Серед патентовано гелловінських кіно-жанрів фільми про зомбі – один з найбільш контркультурних і партизанських. Колись їх знімали переважно режисери-початківці на безгрошів’ї або підпільні майстри культового кіно: злі, дотепні, винахідливі стрічки з мінімальною кількістю уцілілих. За останні кілька десятиліть зомбі стали частиною мейнстріму і назаробляли студіям мільярди доларів, але симпатії справжніх фанатів назавжди залишились у погано освітлених грайндхаус-кінотеатрах, де горрори про хижих небіжчиків показували по кілька за сеанс.
На честь прийдешнього свята Yabl назбирав десяток (переважно) малобюджетних зомбі-шедеврів для людей з чорними думками і великим серцем.
«Я гуляла з зомбі»/«I Walked with a Zombie», 1943, Жак Турнер
Зомбі жанр відомий здебільшого завдяки своїми «м’ясними», надмірними, поза-межею-добра-і-зла епізодам, але це правило не без виключень. Фільм Турнера, мабуть, найвдаліше з них: стриманий і нюансований, побудований на недомовках й без жодної сцени експліцитного насилля. Почасти тактовність тут – плід безвиході: зняти щось дійсно шокуюче, на кшталт сцени у «Ночі живих мерців», де дівчинка у платтячку загризає власних батьків, на початку сорокових у межах студійної системи було неможливо. Але Турнер складніший і цікавіший за суму власних обмежень. В кіноісторію він увійшов у першу чергу як режисер нуарів (див. майже досконалий «З минулого» з Робертом Мітчемом), а ще як людина, котра змогла зробити з фільму з ідіотською назвою, сюжетом і бюджетом («Люди-коти», 1942, для його римейку була написана пісня Боуі) один з найвпливовіших чорно-білих горрорів.
Турнер захоплювався оккультизмом й на відмінно зробив «домашнє завдання»: вудуїстські ритуали у «Я гуляла з зомбі» зображені з повагою і, здається, захопленням. Тривожна, п’янка, ніби набухла чимось невідомим, атмосфера Карибів першої половини ХХ століття передана майже тактильно. До того ж, стрічка Турнера ставить у самий центр вуду-історії її «політичний» аспект: старовинна статуя на подвір’ї власника цукрової плантації виявляється носовою фігурою з корабля работоргівців.
Найкращий зомбі: він у фільмі всього один (чи таки ні?), але саме такий, яким повинен бути – темношкірий, посеред перехрестя, опівночі.
«Світанок мерців»/«Dawn of the Dead», 1978, Джордж Ромеро
Обмежитись всього одним фільмом Ромеро для цього списку не лише складно, а й, з точки зору історії, несправедливо. Його «Ніч живих мерців» заснувала сучасний зомбі-жанр у 1968-му, а є ж іще блискучий «День мерців»; та й взагалі, режисер, що на схилі літ став схожий на найдобрішого у світі дідуся, продовжував знімати нові фільми епопеї про неспокійних небіжчиків заледве не до самої смерті у липні 2017-го.
.jpg){kind=link}
Проте якщо таки обирати, то «Світанок», загальновизнано найпереконливіший приклад сиквелу-котрий-перевершив-оригінал. Група втікачів від зомбі-пандемії знаходить прихисток у величезному торгівельному центрі, у першій половині сімдесятих такі саме почали ширитись Америкою. Герої вирішують залишитись тут – адже всередині є все, що може знадобитись для безтурботного життя.
Звичайно ж, це сатира – поки персонажі приміряють хутро і їдять хамон, за вікнами їхнього «форту» триває кінець світу. Але сатира не дидактична й не така однозначна, як хотілося б її найпласкішим інтерпретаторам: дивлячись, як мерці сновигають ковзанкою, чи їдуть ескалатором під м’юзак, складно не пройнятись до них якщо не співчуттям, то співпричетністю. Що не менш цінно, знущальний пласт історії не підминає під себе її основну, подієву частину: «Світанок мерців» — це історія виживання, сумніву один в одному, а потім, всупереч всьому, волі до життя.
Найкращий зомбі: зомбі-кришнаїт, дивіться уважно сцени в торгівельному центрі.
«Реаніматор»/«Re-animator», 1985, Стюарт Гордон
Яким би не було ваше ставлення до культового шедевру Гордона (заради всього святого, наголос на першому складі), одна річ залишиться впертим, незаперечним фактом – у цьому фільмі міститься найхимерніша, найнеповторніша сцена кунілінгусу в історії кіно (яку, до того ж, було доволі складно зняти).
