботи у спектаклі теж є. Вони бездоганно виконують свої службові обов’язки, а от люди — колишні фермери, поштарки та офіціанти — ховаються у лісі або закинутих оселях.
Олексій Доричевський та Марина Сердешнюк
Проект «Поки що люди», над яким працювали Інститут дослідження театру «Шостий поверх», Дикий театр та німецький театр Playstation (м. Гамбург), якраз і має на меті проаналізувати те, як роботизація впливає на наше життя, які професії вже замінили машини, а які зникнуть дуже скоро.
Основою для вистави стали реальні інтерв’ю з представниками різних професій (офіціанти, працівники секс-шопів і ритуальних агентств, фермери, касири) з Німеччини та України, які згодом були художньо доопрацьовані.
Автор проекту — відомий український драматург Павло Ар’є, режисерка — Наташа Сиваненко, актори: Олексій Доричевський, Марина Сердешнюк, Олег Коркушко. Німецька команда: Естер Барт, Анна Гольтерманн, Крістіан Сабіш (актори). Куратор проекту: Девід Чотвіц.
Сцена з вистави
Під виставу «Поки що люди» простір Сцени 6 трансформували: глядачів та Т-подібний подіум посадили в ту частину, де, як правило, працюють тільки актори (художниці Марія Хомякова і Тетяна Овсійчук). Ліворуч від подіуму — вуаль для мультимедійної проекції, за якою можна розгледіти величезне Священне яєчко, що світиться. З іншого боку ще кілька невеликих яєчок та ікона яєчкоматері на стіні. За правилами вистави, коли звучить фраза «Хвала Священному яєчку!» глядачі повинні відповісти «Хвала! Хвала! Хвала!».
Олексій Доричевський та Олег Коркушко
До речі, прем'єра вистави мала відбутися спочатку в Гамбурзі з німецько-українським складом акторів, а потім у Києві. Але у зв'язку з пандемією «Поки ще люди» можна подивитись тільки на театральній сцені в Україні. Німецькі виконавці (дві акторки та актор) з’являються на відео-проекціях. Вони виконують монологи-вербатіми в класичному стилі. Їхні ж українські колеги намагаються театралізувати свої образи та відтворювати їх за допомогою костюмів, реквізиту, танців… Кожен з українських акторів виконує кілька ролей. Беззаперечним фаворитом публіки на прем’єрі став актор Олег Коркушко, особливо прекрасний у ролі відбитого фермера, що ховається від системи та щиро закоханий в свою кукурузку (такий собі герой Мартіна Макдони серед українських полів).
Сцена з вистави
Як наголосила директорка Дикого театру Ярослава Кравченко, це перша зустріч вистави з глядачами. Дійсно, вистава — досить неоднорідна структура й команда проєкту ще в процесі роботи. Як каже в одному з монологів Олексій Доричевський: «Це як дивитися на кокаїн. Я знаю, що це за *уйня: це дуже погана *уйня, але це і класна *уйня». Всі ми розуміємо: короновірус, криза, незалежний театр, грошей немає, тому, здається, творці вистави часом надихалися чимось якісним (як ото у сцені з кукурудзою), а інколи, може, й прахом актора Олексія Доричевського, який так щедро розвіють в одному з епізодів вистави.
Марина Сердешнюк
Бо за сценарієм одна з героїнь, Поштарка, живе на ДВРЗ, хоча в монолозі розповідає про Полтаву та місцеві газети; спочатку була Система та яєчко, але в кінці просто з’їхали на розмови про бога; деякі герої досі носять радянський одяг і поводяться жваво, хоча у 2049 році їм мало би бути років під 90. На початку спектаклю заявлено, що люди не відчувають емоцій, але майже всі герої їх відчувають…
Недалеке майбутнє тут настільки сумнівне й сумне, що навіть син продавчині з магазину «Кококо» «за*бався» бути будівником та пішов в карателі. Чоловік продавчині теж на межі (жінка не розмовляє з ним вдома, а розмови його збуджують навіть більше, ніж танчики онлайн). Отож, сім’я руйнується, все летить шкереберть, звучить музична тема з «Гостя з майбутнього» і, здається, ось-ось на сцену вискочить Коля Герасимов та як у славнозвісному мемі заволає «Алісо, ми все про*бали!», хоча його, напевно, дорогою схоплять карателі. Ми ж з вами під музичні космічні ритми продовжуємо прямувати у світле майбутнє. Хвала Священному яєчку!
Сцени з вистави
Фото: Олексій Товпига