Одеський міжнародний кінофестиваль, що у 2020 відбувся онлайн, дав можливість багатьом прямо вдома переглянути довгоочікувані фільми-хедлайнери, чия прем’єра або переносилась, або «заморожувалась» через карантинні обмеження. Тепер деякі з вітчизняних стрічок-переможців доступні на стрімінгах (наприклад, «Чачьо» Віталія Гавури) або ж от-от з'являться у кінотеатрах («Атлантида» Валентина Васяновича). Ми підготували для вас критику 5-ти фільмів-переможців, щоб ви точно знали, чого не варто пропускати в мережі, на фестивальних показах та у прокаті.
«Прощавай, Головін» Мат’ю Ґрімара
Goodbye Golovin - Trailer from Math Grimard on Vimeo.
Кращою короткометражною стрічкою національного конкурсу визнали роботу Мат’ю Ґрімара «Прощавай, Головін». Цей фільм – чиста поезія, шматочок київського сонця, що десь поміж троєщинських висоток був спійманий в об’єктив канадським режисером. Про що ж говорить з нами Мат’ю Ґрімар майстерними незвичними ракурсами, образами спального району та чудовим саундтреком і ритмом?
Він говорить, а швидше, наспівує, про прагнення покинути обридлий пейзаж і безперспективне середовище. Про бажання широких горизонтів і нових можливостей, що начебто чекають на нас, якщо ми вирвемося зі звичного місця, у якому намагається законсервувати нас доля. І про те, що цьому бажанню протистоїть і тримає вдома: про рідні місця, рідних людей і їхні образи у пам’яті.
Кадр з фільму «Прощавай, Головін»
Смерть батька, чия присутність була «учреждающим режимом», стає для головного героя, Яна Головіна, поштовхом покинути домівку. Ми спостерігаємо за тим, як він збирає речі, згадує про минуле і йде по «району» прощатися з сестрою (Марія Стопник). Передчуття свободи наповнюють його легкістю і, здається, ніщо його тут не тримає. Але перед зустріччю з сестрою він ще зіштовхнеться з Машею, яку зіграла Даша Плахтій («Стрімголов»). Маша ж знає його надто добре…
За Олександром Рудинським («Перші ластівки») у ролі Яна спостерігати одне задоволення – він дуже живий, харизматичний і постає тут в магнетичному образі когось середнього між гопніком і хіпстером. Йому й режисеру Мат’ю Ґрімару вдається дуже лаконічно розповісти багато і розповісти переконливо, не втрачаючи при цьому ритму й легкості чи то музичної, чи то поетичної замальовки.
«Чачьó» Віталія Гавури
CHACHO film trailer / Трейлер до ігрового фільму ЧАЧЬО from Vitalii Havura on Vimeo.
Нагороду ФІПРЕССІ серед короткометражних фільмів отримала стрічка Віталія Гавури «Чачьó». На її головного героя, Януша, чекає весілля із закоханою в нього молодою дівчиною. Але Януш – гей і планує втечу з Пашею, із яким потай зустрічається. Про справжню орієнтацію Януша його консервативна ромська родина, звісно, навіть не здогадується. Столи накриті, традиційна церемонія от-от почнеться. А батько Януша вже готує йому сюрприз – автомобіль для новоствореної сім’ї. Що ж вирішить Януш?
«Чачьó» – одна з робіт, створених у рамках проєкту Coming Out of Isolation 2.0, які можна переглянути до 25-го жовтня на сервісі Takflix. Цей проєкт спрямований на подолання дискримінації, ксенофобії та упередженого ставлення до представників(ць) ЛГБТ+ спільноти в Україні. Режисер Віталій Гавура розповідає: «Якщо в родині ромів є ЛГБТ+ і про це хтось дізнається, то сорому та ганьбі піддається вся родина. Таких людей можуть вигнати з громади, навіть піддати так званому ромському суду, їх переслідують, б’ють, а в деяких випадках і вбивають».
Це та реальна ситуація, яка спонукала режисера обрати тему своєї стрічки. Перейдімо тепер до самого фільму.
Кадр з фільму «Чачьó»
Камера то тремтить у ручному режимі мокьюментарі, то плине і кружляє навколо героїв, занурюючи глядача в атмосферу танцю пишного весілля. Упевнені рухи цього танцю досить швидко змінюються на конвульсивні жести суперечки з Пашею щодо запланованої втечі. Задуха Януша від страху втратити коханого за допомогою паралельного монтажа влучно римується з образами родичів з весілля. У «благостній» розважливості незворушних блюстителів традиційних цінностей (не тільки традиційної родини, а й таких «традицій», як машина і квартира) вони зринають на екрані під час того, як Януш мучиться від можливого розриву з Пашею. Усе це відбувається у супроводі традиційної ромської мелодії, що залишилася звучати ще з весілля.
