В інтернеті зараз обговорюють дві речі: місцеві вибори та новий серіал від Netflix. Про вибори ми тут говоримо не дуже часто, тільки в рамках дискусії про якийсь фільм, а ось новинка від Netflix — це до нас. Мова йде про серіальну екранізацію роману Уолтера Тевіса «Хід королеви» (англ. The Queen's Gambit). Книжка розповідає про дівчину, яка ще в дитячому будинку почала грати в шахи і стала справжньою майстринею у цій справі. Ми не пройшли повз, подивилися перший сезон і ділимось враженнями.
Бет Гармон у 8 років втрачає своїх батьків і потрапляє до притулку для дітей-сиріт. На той час закон дозволяв видавати дітям транквілізатори, а тому Бет та інші мешканці притулку приймають заспокійливе у якості «вітамінів». Ще у дитячому віці у Бет формується залежність. Паралельно з цим головна героїня знайомиться з прибиральником у підвалі, який вчить її грати в шахи і відкриває в ній геніального гравця. Бет розуміє, що шахи — це її світ, де їй затишно, де вона відчуває себе захищеною і все розуміє. І тоді дівчинка починає використовувати транквілізатори як своєрідний допінг, що допомагає їй подумки вибудовувати гру та всі її можливі комбінації.
Через кілька років Бет потрапляє в родину до однієї по-своєму ексцентричної та нещасної жінки з розбитим серцем. Та спочатку не розуміє захоплення Бет шахами і думає, що нічого корисного в цьому нема, але після того, як Бет з турніру приносить виграш у вигляді 100 доларів, нова мати вирішує возити головну героїню по всім можливим американським, а потім і світовим турнірам. Таким чином Бет починає заробляти чималі гроші на виграшах, стає всесвітньо відомою та впізнаваною у світі гравців. Вона непереможна у грі. Єдиний, кого Бет боїться — це російський чемпіон світу, якого ще ніхто не здолав. Для Бет він стає справжнім викликом всього життя. І, знову ж таки, вона допомагає собі у досягненні мети пігулками та алкоголем, чим сильно знищує себе зсередини.
«Хід королеви» — чудовий приклад феміністичної історії, яка не тикає тебе носом в те, що всі чоловіки погані, а жінки святі. Ні, серіал просто розповідає про сильну та обдаровану дівчину, що торує собі шлях талантом та працею. Тому його так цікаво дивитись і він не викликає відторгнення, як ті кіноновинки, що спекулюють на темі рівності, забиваючи на художню складову, режисуру та глибоких персонажів. Якщо й порівнювати серіал з чимось, то «Хід королеви» особисто мені дуже нагадує «Дивовижну місіс Мейзел» від Amazon Prime Video — історію про жінку, яку кидає чоловік і вона робить собі кар'єру у стендап-комедії. До речі, ці серіали схожі між собою й тим, що події в обох випадках відбуваються в Америці 60-х років — жіноча історія та антураж епохи дозволяють їх співвіднести. Різниця між ними в тому, що «Хід королеви» має куди більш трагічний сценарій і не намагається розвеселити глядача перш ніж занурити його у проблеми головної героїні.
«Хід королеви» органічно поєднує в собі кілька важливих тем і поступово розкриває їх. До прикладу, ми бачимо, що головна героїня тут пробивається у повністю чоловічий світ, адже в ті часи основну місію жінки вбачали у вдалому заміжжі та вихованні дітей. І насправді на прикладі історії 60-х дуже зручно та продуктивно розвивати тему гендерної рівності.
Далі маємо хоч і не центральну, але не менш важливу тему залежності. Бет звикла вважати, що просто стимулює пігулками свій мозок, аби давати кращий результат у грі. Насправді ж вона знищує себе як людину. Через транквілізатори Бет втрачає майже весь спектр емоцій: вона не здатна співпереживати, їй важко налагоджувати контакт з іншими людьми.
На додачу до всього, серіал демонструє всю цінність вміння проводити час на самоті та сприймати себе таким, який ти є — зі всіма тарганами, відмінностями та внутрішніми демонами. «Хід королеви» також говорить з глядачем про родину, роль близьких у житті і ще багато про що. В цьому плані проєкт Netflix — не просто розважальна гумка на один раз, а доволі сильний, хоч і не складний, посібник з людської психології.
Візуально все виглядає досить смачно. Елегантність операторської роботи, цікава гра з кольорами, неймовірні знахідки художників по костюмах, художників по гриму та візажистів занурюють тебе з головою у запропонований творцями світ. Так, можливо, 60-ті тут вийшли аж занадто естетськими та кінематографічними, але навряд чи хтось буде проти.
Ну і, врешті-решт, куди ж без акторських робіт? По-перше, ще після фільму «Відьма» Роберта Еггерса я всім почав казати, що Аня Тейлор-Джой стане великою зіркою. І ось мої слова перетворюються на реальність, бо після «Ходу королеви», який сам по собі є хітом, у актриси не буде відпочинку від проєктів. Її Бет Гармон вийшла настільки багатогранною, що ти інколи губишся у своїх почуттях до неї. Ти можеш і співчувати героїні, і ненавидіти її в окремі моменти, а іноді й просто збуджуватись від того, як вона себе поводить. І от тоді ти розумієш, чому всі інші гравці у шахи починали закохуватись в Бет Гармон. Окрім Ані, в серіалі круті Томас Сенгстер, якого ви знаєте по «Грі престолів» та фільму «Реальне кохання», Гаррі Меллінг, якого всі пам'ятають у ролі Дадлі Дурсля з «Гаррі Поттеру». Чуваки прекрасно доповнюють головну героїню і чудово виконують свої ролі закомплексованих, але першокласних гравців у шахи. Цікаво, що їхні персонажі — протилежності: герой Гаррі занадто невпевнений у собі, але завдяки Бет розуміє, звідки ця невпевненість, а Томас, навпаки, занадто егоїстичний та «ЧСВшний». Тим не менш, обидва викликають сильну симпатію. («Хід королеви» чудовий іще тим, що не виставляє чоловіків якимись бовдурами поряд із героїнею, а презентує їх однаково цікавими й об'ємними).
У підсумку маємо історію, в якій всі компоненти розставлені по місцях, а тому вона так чудово працює. Тут є все: режисура, операторська робота, якісний сценарій і прекрасні актори, а тому на виході маємо один з кращих серіалів року. Якщо ви іще не почали дивитися — повірте, саме час це зробити!