Важко щось додати до такої «капсульної рецензії», але це аж ніяк не єдина перевага «Реаніматора», їх десятки. Стрічка – доволі вільна екранізація Лавкрафта у його найбульварнішому, найменш «джентльменському» амплуа. Градус дичини тут стабільно високий, а в окремі моменти досягає видатних, навіть за стандартами восьмидесятих, позначок. Дивитись «Реаніматора» варто не лише через неї; надакцентована гра акторів та «перегрітість» сюжетних ходів вдало відображають внутрішній стан персонажів, котрі втрачають близьких і штовхаються плечима на все тоншому кордоні між цим світом і потойбіччям. Кіно схоже на вибух у трансформаторній будці, що плюється іскрами й димить протягом перших двох актів, а потім нарешті розлітається на друзки – всі останні двадцять хвилин, без перерви чи передиху.
Найкращий зомбі: хтива голова доктора Гілла.
«Та, що мала всі дари»/«The Girl with All the Gifts», 2016, Колм Маккарті
У британців є своя потужна традиція кіно про живих мерців – від всенародних улюбленців («28 днів потому», «Зомбі на ім’я Шон») до загублених сувенірів студії Гаммер («Чума зомбі», 1966). А от вихід другого повнометражного фільму Колма Маккарті пройшов майже непоміченим. Дарма. Холодна й місцями зворушлива (тільки не в тому сенсі, до якого всі звикли) історія про незвичних дітей у світі без надії. Якщо є бажання, тут теж можна знайти гостросоціальну сатиру – на систему освіти, мабуть, чи на міграційну політику, але краще не треба. Іноді зомбі – це просто зомбі.
Від цього й вони, й ми тільки виграємо.
Механіка тутешнього апокаліпсису продумана на кілька кроків далі, ніж у більшості «зомбованих» фільмів; всі персонажі динамічні й змінні; кожного й кожну з них чекають потрясіння й перетворення. Присутні милі серцю британізми – інфікованих зомбі-вірусом називають «hungries». Фінал нехай і не на сто відсотків «заслужений» попереднім розгортанням сюжету, але вже точно не передбачуваний. Здається він, фінал, навіть життєствердний але, знову ж таки, не в тому сенсі, в якому ми зазвичай вживаємо це слово.
Найкращий зомбі: називати нашого лауреата не можна з огляду на загрозу спойлерів, тому обмежимось загадковим коментарем: чи доводилось тобі, читачко, бачити кліп на пісню “All the Lovers” Кайлі Міноуг?
«Не вимикай камеру!»/«カメラを止めるな!»/«One Cut of the Dead», 2017, Шін’ічіро Уеда
Японський режисер-невдаха, котрий зазвичай клепає кліпи для караоке (!), отримує замовлення на створення зомбі-фільму, знятого одним планом. Але на майданчику щось йде не так і, за вдалим збігом, стається справжній зомбі-апокаліпсис. Або ні.
В рецензіях на «Не вимикай камеру!» критики часто стверджують, ніби це нестримно смішне кіно від початку до кінця. Вони кокетують: насправді, це стосується тільки останньої третини стрічки. Але те, що там відбувається, настільки дотепно й віртуозно водночас, що цього свята варто дочекатись: уявіть, що Крістофер Нолан навіщось перезняв «Кімнату» Томмі Вайзо. У сюжеті виявляється три (чи чотири?) рівня, і коли вони сходяться в одну симфонію, дуже складно втриматись від захопленого вдиху.
А ще це дуже любовно знятий фільм; знятий навіть не за малі, а за мікроскопічні гроші – кажуть ніби «Не вимикай камеру!» побив рекорд між співвідношенням бюджету стрічки та її касових зборів, котрий колись належав «Відьмі з Блер». Перед нами справжній посібник з копійчаного кінематографу: ви дізнаєтесь (як колись завдяки «Перемотуванню» Мішеля Гондрі!), як створити фільм у себе на задньому подвір’ї, як імітувати фонтани крові за допомогою гумового шлангу і чим можна замінити поламаний кран. Відповідь на останнє питання: друзями й близькими. У будь-якій незрозумілій ситуації будуй людську багаторучку.
Найкраща зомбі: майстриня самозахисту-гримерка-бойова мама Харумі Хіґураші. Пом!
«Судоми»/«Shivers», 1975, Девід Кроненберг
Зомбі Кроненберга дуже своєрідні, «кроненбергівські», за браком кращого терміну. Їх цікавить не мозок, а дещо інші, назвімо це так, центри прийняття рішень в організмі. Створюючи нібито черговий прохідний B-movie, режисер-диверсант насправді зняв фільм-маніфест про чуттєве звільнення. Але, на відміну від більшості авторів маніфестів, Кроненберг принципово відмовляється від однозначності й замовчування тривожних запитань. Сексуальна революція – це, звичайно, звільнення, але звільнення для чого? І, що не менш важливо, від чого? Від століть само-придушення, так; але хіба емансиповані паразитами мешканці престижної Монреальскої новобудови дійсно схожі на щасливих людей? А якщо таки схожі, то як це характеризує наше суспільство? А суспільство «на ранок після революції»? Відповісти на всі ці запитання глядачу доведеться власноруч, як і на найголовніше з них: то чим закінчується кіно? Хепі-ендом? Чи катастрофою? Сам Кроненберг думає, ніби й першим, і другим водночас.
