Поки нові українські картини дивують глядачів на світових кінофестивалях, ми вирішили поговорити з акторкою, яка знімалася у більшості останніх вітчизняних кінохітів — Мариною Кошкіною. Про її перші зйомки та нутрощі стрічок «Забуті» (віднедавна можна подивитись онлайн на Sweet.TV), «Із зав‘язаними очима», «Захар Беркут» та багатьох інших читайте у нашому матеріалі.
Ти грала в дуже відомих українських кінопроєктах: «Захар Беркут», «Забуті», «Із зав‘язаними очима», серіали «І будуть люди», «Сага». В який момент все це почалося у твоєму житті?
Моя акторська кар’єра почалася з другого курсу навчання в університеті імені Карпенка-Карого. Якось я прийшла до Алли Самойленко (кастинг-директор — Yabl) на кастинг. Це було літо, нас тоді виселили з гуртожитку, бо там труїли тарганів. Грошей не було зовсім. І Алла погодилася допомогти з підробітком! А я на той момент ще ніде не знімалася. Так і потрапила в серіал «Нюхач», грала в груповці. Це один із перших майданчиків у моєму житті, де була настільки професійна команда! Там була сцена, в якій головний герой заходить до театру. Ми грали акторів, а в нашому театрі хтось когось вбив чи отруїв... А я, як у Бенюка вчили: зробила оцінку, побачила, відреагувала. Граю від щирого серця! Кажу через погляд головному героєві «тут смерть» (сміється), а він на мене зовсім не звертає уваги. Але потім до мене підійшов другий режисер і сказав: «О, запам‘ятай цей погляд!». На п’ятий день зйомок в груповці я вже була головною, якщо потрібно десь органічно пройти чи відреагувати. Ось так і почався мій шлях. Потім мене запросили в «Кіборги», я там зіграла разом з Ахтемом Сеїтаблаєвим: була медсестрою, подавала інструменти для операцій. На жаль, потім нас вирізали з фільму, хоча в серіальній ми залишились.
А як щодо стрічки «Захар Беркут»? Не тяжко було грати англійською?
Там взагалі цікава історія: я не знаю англійської. Це мій найбільший сором, але дуже хочу виправитися. І ось я прийшла на «Захара Беркута», а там були проби англійською. Звісно, мене не захотіли туди затверджувати, але Ахтем буквально мене «відвоював». Потім займалася з репетитором, прийшла на другі проби, і мене затвердили на роль Усті. Та щоразу, коли поверталася після зйомок, мені було жахливо соромно, бо я була в якомусь «зажимі». Хоча з Ахтемом дуже круто працювати: це перший режисер у моєму житті, який чує, відчуває, якому легко довіритись. Мені з ним було кайфово. Бували моменти, коли я дуже хвилювалась через те, що на мене дивився другий режисер з Америки, але підходив Ахтем, клав мені руку на плече і казав: «Мала, я тебе вибрав, тож просто роби свою роботу і не хвилюйся». Тоді я зрозуміла, наскільки важливо мати взаємозв‘язок та розуміння між актором та режисером. Хоч я завжди тримаю дистанцію з режисерами, вважаю це правильним.
Наскільки складно було поєднувати постійні зйомки в кіно та роботу в головному театрі країни? Репетиції та знімальний процес мають постійно збігатися і, напевно, доводилося чимось жертвувати.
Так і було. В мене цілий 2019 рік пройшов таким чином. Були три проєкти один за одним: «Забуті», «Із зав‘язаними очима» та «Віддана». Я навіть хотіла відмовитись від «Зав‘язаних очей» тому, що тоді тільки прийшла в театр. Це було дуже складно, я, до речі, на той час репетирувала «Вербу». Я з режисером вистави тоді домовилась, що мене відпустять на якийсь тиждень знятися в «Забутих», але про «Із зав‘язаними очима» нічого не сказала! Тому знімалася таємно. Тут просто все склалося, бо режисер Тарас Дронь дуже хотів мене на цю роль. Він так і сказав: «Я хочу з тобою працювати, я заради цього переїжджаю в Київ і половину знімального процесу ми будемо знімати саме тут, вночі, щоб відволікатися від репетицій в театрі». Тому вдень я репетирувала «Вербу», а після цього вночі їхала на зйомки «Із зав‘язаними очима». Зранку мене привозили в театр Франка, і я знову йшла на сцену. В такому режимі довелося прожити місяць.
Було складно, я думала, що не вивезу це.
А як ви з ним зустрілися? І чому він хотів саме тебе на цю роль?