Сприйняття дереалізується в калейдоскопі двох світів: світу сім’ї, її цінностей, і світу індивідуального.
Петро Русаненко у ролі Януша зіграв дуже переконливо і яскраво передав образ сильного, часом навіть жорстокого чоловіка, якого роздирають дві сили: вірність родині й заборонене кохання. Аліна Зевакова, що зіграла наречену, майстерно демонструє трансформацію своєї героїні протягом фільму. ЇЇ перелякані очі, що дивляться на коханого нареченого, який у першу шлюбну ніч чомусь хоче втекти невідомо куди, перетворюються на холодний погляд жінки, чиї мрії про щасливе кохання вмить були зруйновані байдужістю й насиллям. ЇЇ драма, хоча й не перебуває у фокусі стрічки, змальована не менш об’ємно і переконливо. Взагалі, режисеру Віталію Гавурі вдається майже уникнути створення персонажів-функцій, які б з’являлися лише для руху сюжету. І це особливо вражає у 20-хвилинному фільмі. Це стосується навіть Паші, який перебуває у кадрі не більше двох хвилин.
Кадр з фільму «Чачьó»
Фільм має струнку структуру: обрамлення і медитативний елемент відліку від одного до десяти. Цей відлік повторюється в кінці (в обрамленні) у протилежному порядку, що також додає стрічці цілісності. Відлік – це засіб Януша звільнитися від страху, знайти в собі сили для справжності й щирості. «Чачьó» перекладається як «чесний». І це не тільки про Януша, а й про сам фільм. Він не згладжує кути, не малює однобоких персонажів, не спрощує вибір головного героя: цей вибір складний, болючий, і від нього залежить життєвий шлях не тільки Януша, а і його близьких. Зворотній відлік почався. Що ж вирішить Януш?
«Не все буде добре» Адріана Пірву та Олени Максьом
У національному конкурсі серед повнометражних стрічок перемогу здобув українсько-румунський документальний фільм Адріана Пірву та Олени Максьом «Не все буде добре». Фільм значною мірою автобіографічний: у ньому режисери розповідають про кілька років свого життя, коли вони познайомилися і разом подорожували Україною і Білоруссю в пошуках людей із чорнобильського покоління, які, як і самі режисери, постраждали від катастрофи 1986-го року.
Адріан – молодий режисер з Румунії. У рік вибуху на Чорнобильській АЕС його мати була у відрядженні в Радянському Союзі. Після цього народився він, сліпим. Ніхто не хотів братися за операцію, але завдяки наполегливості матері її все ж зробили. Вдалося частково відновити зір. Мати впевнена, що причина хвороби сина – чорнобильська радіація. Злість на цю катастрофу супроводжуватиме Адріана в його дорослому житті і буде одним із предметів рефлексії у фільмі.
«Загалом, я бачу більш-менш добре, але мені складно залишатися в темряві»
«Мені було 29, я був самотній і не мав мети» – так, по-дантівськи, розпочинається подорож Адріана в Україну, де він знаходить Олену, яка приєднується до нього в пошуках постраждалих від аварії. Вона стає і його провідником, і його коханням – і Вергілієм, і Беатріче.
Фільм розпочинається з того, що Адріан і Олена фільмують одне одного, передаючи камеру з рук у руки. Так ми опиняємося у живій і домашній атмосфері, у просторі квартири, який наповнений близькістю і теплом. «Дай мені ложку морозива, щоб я фільмувала краще» (головні герої у фільмі говорять між собою англійською). З-за голови Олени на стіні видніються два кутики червоної зірки, що стирчать, наче ріжки дівчини. Маленька грайлива деталь, яка одразу завойовує довіру й симпатію.
Кадр з фільму «Не все буде добре»
Олена працює в IT-компанії, ненавидить свою роботу і відчуває, що «час спливає». Вона також має проблеми зі здоров’ям: хворобу хребта, що завдає їй постійних болей. Разом із Адріаном вони вирушають по страшних слідах катастрофи. Бродять по руїнах Прип’яті, фільмують протест у Білорусі проти нової АЕС («Мирным атом не бывает», скандують протестувальники і протестувальниці), відвідують лікарню з немовлятами з важкими вродженими хворобами, чиї батьки народилися в особливо уражених чорнобильською радіацією районах, знайомляться з людьми з інвалідністю, спричиненою катастрофою.