Найкраща зомбі: авторка монологу про еротичний сон, звісно.
«Мертвий мозок»/«Braindead», 1992, Пітер Джексон
У самому каноні зомбі-кіно, в його розбишацькій історії, криється виклик: не одне покоління режисерів намагалось створити найбільш трансгресивний, найбільш фаршовий, найбільш ну-це-вже-ні-в-які-ворота фільм про живих небіжчиків. Приз тут отримує Пітер Джексон з комедією «Мертвий мозок», знятою ним майже за десятиліття до «Володаря перснів» у рідній Новій Зеландії. Серед букету емоцій, котрі викликає стрічка, є й нотка ностальгійної туги: як же багато всі ми втратили, коли Джексон перейшов у вагову категорію PG-13.
Історія про повстання мерців у карикатурних п’ятдесятих знята з такою енергією, таким запалом, настільки веселими бісиками в очах, що не піддатись її чарам майже неможливо. Здається, у цих ківі – так ново-зеландці називають самих себе – немає взагалі нічого святого. Режисер знущається з тихенького світу передмість, з мачизму й лицемірства повоєнного десятиліття, з церкви й статечності «поважних громадян», із зачарованості пелюшками й образів ошатного батьківства. Дістається – «Традиція і порядок», Ви чуєте? – взагалі усім «традиційним цінностям». (Хоча варто зауважити, що перш ніж перетворитись на зомбі, місцевий священник встигає стати одним з найепічніших персонажів в історії жанру й виголошує безсмертну репліку «Я надеру зад в ім’я Всевишнього!».) Навкруги розлітаються голови, кишки, перуки, руки й ноги. Екран заливає кров’ю, кістковим мозком та іншими рідинами. Попри це, у стрічці майже немає комп’ютерних ефектів, більшість того, що бачить глядач, було зроблено на знімальному майданчику, з достоту диявольською винахідливістю й чорнющим почуттям гумору.
Найкращий зомбі: зомбі-садовий гном.
Особлива згадка: самохідний стравохід.
«Репортаж»/«REC.», 2007, Жауме Балагеро та Пако Пласа
Мабуть, найбыльш гостросюжетний фільм про роботу регіонального телебачення в історії. Знімальна група з Барселонського муніципального ТБ ошивається у місцевому відділку пожежників, сподіваючись, що на поточній нічній зміні станеться щось цікавіше, ніж знімання котиків з дерев, яким вогнеборці займаються на переважній кількості викликів. Таки стається: у одному зі старих будинків у центрі міста у літньої пані на горішньому поверсі трапляється напад невідомої хвороби. А потім пожежники, репортери та решта мешканців будівлі опиняються з нею сам на сам, відрізані від решти світу.
Бабця – зомбі, навряд чи ми зіпсуємо комусь перегляд констатацією цього очевидного факту. Фільм – мок’юментарі. Пам’ятаєте, у далеких нульових був такий жанр? Стрічка нібито складається зі змонтованої докупи плівки телеоператора, котрий не вимикає камеру навіть коли на екрані когось їдять. «Стихійність» зйомки теоретично мала б гарантувати брак «натуралізму»: тут, принаймні, не буде великих планів. Це дійсно так, та навіть попри це, «Репортаж» — безсумнівно найстрашніший фільм з нашого списку. Стрічка Балагеро та Пласи жахає замкненістю простору, епілептичністю освітлення, переконливо відтвореною атмосферою непередбачуваності й непевності. Правила «випадково знайденої плівки» використані тут з максимальним ефектом – кіно переглядається на одному подиху, наприкінці навіть його починає бракувати. А ще в фіналі на глядачку чекає несподіваний і навіть недоречний у переказі, зате блискучий на екрані сюжетний вихиляс. Якщо існує православна космічна програма, то «Репортаж» — фільм про католицьку вірусологію.
Найкраща зомбі: юна сеньйорита Мадерос.
«Мертві»/«The Dead», 2010, Говард Форд та Джон Форд
Отже, у світі (вкотре!) стався зомбі-апокаліпсис. Головний герой — військовий інженер, єдиний, хто залишився вживих зі свого загону; він блукає переповненою мерцями дичавиною в пошуках можливості дістатись дому. Місце дії — Буркіна Фасо. А тепер увага: місце зйомок — теж Буркіна Фасо (і трохи Гана).
