У галереї The Naked Room відкрилась виставка «Ескізи монументального». Знайдені ескізи та проєкти до мозаїк й інших об'єктів українського монументального мистецтва 1960—80-х років ніби ще раз хочуть довести скептикам, що мозаїки — це справжнє мистецтво. Більшість акварелей, колажів та малюнків вперше показані публічно. Виставка також цікава тим, що передбачає презентацію другої книжки Євгена Нікіфорова — Ukraine. Art for Architecture. Soviet Modernist Mosaics 1960 to 1990.
Розповідаємо, як дослідник радянського модернізму та фотограф знаходить мозаїки, чому важливо побачити ці ескізи та чому варто зберігати те, що в минулому було монументальною пропагандою.
Мозаїки, як монументальна пропаганда, почали з’являтись ще у 1960-х роках. Їх майже не реєстрували, не позначали авторство і часто сприймали як елемент декору до будинків, лікарень або заводів. Як і соцреалістичне мистецтво, мозаїки мали наслідувати образи радянської пропаганди. Ідеальні тіла спортсменів, селян та робітників, революційні герої, підкорення космосу та символи партії — такою мала бути монументальна пропаганда. Грубо кажучи, це була реклама, яка не псуватиметься довгий час, велично нагадуватиме про те, на що треба рівнятись і вкарбовуватиме в пам'ять гасла, які буквально вкарбовані в стіну. Але деякі митці, навпаки, використовували роботу з мозаїками як можливість: створити поетичні образи, додати національних елементів, поекспериментувати з кольорами та лініями. Наприклад, у Алли Горської, відомої художниці та дисидентки, в образах мозаїк переважають птахи, яскраві абстрактні образи, а робітники не напружені та неживі, а ніби сходять з полотен і нагадують сучасних Прометеїв.
«Боривітер», панно в колишньому ресторані «Україна» в Маріуполі. Фото: Євген Нікіфоров
Після незалежності на них довгий час не звертали увагу, ця тема була непопулярною та цікавила лише декількох дослідників монументального мистецтва. Аж доки не розпочався процес декомунізації та (часто) бездумне та безпідставне знищення мозаїчних полотен. Так, кожна мозаїка сприймалась, як радянська пропаганда, не важливо, що саме на ній було зображено. Євген Нікіфоров був одним з тих, хто почав цікавитись монументальним мистецтвом ще до початку декомунізації. Згодом він зрозумів, що потрібно їхати і фіксувати монументальне мистецтво радянського періоду. Бо більшість мозаїк розтрощать комунальники, заліплять рекламою або зруйнують заради фасаду нового торгового центру чи продуктового магазину. Деякі просто почнуть сипатись через час і відсутність реставрації. Так з’явилась книга Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics. Також існує майже однойменний проект Ізоляції — платформа, де можна подивитись мозаїки з усієї України. За останні декілька років монументальне мистецтво стало, якщо можна так сказати, трендом серед української молоді: з мозаїками роблять татуювання, стікери в телеграмі, вони присутні на одягу та аксесуарах. Серйозно їх почали сприймати навіть на рівні культурної дипломатії: у 2019 році Український інститут оживив мозаїки за допомогою анімації та з музикою Ptakh_Jung показав у центрі Відня в рамках року Австрії-України.
Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics. Фото: Видавництво «Основи»
Сказати, скільки точно існує мозаїк в Україні, як і назвати цифру вже зруйнованих, сьогодні неможливо. Проте все більше з’являється позитивних історій, коли мозаїки реставрують або віддають на зберігання у музей. Наприклад, у 2019 році у Львові розпочалась реконструкція рибного магазину «Океан», на фасаді якого була мозаїка Володимира Патика. Відповідно до проєкту реконструкції її мали зберегти, а натомість дуже швидко зруйнували. Забудовника оштрафували на 90 тисяч гривень. А згодом він зобов’язався відновити мозаїку власним коштом. Інший приклад — у Чернігові мозаїчне панно «Материнство», яке демонтували з пологового будинку, перевезли до обласного художнього музею. Мозаїку створив Євген Павлов у 1989 році. У вересні 2019 року її демонтували через утеплення будівлі.