Фізіологічні проблеми із зором Адріана відтіняють гострий, але лагідний погляд кіноока, що вдається створити режисерам. Погляд, що не є насиллям концептуального «схоплення», а дає тому, кого фільмують, промовляти власною мовою. Складається враження, що ті, хто потрапляють до режисерів у кадр, зокрема вони самі, отримують можливість поділитися чимось сокровенним і не зводяться до певного образу.
Кадр з фільму «Не все буде добре»
Зокрема це було відчутно в розмові з Толіком і Катею, парою з центру для людей з інвалідністю, пов’язаною з Чорнобилем. У цій розмові є також дуже цікавий момент. Катя розповідає, що Толік на питання, чому він саме її, Катю, обрав, чому не обрав когось іншого, не відповідає нічого, окрім «Просто тому що люблю».
Ця неможливість перерахувати риси коханої людини, за які начебто її можна любити, нагадує позицію філософа Славоя Жижека.
На думку Жижека, якщо людина може висловити, за що саме когось любить, якщо може перерахувати ті властивості, орієнтуючись на які вона обрала предмет своєї любові зі списку інших кандидатур, то це ніяка не любов. Це ринкові відносини. Романтична концепція Жижека передбачає, що любов – це метафізична катастрофа, вона руйнує увесь звичний спосіб життя. Не дарма англійський вираз, що має значення «закохуватися», звучить як “fall in love”, дослівно – «падати в любов».
Друга половина фільму, яка все більше стає схожа на дещо затягнутий відеоблог, виступає антитезою до описаної вище любові. Слідування за ранами, що залишив Чорнобиль на тілах людей і землі, переривається час від часу історією боротьби з хворобами самих режисерів. Хоча Адріан і не залишається разом зі своєю Беатріче, любов, що, як каже Данте, «урухомлює сонце і зірки», все ж дає поштовх до створення чогось значущого – фільму про шлях назовні і всередину себе, фільму, що дає голос тим, хто постраждав від катастрофи, але не витрачає час на образу на світ, а має сили для життя і любові. Життєствердність стрічки має свої лаштунки. На Q&A режисери повідомили, що не включили у фільм історію, що була повністю безпросвітною, містила лише страждання. Не все буде добре. Але хоча б щось.
«Бєс» Єгора Трояновського
Demon from DGTL RLGN on Vimeo.
Перейдімо тепер до документальної стрічки «Бєс» Єгора Трояновського, найкращого повного метру за версією ФІПРЕССІ. Перше, що з’являється перед нами у фільмі, – екран ноутбуку, на якому молодий чоловік у своєрідному відеоблозі трохи розповідає про свої будні на військовому кораблі й фільмує море перед світанком. Перед ноутбуком ми бачимо чоловіка похилого віку, який дивиться це відео. Потім із замкненого простору квартири ми переносимося у сповнений світлом і повітрям зимовий пейзаж біля моря. Чоловік, який у попередньому кадрі сидів у квартирі, повільно ступає по берегу. Камера насолоджується краєвидом.
«Бєс» – дивна назва. Це позивний горлівського бойовика Ігоря Бєзлєра, до якого в полон потрапив український доброволець з Урзуфа Олексій Кудрявцев, той самий хлопець, відеожурнал якого ми бачимо на початку. Чоловік похилого віку – це батько Олексія, Микола Кудрявцев. Після зникнення сина Микола Дмитрович наштовхується на нездатність правоохоронних структур ні встановити правду, ні покарати винних. Він береться за власне розслідування. З’являються свідчення про вбивство Олексія людьми Бєзлєра. Микола Дмитрович спочатку намагається перевірити цю інформацію, а коли надія на те, що син живий, поступово зникає, шукає способів знайти і покарати винних, шукає правосуддя. У цьому пошуку він відвідує прес-конференції СБУ, говорить із тими, хто служив разом із Олексієм, знаходить навіть можливого свідка і дізнається про жахливі тортури, що вчиняли над полоненими люди «Бєса». Бере також участь у протестах на Банковій у Києві, учасники яких вимагали офіційної відповіді від влади щодо долі їхніх близьких, зниклих безвісти. Режисер Єгор Трояновський впродовж 5 років фільмував історію Миколи Дмитровича. Тож чому «Бєс»?
