Історія «Поганих доріг» бере початок ще у той час, коли Наталка Ворожбит збирала матеріал для сценарію «Кіборгів». У тому ж таки 2017 році, коли вийшла вищезгадана повнометражна стрічка, у Києві показували «Сашо, винеси сміття» — спектакль Тамари Трунової за текстом Ворожбит, презентували другу серію проєкту Class Act: Схід-Захід, в рамках якого підлітків із радикально різних регіонів вчили писати п‘єси й висловлюватись про наболілу дійсність (формат проєкту — франшиза шотландського театру Traverse) і, нарешті, в цьому ж році текст «Поганих доріг», написаний на замовлення The Royal Court, поставили на сцені лондонського театру.
Через два роки Тамара Трунова виведе на сцену перше українське прочитання п’єси — достатньо далеке від прохолодної, безапеляційної естетики The Royal Court, цього birthplace нової драми, а ще через рік Наталка Ворожбит зі своїм власним однойменним фільмом візьме нагороду на «Тижні критики» у Венеції.
Цими біографічними точками геть не обмежується історія стосунків драматургині з темою війни. Але мені видається важливим знати або принаймні пунктирно намалювати собі в голові таку лінію — не лише для того, щоб не сприймати кінодебют, як щось нечуване, а й для того, щоб побачити у «Дорогах» довготривале дослідження. «Погані дороги», з їхньою інтонацією та образами, видаються в такому випадку результатом довгого процесу, а війна як троп — живою змінною, лакмусовим папірцем, який показує не лише трансформації у творчості авторки, а й трансформації в українському театрі та кіно.
Дозволю собі такий супер вибірковий аналіз-співставлення. Якщо «Сашо, винеси сміття» (2014) виявляла трагічне через контраст із тотально повсякденним (до того ж, внесемо сюди елемент магічного реалізму — привида мертвого Саші), «Кіборги» демонстрували багато в чому класичний, «чоловічий», піднесений погляд на війну, «Погані дороги» виходять за межі теми української війни як такої і змальовують війну як простір вибору, екзистенційну ситуацію та середовище, електричне настільки, що у ньому кожен жест наділений потенціалом смертельного заряду.
У дебютний фільм Наталки Ворожбит потрапило п’ять новел (у виставі Трунової, скажімо, їх шість). Всі вони об‘єднані темою доріг — але не в тому сенсі, що дія кожної з них відбувається під час подорожі, а в тому, що навіть повсякденні марудні діалоги на лавці, у яких мінімум динаміки, транслюють тут відчуття небезпечного місця, незахищеності й ворожого поля, що витісняє тебе, змушує тікати або рушати далі.
За тоном ці новели геть не є гостросюжетними ескізами, у яких можливий драматичний фінал; вони часто показують речі, далекі від кіношної драматизації війни й горя — як-от розмова про українських солдат, що сплять зі школярками й привозять їм кондиціонери для волосся, або історія про вбиту при дорозі курку. Тим не менш, кожну з них Ворожбит доводить до не то щоби неочікуваного, але парадоксального фіналу (те, що й визначає хорошу новелу) — фон війни й незахищеності, тривоги в якийсь момент переводить ці кумедні, абсурдні або огидні діалоги-зустрічі зі статусу повсякденності у статус короткої гри на смерть. Було у вас коли-небудь таке, що ви стоїте уві сні посеред звичайної кімнати, але розумієте, що вам сниться жахіття? Ось такими тут постають сюжети Донбасу.
Історія про директора школи, який перетинає блокпост і нібито бачить серед солдат свою ученицю, не дає відповіді на питання, чи ґватлують українські солдати школярок зі Сходу — натомість підводить до того, що важливим є вибір: не повірити і бути побитим чи повірити і пуститися далі у своє звичне життя. Історія про журналістку, яку проросійський солдат тримає у підвалі, не дає відповіді на питання, чи справді вона його любила в дусі стокгольмського синдрому, чи вдавала, щоб утекти — натомість говорить про те, що ми живемо у світі, де ти ніколи не уникнеш наслідків; агресія зустріне агресію. Історія про збиту курку, яку ми бачимо в якості епілога у самому фіналі, й геть не має стосунку до воєнних дій, але показує, наскільки легко зробити стрибок від короткої зустрічі з місцевими до страшного злочину.
Наталка Ворожбит як сценаристка і, врешті, як режисерка, перетворює звичне на монструозне й незнайоме (або ж навпаки); грає з тривожністю на тому рівні, де будь-яка агресія тільки може початись.
І в цьому сенсі ідея останньої новели, яку інколи критикують за таку собі тематичну відірваність, має, здається, куди більше відношення до генеральної теми фільму, ніж пейзажі та обличчя української війни чи АТО як такі. Врешті-решт, перемога «Поганих доріг» — у тому, що, працюючи з темою Сходу й військової агресії, вони прокладають шлях кудись набагато далі; туди, де ми існуємо щодня.
І це той формат роботи з проблемою, який дійсно вартий уваги.
Ролі у картині зіграли Андрій Лелюх, Володимир Гурін, Оксана Черкашина, Ігор Колтовський, Зоя Барановська та інші. Прем'єра фільму у кінотеатрах запланована на весну наступного року.