Згадайте найдешевший бойовик, який вам доводилось дивитись у житті, поділіть подумки його бюджет на два, а потім відніміть ще сто тисяч доларів. Результат всеодно швидше за все вийде більшим, ніж бюджет “Мертвих”. Це кіно-подвиг, кіно-епопея, кіно-підліткова мрія (ідея вперше виникла у режисерів ще у восьмидесятих) і воно заслуговує поваги вже принаймні за факт свого існування. Брати Форд, автори стрічок навіть не другого, а щонайменше третього ешелону, відправились у Африку з невеличкою знімальною групою, аби створити повільний, у дусі Ромеро, фільм про живих мерців в розкішних декораціях випалених напівпустель у 2010-му. Ефект занурення трохи вийшов з-під контролю: знімальне обладнання на кілька тижнів затримали на кордоні, половина грошей пішла на хабарі місцевим чиновникам, частина команди — включно з виконавцем головної ролі — підхопила малярію. В якийсь момент Джон Форд через втрату ваги та загальне виснаження заслаб настільки, що був не здатний втримати стедікем.
Над “Мертвими” завжди висітиме тінь фільму-що-міг-би-бути: гірко й хвилююче уявляти, що зробив би з цією неперевершеною фактурою хтось з майстрів простого жорстокого кіно з Нового (Пекінпа, Ентоні Манн) чи Старого (Ганеке, Гарроне) Світу. Та й самим братам Форд, швидше за все, вдалось би незрівнянно більше, якби Африка виявилась до них трохи більш прихильною.
Але бог з ним, з ідеалом. Навіть те, що вийшло врятувати і довезти до фестивалів дорогоцінно. Сюжетні повороти, котрі, на перший погляд, попахують дірками в мотивації героїв, знаходять своє пояснення щойно ми знайомимось з персонажами ближче (див. репліку про богохульство). Від пейзажів захоплює подих і пересихає у горлі. Зомбі, під яких у “Мертвих” загримували місцевих людей з інвалідністю, виглядають автентично й моторошно. Зважаючи на те, як легко приплести до “Мертвих” слова на кшталт “колоніалізм”, “пост-колоніалізм”, “деконструкція” чи “креолізація жанру”, десь в надрах одного із університетів має сидіти маленький згорблений чоловічок, який прямо зараз пише про це кіно докторську дисертацію.
Найкращий зомбі: зверніть увагу на пораненого солдата на пляжі на початку фільму — це камео одного з режисерів.
«Делламорте Делламоре»/«Dellamorte Dellamore»/«Cemetery Man», 1994, Мікеле Соаві
Чимало фільмів про зомбі, як ми встигли пересвідчитись, насправді геть не про зомбі. Та все ж трохи дивно, що найкращий з них — саме про це почуття. Меланхолійний охоронець кладовища у маленькому італійському містечку на ім’я Делламорте Делламоре має кілька понаднормових обов’язків: щоночі йому доводиться відстрілювати й перепоховувати мерців, котрі вилізають з могил (кажуть, це через коріння мандрагори). Така посадова інструкція виявляється помірно рутинною і молодий чоловік разом з розумово відсталим трунарем навіть облаштовують собі щось на кшталт затишного холостяцького барлогу. А потім на кладовище приходить дівчина у чорній фаті.
Не зрозумійте неправильно: у стрічці Мікеле Соаві вистачає диких сюжетних ходів і хуліганського чорного гумору. Є, наприклад, цілий автобус мертвих бойскаутів та й словосполучення “розумово відсталий трунар” мало б наштовхнути вас на правильний хід думок. Попри це, “Делламорте Делламоре” використовує іконографію живих мерців, аби розповісти історію про речі глибинні й полохливі: це режисерів фірмовий спосіб витравлювання дрібної патетики. Соаві братається з монстрами і в цьому він — бойовий побратим Тіціано Склаві, на пронизливих і кмітливих коміксах якого (“Ділан Дог”) кіно приблизно засноване.
“Якщо любиш когось — вистріли йому в обличчя, аби він не перетворився на хижого монстра” , — казала героїня іншого нещодавнього зомбі-фільму. Й була, висловлюючись фігурально, права. “Делламорте Делламоре” — кіно про те, що трапляється, коли ця мудра порада не спрацьовує. Коли, як би ретельно й нещадно ти не викреслював когось зі свого життя, вона всеодно повертається, повертається втретє, всьоме й вчотирнадцяте, повертається в інших людях, голосах і обличчях, у снах, в знайомих і незнайомих кімнатах.
Найкращий зомбі: повний автобус мертвих бойскаутів.
Текст: Євгеній Осієвський