Коли я була ще студенткою, він написав мені вночі: «Можна з вами зустрітися?». Я відповіла: «В сенсі зустрінемось? Вночі? Я так не зустрічаюсь». Тоді я запитала в кастинг-диреторки Алли стосовно цього режисера. Та мені відповіла, що це вона мене йому і порадила. Ми зустрілись в кафе. Це був мій перший такий досвід: зустрітися з режисером не на пробах, а просто поспілкуватися з ним. Ми побачилися, поговорили, а потім він просто зник! А я просто відпустила цю ситуацію, бо давно себе навчила ні за що сильно не триматися, ні за кіно, ні за театр: якщо воно моє, значить буде. І ось, через кілька місяців він знову з‘явився і написав мені: «Давай робити проби». На ролі була Анна Адамович і ще одна дівчина з Харкова. А потім він подзвонив мені сказати, як йому було приємно зі мною працювати. Я подумала, що не підійшла. А він натомість говорить: «Ви нам підходите, тому давайте працювати». І все!
Наскільки для тебе було важливо, що фільм потрапив у Варшаву на кінофестиваль та ще й здобув там премію за найкращий дебют?
Та це важливо не тільки для мене як для актриси, а й для країни. Для мене важливо, бо я дуже хочу спробувати свої сили в Польщі, зіграти там у фільми чи серіалі. Знаю, що це складно, але на даному етапі кар‘єри я вже маю що запропонувати. Багато хто каже, що це проблематично, якщо не знаєш мови. Але я йду до цього, просто поступово.
Мені дуже хочеться, щоб ми здобували нагороди за те, що ми робимо, а не за те, що ми Україна.
Знаєш, іноді відчувається, що нам щось дають, бо у нас складна ситуація. Я йду на наше кіно не для того, щоб писати потім у стрічці Фейсбуку, що “я підтримую українське кіно”. Я йду туди, бо хочу подивитись на роботу акторів, режисера, всієї команди та побачити крутий продукт. А якщо фільм гівняний, то він гівняний — і все.
До речі, «Із зав‘язаними очима» — це ледь не перший спортивний фільм в Україні, разом із «Пульсом». Чому, на твою думку, в нас не створювали кіно такого жанру? Бо його формула достатньо проста.
Насправді ми за останні п’ять років дуже піднялися. Почали знімати кіно, робити кроки вперед. Наприклад, «Мої думки тихі» — це один з тих фільмів, за які не соромно. А ще серіали «Перші ластівки», «Кайдаші», які цікаво дивитись. А чому до цього не знімали подібного? Мабуть, не було такої можливості. Можливо, були не ті часи. А, можливо, зараз це цікава тема, бо кіно про сильних жінок. Це не нова тема: взяти ту ж «Крихітку на мільйон доларів» Клінта Іствуда. «Із зав‘язаними очима» порівнюють з цим фільмом, та в нас все трохи по-іншому.
Мене й саму дуже зачепила ця історія: коли батько помер, у мене була жорстка депресія. Це коли ти втрачаєш найближчу людину в житті. Просто найближчу. І коли його не стало, я вирішила просто почати життя із самого початку. Бо тебе всі постійно жаліють, і це аж бісить. Така ж історія і в головної героїні Юлі. Дівчину вважають жертвою, та їй це не подобається. Юлія живе в цьому рік і хоче піти зі спорту, почати нове життя. Вона хоче зустріти хлопця. Це розповідь про те, як пройти посттравматичний етап. Як пережити втрату близької людини. І найголовніше: це історія про те, як важливо відпустити близьку людину. Бо піти з професії й думати, що так ти все забудеш — це не шлях. Воно десь там, всередині тебе, і ти мусиш з цим зустрітися, поговорити сам на сам.
А як щодо «Забутих»? Головна героїня там теж має непросту долю. І взагалі це нетипова для тебе роль. Як так сталося, що ти її отримала?
Мені написала кастинг-директорка проєкту Віка Нестеренко: «Я хочу запросити тебе на проби». Читаю сценарій, а там головна героїня Ніна — брюнетка з великими грудьми. І до чого тут я? Вона 30-річна, заміжня. А у мене 27-річної в кіно ролі 18-20-річних! Я “малолєтка”. Та чомусь все одно вирішила піти на проби. Потім пішла на ще одні, парні. Півтора місяця нічого не було чутно, а потім о першій годині ночі мені приходить повідомлення від режисерки: «Доброї ночі, ви у нас були на пробах, тут така історія: в мене через тиждень починаються зйомки, я затвердила акторку, почала навіть репетирувати, але розумію, що щось не те. Вона така, як я бачила в сценарії, але я думаю про вас. Єдина проблема: ти мала». Я кажу: «В цьому плані нічим не можу допомогти. Робіть так, як відчуваєте». Вона попросила мене ще раз приїхати. Я приїхала, мене трохи підфарбували, підібрали одяг. Так мене і затвердили у проєкт.
Фільм багато їздив по фестивалях. Як на нього реагував іноземний глядач?
Мені фільм сподобався. Хоча я вже шість разів його дивилися: і у Швейцарії, і у Варшаві. І коли переглядала все це вшосте у Києві, то просто не могла! Хотілося вийти, бо дуже багато чого помічаю. Стрічку знімали для Європи, щоб вони зрозуміли, що у нас відбувається. Є якісь речі, які занадто прямі: ми й так все знаємо, навіщо підкреслювати ще? Та, з іншого боку, в Європі цього не знають. Тому вони сприймали фільм краще.
