Чи впливає називання речей своїми іменами на ці речі? Чи вплине на тебе книга “Продукування присутності. Що значення не може передати” ("Production of Presence: what meaning cannot convey") Ганса Ульріха Ґумбрехта, український переклад якої нещодавно презентували в Києві?
Ну, якщо ти її не прочитаєш, то, звичайно, не вплине. Але для розуміння процесів у суспільстві, зміни економіки споживання та економіки досвіду чи економіки вражень може стати у нагоді. Якщо ти гуманітарій (боже поможи), рекламник чи айтішник, і слово “актуальність” для тебе важить стільки ж або навіть трохи більше, ніж 350 грн, випробуй себе новою книгою видавництва IST publishing. Або помри, намагаючись. Бо це таки не комікси Marvel, а фундаментальна праця американо-німецького теоретика літератури, культуролога, філософа і професора Стенфордського університету.
З “Продукуванням присутності” ми познайомились, як то кажуть, по обкладинці.
Книга, що дозволила собі бути білою. І все, далі особисто я загубила себе. Почала писати всім друзям та подругам, ділилась своїм захватом. Ну знаєте, як це буває? Тільки зі мною таке відбулось вперше, враховуючи той факт, що мова йде про книгу. Я давно слідкую за проєктами дизайн-студії 3-Z. Вони завжди виділяються і їх легко впізнати. Обкладинка книги Ґумбрехта “Продукування присутності” — один з яскравих прикладів. Мінімалізм та якнайточніше відображення змісту. Ти відчуваєш її поглядом. З певного ракурсу вона біла, але об’ємні літери здаються важливішими за “друковані”, як і 3D об’ємніше за 2D. Ну і червона лінія ніби підкреслює, що мова йде про новий порядок речей, нову культурну лексику.
Книжкова обкладинка є інструментом комунікації на рівні зі змістом книги. Це нове слово? Ні, скоріше нове відчуття. Відчуваєш певний привілей торкатись цієї книги, у ситуації, коли ти буквально головного очима не побачиш. Чи можна побачити або виміряти присутність та інтенсивність? Як ці поняття стосуються простору, часу? Радість впізнавання процесів у культурі та суспільстві, які описані в цій книзі, дарують насолоду від самоствердження. І ще ось це “тонке” порівняння з вживанням легких наркотиків, алкоголю, медитацій чи відвідин психотерапевта. Момент, коли ти подумки говориш “ааааа, нарешті все стало на свої місця”. Гармонія видання починається з обкладинки і закінчується передостанніми сторінками. (Коментар перекладача я б воліла розбачити. Багато уваги читача витрачається на переклад Івана Іващенка, що штучно ускладнив текст маловживаними словами. Велика післямова, подяка із трохи смішним "статусом Харкова як столиці україномовного світу" наштовхує на думку про доречність відмови від інтерпретації).
Презентація видання у Києві
Нащо взагалі читати книги по теоретичному осмисленню мистецьких процесів тим, хто не є мистецтвознавцем? Ну, по-перше, знати та розуміти краще, ніж не знати та не розуміти. Чому нам перестали продавати кросівки, а продають рух, емоцію чи мотивацію, а часом й узагалі пропонують брати участь та створювати власний дизайн? Коли відеоігри перестали бути лише розвагою, а стали об’єктом мистецтва, який експонують Смітсонівський музей американського мистецтва (SAAM) та Музей модерного мистецтва америки (MOMA)? І головне, як це все пов’язано з твоїм життям напряму? Пасивна реальність нас більше влаштовує. Процеси, описані у “Продукуванні присутності”, оточують тебе скрізь: від театральної вішалки і до футбольного поля (бажано через буфет). Тільки от раніше вони були описані як окремі тенденції, а праця дослідника дозволяє побачити (відчути?) глобальну картинку.
Першим перекладом Ґумбрехта українською стала книга “Похвала спортивній красі”, видана до чемпіонату по футболу Євро-2012. Тоді філософ вже розповів про тіло і тілесність, спорт як ритуал співприсутності, ну і про насилля та фанатів там теж трохи було. Вже в цій книзі, на життєвому і доступному прикладі, український читач знайомиться з певними аспектами теорії присутності. Заклики переосмислити теорію та методологію виключно інтерпретаційного підходу до гуманітарних наук. Поставити під питання герменевтичний підхід й панівну, на думку Ґумбрехта, деконструктивістську філософію.