Кадр з фільму «Бєс»
На Q&A фестивалю режисер відповів на це питання досить розмито. Він взагалі не вважає назву чимось важливим для фільму. Згадавши це, відмітимо водночас, що фігура Ігоря Бєзлєра, хоч і з’являється у стрічці рідко (у вигляді відеозаписів, які дивиться головний герой), але стає одним із єднальних елементів сюжету. Бєс – фігура, на якій зосереджується прагнення Миколи Дмитровича до справедливості. Чи, можливо, помсти.
Інший єднальний елемент фільму – інтерв’ю з Миколою Дмитровичем російсько-американського журналіста Сергія Лойка, автора роману «Аеропорт». Короткі частини інтерв’ю з’являються впродовж фільму і стають його каркасом. Вони об’єднують матеріал, відзнятий в багатьох локаціях впродовж 5 років, і забезпечують глядача необхідною інформацією. Хоча якийсь «НТВ-шний» тон запитань Лойка, викликає жахливе роздратування, він допомагає через контраст підкреслити відповіді Миколи Дмитровича: щирі, сильні й позбавлені пафосу.
Кадр з фільму «Бєс»
Шматки інтерв’ю й уривки історії головного героя іноді змінюються споглядальними кадрами природи й урбаністичних ландшафтів Донбасу. Камера начебто втомлюється слідкувати за тим, що відбувається у житті героя, відвертається на пейзажі, естетствує. Відвертає погляд, подібно до правоохоронної системи, із якою зіштовхується Микола Дмитрович. Подібно до нас, великої частини українського суспільства, що намагається витіснити війну на периферію зору.
«Атлантида» Валентина Васяновича
«Атлантида» Валентина Васяновича, що перемогла в міжнародній програмі, б’є в саму серцевину цього бажання витіснити жах війни. Не відводячи погляду довгих статичних кадрів стрічка вдивляється в те, що робить війна із землею, людськими тілами і душами.
Це ігровий фільм, сюжет якого показує територію Донбасу в 2025 році, через рік після перемоги України у війні. Ми спостерігаємо за людьми, що вирішили лишитися на понівеченій землі, на яку чекає екологічна катастрофа: «Стільки років війни, щоб поїхати?» – риторично запитує головний герой, Сергій. Він колишній військовий, який намагається знайти своє місце на території, де розростаються кладовища. Те, що кладовища ростуть, означає, що є люди, які знаходять у землі чергових загиблих і віддають їм останню шану. Цим займається у фільмі (як і в реальності) гуманітарна організація «Чорний тюльпан». Саме вона врешті стане для Сергія його новою місією. Там він познайомиться з волонтеркою Катею, разом з якою перебуватиме під час ексгумації тіла, що пролежало у сирій землі приблизно рік.
Патологоанатом ретельно й відсторонено протоколюватиме напівзогнилі рештки. Камера буде незворушною.
Статична камера, прийом, який Васянович активно використовував у своєму попередньому фільмі «Рівень чорного» і – як оператор – у «Племені» Мирослава Слабошпицького, тут присутня протягом майже усього фільму. Кожен кадр побудований з неймовірною ретельністю і навіть взятий окремо сприймається як твір мистецтва. Кадри «Атлантиди» довгі й пронизані холодом: вони вдивляються у людей, які пережили так багато жаху, що майже нічого не відчувають. Але і в цьому світі залишилося місце для любові й моральності.
«Атлантида» вплітається в реальність не тільки на рівні змісту. На головні ролі Васянович запросив не професійних акторів, а колишніх військових. Сергій – це Андрій Римарук, колишній розвідник та волонтер фонду «Повернись живим». Його друг Іван – Василь Антоняк, доброволець батальйону «Айдар»; зараз працює з військовими, що мають ПТСР. Катя, Людмила Білека, була парамедиком. Однак ці мости, якими режисер вкорінює свій твір у конкретний український контекст, доповнюються оптикою «з майбутнього», яка зосереджує увагу на тому, що об’єднує усі війни. Усі вони «розпочинаються по-різному, а закінчуються однаково: розрухою, смертями, ексгумацією», говорить Васянович.
Кадр з фільму «Атлантида»
«Атлантида» також перемогла у програмі «Горизонти» минулорічного Венеційського кінофестивалю і отримала спеціальний приз журі на кінофестивалі в Токіо. Найближчим часом її можна буде побачити на «Київському тижні критики», а в широкий прокат вона вийде в листопаді. І, повірте, цю подію аж ніяк не можна пропустити.
Частина текстів (огляди стрічок «Чачьó» і «Не все буде добре») були підготовлені в рамках ІІ Інтенсиву для кінокритиків, організованого командою кінофестивалів Кіноогляд (ГО «СУК») та «Київським тижнем критики».