Тридцятирічний Микола опинився у відділку поліції без зрозумілої на те причини. Він тверезий, відповідає точно, документи в порядку. Поліцейські, які проводять усі процедури затримання, також не дуже розуміють, чому він тут. Натомість вони знають, що в житті Миколи точно не вистачає сенсу, якому треба зараз його навчити… Поціновувачі нової драми відразу впізнають у цьому сюжеті п’єсу російського автора Дмитра Данілова «Людина з Подольська».
Костянтин Олексенко та Ірина Ткаченко
Драматичний дебют Данілова став однією з визначних театральних подій Росії останніх років, а спектакль Театру.doc за цим текстом (режисер Михайло Угаров) відомий не тільки в Росії, але й у Європейському союзі. Після того ж, як автор виграв премію «Золота маска» за найкращий драматичний текст, вистави за цією драмою з елементами абсурду стали з’являтися по всій Росії, а також у Білорусі, Україні та Німеччині. Нещодавно було створено й однойменний фільм.
У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра постановку за п’єсою Дмитра Данілова здійснив відомий білоруський драматург та режисер Дмитро Богославський. Але у Києві творці вистави вирішили адаптувати текст до українських реалій (автор адаптації – Павло Ар’є). Тому Людина з Подольська тут стала Людиною з Броварів (Владислав Писаренко), а Людина з Митищ – Людиною з Ірпеня (Сергій Кияшко, інший затриманий).
Костянтин Олексенко
Микола працює за копійки редактором в місцевій газеті, живе з мамою в Броварах, з дружиною розлучився… Під час психологічного поліцейського розслідування (поліціянти: Костянтин Олексенко, Сергій Коршиков, Ірина Ткаченко) виявляється, що герой у вільний час грає індастріал у гурті Liquid Mother, захоплюється Амстердамом та страшенно не любить своє рідне місто з його панельними житловими будинками. Микола не знає ні чисельності населення, ні року заснування міста, не в змозі пригадати вигляд з вікна електрички, на якій їздить кожен день, або колір дверей у своєму під'їзді… Здається, зараз підуть тортури, приниження, побиття. Але тут відбувається щось на зразок «відсторонення» (за Віктором Шкловським) й натомість поліція починає пояснювати Миколі лагідно та вишукано, що красу батьківщини можна побачити в будь-якому міському середовищі: Бровари та Амстердам однаково прекрасні, вони просто різні. Поліцейські-інтелектуали, що знають творчість гурту Einstürzende Neubauten, ставлять Миколі різні запитання про Бровари, цитують Володимира Сорокіна, говорять про структуралістів та Казимира Малевича й навіть під сучасний біт співають йому гімн Києва.
Сергій Кіяшко
І ось у цьому моменті вистави мали спрацювати й кафкіанські мотиви, й абсурдистський бурлеск Іонеско та Пінтера, майже несвідомо закладені Даніловом у текст п’єси, що й робить його таким популярним у північних сусідів. Але, як би ми собі не лестили, Україна – не ментівська країна (навіть попри останні тенденції) й мотиви вчити «батьківщину любити» та тотальної машини терору тут не працюють – нашу владу нічого не цікавить, окрім грошей, звичайно.
Костянтин Олексенко та Владислав Писаренко
Тому в київській виставі на перший план виходить тема відсутності здатності спостерігати та бачити щось цікаве та красиве в реальності, яка нас оточує. Сама цей мотив сам Дмитро Данілов, який багато подорожував та спостерігав за звичайними людьми та їхніми життєвими ситуаціями, вважає провідним у своїй п’єсі. Хоча, з адаптацією й цей аспект втрачає масштаб (навіть час, який треба витратити на дорогу з Подольську та Броварів до столиці на роботу не є релевантним). Та й постає ще одне питання. Нам видається диким той факт, що поліція вчить життю затриманого, вимагає не бути автоматом, відкривати очі на «прекрасну дійсність». Але чи має тоді право театр виконувати подібну функцію?
Ірина Ткаченко та Владислав Писаренко
У лівобережній виставі Дмитра Богославського, який, до речі, вже звертався до п’єси Данілова у Мінську, з’являються елементи певної дияволіади: фіолетове мерехтливе світло, що огортає простір малої сцени, поліцейській стіл, стіна з двома виходами, «мавпятник» та моторошні шуми. На відео тут показують «нормальну» реальність, у якій поліція поводиться належним чином, тобто б’є затриманого. На сцені ж виховані поліцейські видають себе хіба що символічними рухами, які виконуються під час обшуків.
В певний момент дії Людина з Ірпеня знімає спортивний костюм та виявляється ще одним поліцейським (таке ж режисерське рішення присутнє й у мінській виставі Богославського). Є у спектаклі й славнозвісний танець, якому вчать Миколу поліцейські. Танець цей чомусь не адаптували, навіть попри те, що він містить архетип, непритаманний нашій місцевості. Хоча, адаптації у спектаклі вибіркові – нова дівчина Миколи так і співає у гурті «Мокрий Пушкін» (чого не Мокрий Шевченко або Франко?).
Сцена з вистави
Після виконаної виховної роботи поліцейські відпускають Миколу, який, здається, мав би «повернутися до життя» і полюбити місто, в якому живе (вампіловські мотиви часто зустрічаються у постановках за цією п’єсою). Але у виставі Дмитра Богославського поліція навряд чи переконала героя Владислава Писаренка, приреченого лиш вічно бігати лінчевським лабіринтом поліцейського відділення.
Сцена з вистави
В кінці спектаклю на стіні з’являється текст, який наказує глядачам виконати певні дії (наприклад, повернутися до сусіда та посміхнутися). Далі текст проголошує, що глядачами зараз керував простий напис на стіні. Але насправді майже ніхто з глядачів ніяких дій не виконує. Можливо, тому, що ми й без виховної роботи знаємо: Бровари та Амстердам однаково прекрасні, так само, як український та європейський театр. Вони просто різні.
Виставу «Людина з...» можна безкоштовно переглянути онлайн до 30 жовтня включно. Шукайте розклад онлайн-показів на facebook-сторінці театру.
Фото: Анастасія Мантач