Культура модерна — культура завершення, культура постмодерна — культура нескінченного кінця?
Можна довго перераховувати кінці у XXI сторіччі (та на нудистському пляжі в Одесі). Одним з достатньо важливих “кінців” у теорії культури для мене був, скажімо, композиторський, а точніше В. Мартинов “Кінець часу композиторів”. Тоді, у 2007 році, ця книга буквально примусила переосмислити антропологію мистецтва, сприйняття текстоцентричності та інтерпретаційності. На театрознавчому факультеті 90% історії театру нам викладали як історію драматургії, по суті, історію інтерпретації та осмислення. Перше усвідомлення, що “нас наї…” в театознавчій практиці з’явилось з поширенням ще не перекладеної тоді книги Ханса-Тіса Лємана “Постдраматичний театр”. На той час ессе Сьюзен Зонтаг “Проти інтерпретації” вже було в нашій операційній свідомості. І ми всі крок за кроком як-небудь рухались у бік імерсійних та учасницьких практик в мистецтві. А де театр та музеї, там і серіальчики — “Чорне дзеркало” й послідовники, що дозволяють обирати сюжет, роблячи тебе умовним співавтором.
Катерина Носко та Анастасія Леонова, засновниці IST publishing
Жак Рансьєр у праці "Емансипований глядач" писав: "... ХІХ століття було століттям акторів. ХХ століття було століттям режисерів. XXI століття — це століття глядачів. Це століття, в якому ми стикаємося з різними формами участі у мистецтві, політиці, активізмі. Театр може стати своєрідним репетиційним простором для демократії, місцем, де люди можуть не лише спостерігати, але й бути критичними, активними та відповідальними за те, що відбувається". Саме зараз (ну ок, може трохи раніше, але ми ж в Україні живем, камон) у теоретичного осмислення культури присутності є потенціал стати ключем для розуміння, а може й подолання кризи гуманітарних наук. Ганс Ульріх вважає, що коли філософія стає настільки самозануреною та виключеною з актуальних процесів, має хтось "забруднити руки" та запропонувати інший, не герменевтичний підхід.
“Світ культури присутності є світом, де люди прагнуть мати стосунок до навколишньої космології через вписування себе, тобто, своїх тіл, до її ритмів”, — пише Ґумбрехт, а мені згадується нещодавня виставка “Я там, де мені добре” у новому просторі Jam Factory Air Space у Львові. Італійські та українські митці разом з дітьми та підлітками львівського району Підзамче досліджували себе та простір. Це була вільна процесуальність, не обтяжена поясненнями, анотаціями та інтерпретаціями — настільки, що читаючи книгу я зрозуміла, що ж насправді мене так вразило. Митці у Львові не досліджували присутність, вони її продукували. Ця виставка унаочнила проблему України як колишньої культурної колонії. Ми боїмося “не означати”, мистецький жест не може бути вільним від конотацій, обов’язкової суспільної чи контекстуальної ваги. Зараз це призвело до перенасичення авторефлексивних проєктів в медіа та мистецтві, в театрі зокрема. Нескінчена розмова про свою жертовність та про своїх мерців, за Ґумбрехтом, часто є використанням смертей в своїх цілях. Не думаю, що це означає не писати та не міркувати про це, але означає бути свідомими своїх “жестів” у мистецтві.
Ми маємо право бути в просторі, не фокусуючись на власній суб’єктності.
Сучасна цивілізація настільки сфокусувалась на процесі, на руху, що не помітила вимушеної паузи. Під час пандемії ми всі думали, як перейти в онлайн, перелицювати проєкти. В перші дні по 5-6 коллів у Zoom, новому публічному просторі. Карантин подарував нам новий кінець. Кінець епохи нафти. Пам’ятаєте у всіх новинах та мемчиках графік з падінням ціни на нафту до якихось диких позначок з “доплатою” за баррель? Ми всі в курсі, що епоха нафти добігає кінця вже давно, і тут цей графік. Що ми бачимо зараз? Інерція ситуації настільки потужна, що наслідки цього стрімкого кінця не є очевидні. Ґумбрехт не говорить про кінець епохи інтерпретації чи, як він це називає, “культури знаку” на користь “культури присутності”, але називає речі своїми іменами. Власне, це називання речей та процесів, на мою думку, є найбільш цінним. Кінець.
Фото: IST publishing, Вероніка Склярова