Проект «Ескізи монументального» в галереї The Naked Room — це новий рівень для обговорення та актуалізації цієї теми. «Представлені ескізи — не просто робочі матеріали та технічні начерки. Фактично, це самостійні картини — станкові версії мозаїк. Лише замість смальти, кераміки, кольорового каміння та скла художники використали папір, картон, темперу, гуаш, техніку аплікації. Деякі роботи є офіційними макетами, за якими затверджували майбутній фінальний твір. В таких ескізах художники дозволяли собі, зазвичай, більше. У порівнянні з фінальними панно, камерні версії виглядають більш розкуто та ефектно, виявляють сповна професійний розмах їхніх авторів», — розповідають організатори виставки.
Мозаїки у Маріуполі
Для того, аби зрозуміти, наскільки ця виставка унікальна, варто розповісти про сам процес пошуку та ідентифікації мозаїк. Євген почав досліджувати мозаїки ще у 2013 році. До того, за його словами, від 1990-х була «пустеля» у дослідженнях та проєктах, присвячених темі. Зазвичай пошук починається з огляду радянської літератури та періодики про монументальне мистецтво. Так, з’являються списки імен, від яких можна відштовхуватись: чим вони займались, які були замовлення, з ким співпрацювали та хто може знати більше. Тим не менш, не можна стверджувати на 100%, що назва мозаїки та авторство буде саме такою, як зазначено в архівах. Євген розповідає, що іноді художники, з якими він знайомився особисто, виправляли його у фактах. Тому відвідини майстерень художників було одним з найважливіших у проєкті. «Потрапити до майстерні — це магія, бо ти бачиш, як створювались монументальні полотна. Сотні варіантів перед тим, як знайти той, який ми бачимо. Як правило, це не виходить за кордони майстерні», — розповідає Євген Нікіфоров. Тому побачити ескізи — це шанс, який дуже небагатьом вдається отримати.
Зараз у The Naked Room можна побачити ескізи Алли Горської, Віктора Зарецької, Валерія Ламаха, Григорія Довженка та інших.
Валерій Ламах. Ескіз до мозаїчного панно «Симфонія праці»
«Першою книгою я намагався привернути увагу до цієї теми. Друга книга, Ukraine. Art for Architecture. Soviet Modernist Mosaics 1960 to 1990, вже є путівником для тих, хто більше цікавиться монументальним мистецтвом», — говорить Євген. У новій книзі, виданій у німецькому видавництві DOM та у співпраці з дослідницею Поліною Байцим, не тільки зображення мозаїк, але й інформація про точне місце розташування, авторство, рік. Видання також відповідає на питання «Чим була радянська культура?», надто для іноземців: що відбувалось в кіно, спорті, яким було дозвілля і як це пов’язано з монументальною пропагандою. В архіві Євгена вже більше п’яти тисяч мозаїк.
«А от чи не сприймає іноземна аудиторія українські мозаїки як екзотику, а не мистецтво?», — можна задатися питанням. Євген говорить, з досвіду власного спілкування з іноземними дослідниками та митцями, що мистецтво на території України якраз, навпаки, сприймається як професійне. А більшість майбутніх читачів книжки — це туристи, зацікавлені в альтернативному туризмі, тобто не такому, як пропагується зараз (їжа, рейви, церкви), а такому, що передбачає заглиблення у культуру і локальні цінності.
Алла Горська, Віктор Зарецький. Ескіз до панно «Боривітер»
Замість епілогу
Тим, хто зацікавився темою, також не завадить знати: з монументальною пропагандою та мозаїками працювала сучасна українська художниця Жанна Кадирова. Як скульпторка, вона використовує «грубі» матеріали: бетон, смальту тощо. У 2013 році художниця створила роботу «Монументальна пропаганда» — мозаїчне панно у стилістиці радянських, але з новими, капіталістичними образами: дорогою машиною, дівчатами у бікіні, феєрверками та настроєм «багатого життя». Таким чином вона ніби натякає, що пропаганда нікуди не зникла, лише перетворилась на рекламу, а зі смальти перейшла у роздруковані банери та бігборди, що так само розміщують на будинках та фасадах.
Фото: Євген Нікіфоров, «Основи», The Naked Room