Я, до речі, подивилася відео двох журналісток, які ходять на стрічки, а потім знімають відео. Вони сказали, що масовка не дуже органічна і що в Україні не так погано реагують на донбасівські номери тощо. А я згадую, як пів року тому винаймала квартиру для родини. І як дотепер питають, яка в мене прописка. Чи коли я їздила з інструктором і він бачив луганські номери або донецькі, то одразу казав: «О, Донбас поїхав». А сам порушує правила! Таке ставлення досі існує.
У фільмі український бік показаний не якнайкраще, коли чоловік з ЛНР розповідає, як зустрів друга з АТО, і вони з ним домовляються заздалегідь про те, куди й коли будуть стріляти, щоб нікого не вбити. Як вважаєш, не обурить цей момент патріотично налаштованих українців?
Якби це був мій брат, який таким чином рятує свого друга, і якщо вони домовляються, щоб один одного не вбити… Чому так виходить? Тому, що люди не хочуть вбивати. Тому і домовляються. Життя буде завжди важливіше. Людина народжується і хоче жити.
А як тобі було зніматися у сцені в поліцейському відділку? Спочатку вона здається перебільшенням, а потім згадуєш ситуацію в Кагарлику, і стає дуже лячно від усвідомлення цієї реальності. Морально було тяжко?
Я до таких сцен ставлюся дуже холодно. Налаштовуюся, що це не я. Так, це моє тіло, їхні статеві органи, я буду все це бачити, але це моя героїня. Я приходжу, відіграю сцену та йду додому. А ще дуже допомагає гумор. Я на майданчику кажу всім: «Привіт, сьогодні ви будете бачити мої груди. Так, вони не такі великі, як ви могли подумати. Але нічого страшного, можете дивитись. Все нормально». І від цього всі навколо навпаки починають ніяковіти. Я відійшла від цієї сцени в той момент, коли вийшла з того відділення поліції.
Більше скажу, коли чоловіки-актори починали дрочити в кадрі, я намагалася стримати свій сміх.
Можливо, це така захисна реакція. А під час сцени з чоловіком, коли він мене ґвалтував, я ридала. Ми зупинилися, я пішла до ванної кімнати поплакати, бо відчувала його позаду. Звісно, у нас не було ніякого сексуального контакту, але він знімав мені білизну по-справжньому і сам роздягався повністю. А у сцені з поліцією не було нічого такого. Хоча, коли я вже дивилася її на екрані в кінозалі, то мене трусило. Було страшно та гидко це дивитись.
Я взагалі не вірила, що у наш час може бути війна. Але після виходу фільму деякі казали, що ми ще показали квіточки, все набагато гірше. Тому що вони б її реально зґвалтували в житті, не віддали б їй хлопця. А інші навпаки кажуть, що занадто жорстоко.
Поговоримо про серіал «І будуть люди». Як тобі те, що ти бачила? Які в тебе були очікування від серіалу, коли ти була всередині процесу, чи виправдалися вони?
Після фільмів Аркаші Непиталюка (режисер серіалу «І будуть люди» — Yabl) я дуже хотіла з ним попрацювати. Так і сталося! Мені з ним було надзвичайно комфортно. Це теж такий режисер, який чує тебе. Я дійсно вірила, що буде супер проєкт. Потім подивилась його частково: першу серію, кілька серій всередині, свій епізод. І він на мене не справив сильного враження. І, здавалося б, хороші ж актори знімаються? Хороші. Історія крута. Це те, що треба знімати, про що треба говорити. Але я не побачила в ньому чогось справжнього, людського. Ось коли ти дивишся воєнні фільми, вони дуже сильно чіпляють. А під час перегляду «ІБЛ» зі мною такого не трапилося.
Можливо, я просто вже трохи розбещена фільмами. А, може, це наша акторська помилка, бо ми намагалися робити якісь історичні образи, а не живих людей. Бо Аркадій нам давав багато свободи та прислухався до нас. Ми як актори не зробили це досконало, живо та правдиво.
Маленьке бліц-опитування. Назви свої улюблені українські фільми.
«Думки мої тихі», «Додому», «Донбас», «Забуті» (сміється), «Гніздо Горлиці» і «Коли падають дерева» мені сподобався.
А зі світових які назвеш?
На першому місці буде «Список Шиндлера». Потім «Волчок» Василя Сігарєва. Потім «Дорога» Федеріко Фелліні. «Кримінальне чтиво» Тарантіно. І, мабуть, «Велика краса» або навіть «Молодість» Паоло Соррентіно.
Найгірші українські фільми на твою думку.
Однозначно «Щоденник Симона Петлюри» та «Заборонений». Це просто «мимо» кіно.
Фото: Станіслава Овчіннікова