Людині, яка одного дня складатиме програму ретроспективи Франсуа Озона, буде складно знайти місце для його передостанньої стрічки — фільм «З божої волі» вийшов на екрани у 2019 році й був прямолінійною екранізацією шокуючої історії про педофілів у ліонській єпархії, знятою, доки слухання у судовому процесі над прототипом одного з героїв ще тривали. Показувати це громадянсько свідоме кіно до чи після «Щурятника» (1998)? А як щодо «Басейну» (2003)? І як попередити глядачів?
З «Літом 85» таких проблем і близько виникнути не повинно – це значно більш «озонівський» фільм, можливо, навіть з автобіографічними нотками (у 85-му Озону дійсно було вісімнадцять). Втім, здається, недостатньо озонівський, аби його варто було дивитись комусь, крім найпалкіших шанувальників режисера.
«Літо 85» — гей драма про стосунки двох хлопців у портовому містечку на півдні Франції. Хлопців звати Алексіс (Фелікс Лефевр) та Давид (Бенжамен Вуазен), у якийсь момент до них ще приєднається англійка Кейт, котра приїхала потренувати свою французьку (Філіппіна Вельж). Що тут іще можна сказати? Буде багато моря, об'ємних зачісок, шкірянок і поло, кілька пісень The Cure і одна смерть, про яку нам повідомлять на перших хвилинах фільму.
Давид схожий на грайливого корсара – сережка у вусі тільки підсилює враження. А от Алексіс у ракурсах в три чверті нагадує когось з героїв Ксав'є Долана і це дуже прикрий збіг. Доланівське кіно подекуди критикують за прямолінійність і мелодраматизм, але канадця виправдовує відсутність дистанції між ним та його героями: Долан пише, знімає й монтує свої стрічки, танцює під ті ж пісні, що і його персонажі, і це дуже відчувається. Озону п'ятдесят два, він фанат Джона Вотерса й багатоповерхових кіно-покликань з дулею в кишені. Попри відкриту гомосексуальність режисера слово «щирий» ну аж ніяк не клеїться до «Літа 85», як і до переважної більшості його попередніх фільмів.
Остання стрічка, яку зараз крутять на великих екранах — це не те щоб вже зовсім погане кіно, просто підкреслено необов'язкове. Тут є три чудові сцени (дві на кладовищі, третя – у морзі), розмови про Рембо й Верлена (чи вміють французькі підлітки говорити ще про щось?), запальні епізоди на дискотеках. (Саме час пригадати, що «Літо 85» — екранізація книжки британця Ейдана Чемберса написаної у 82-му.) Не Psychedelic Furs, звісно, але теж згодиться. Порівняння з будь-якою гучною драмою про гомосексуальні стосунки останніх років точно вийде не на користь Озона. «Літо 85» — не променистий фільм пам’яті з цикадами й античними статуями (як от «Назви мене своїм ім’ям») і не щемкий літопис того, що стається з першим коханням у найменш пристосованому для першого кохання світі (як «Місячне сяйво»), а щось посередині: трошки драми, трошки ностальгії. Трошки-кіно.
А ще ця стрічка, на превеликий жаль, не німа. Пісні нехай би залишались, але ж є ще діалоги. Ідея для прокатників: більшість розмовних сцен можна було б залишити без дубляжу – тоді кожен глядач зміг би власноруч вкласти в уста героїв щось дуже зворушливе, глибоке й пронизливо французьке. Це було б на краще, особливо зважаючи на сильну, органічну, впевнену гру акторів. В поточному варіанті ж йому, глядачу, доводиться майже дві години слухати репліки на кшталт «Ми любимо не людину, а свою фантазію про неї». На захист режисера: так, шістнадцятирічні хлопці (незалежно від орієнтації) дійсно так говорять, але це не виправдання. Років п’ятнадцять тому Озон точно зміг би знайти винахідливіший спосіб «розпрямити» майже рівнобедрений любовний трикутник з двох закоханих хлопців та дівчини, котра симпатизує їм обом.
Стрічку «Літо '85» можна переглянути у кінотеатрі «Жовтень» та KINO42. Останній показ запланований на 25 листопада.
Текст: Євгеній Осієвський
Франсуа Озон на зйомках
Фото: «Планета кіно», Evening Stantard