«Обережно, фільм містить сцени, не рекомендовані до перегляду людям, хворим на епілепсію», — ще до початку відкриваючих титрів оголошують на весь екран. Не те щоб решту глядачів не було про що попереджати, але якщо вже вони з власної волі прийшли на показ сьомої стрічки Гаспара Ное, то, вочевидь, знають що роблять. В новому фільмі аргентинця, побудованому довкола розмислів про відьом у кіно, Шарлотта Генсбур (в ролі Шарлотти Генсбур) і Беатріс Даль (в ролі Беатріс Даль, але з трохи більш розмаїтою, ніж у себе-реальної фільмографією) багато говорять, кричать, а потім інтенсивно блимають. Як і все навкруги.
«Сьома стрічка» — це свого роду перебільшення. «Вічне світло», яке у французькому прокаті показують з латинською назвою Lux Aeterna, це середній метр, п’ятдесят з чимось хвилин екранного часу. Складно сказати, як все відбулось насправді, але гроші на кіно дали в «Ів Сен-Лоран» чи то в рамках якоїсь рекламної кампанії, чи тому що «Гаспар — один з найталановитіших творців сучасності» (з прес-релізу). Якщо одного дня з’ясується, що хтось з керівників модного дому програв Ное в карти, виглядатиме вірогідніше. Це не закид, до речі. Дещо розслаблений (у першій половині), зімпровізований водночас акторками й режисером стиль фільму завойовує довіру глядача, викликає відчуття камерності, а не малобюджетності чи халтури.
На диво, «Вічне світло» — кіно сюжетно м’яке. В кадрі нікого не мордують. Є окремі натяки на щось зловісне за лаштунками, але стрічка закінчується занадто швидко, аби ми встигли переконатись на власні очі. Авторському почерку Гаспара Ное це загалом не притаманно. Минулі двадцять років він досліджував, якими частинами тіла можна утримувати камеру (див. «Вхід у порожнечу») і руйнував життя фанатам Моніки Беллуччі (див. «Незворотність»). В Lux Aeterna агресія режисера виливається винятково у формальні експерименти. Переважну частину стрічки дія відбувається на роздвоєному чи розтроєному екрані — щоп’ятьхвилин на нього проектують цитату когось з Великих: Жан-Люка, Карла Теодора, Райнера Вернера.
Це не наша примха — у фільмі всіх теж називають виключно за іменами, навіть у фінальних титрах. Мабуть, найцікавіший «привіт» з цього списку — «Беньямін». Мається на увазі датський режисер початку двадцятого століття на ім’я Беньямін Крістенсен, автор впливових, але порівняно маловідомих «Відьом», знятих у 1922-му. В той час Крістенсен спробував створити щось середнє між документальним фільмом і горором; назбирав все, що міг, про історію відьомства та інквізиції (в двадцятих збирати особливо не було чого — перший сплеск інтересу до полювання на відьом серед істориків станеться за півтора десятиліття, у Третьому райху), і додав вигадливі «реконструкції» шабашу та підписання договору з дияволом. Десятиліттями фільм не схвалювали до показу, особливо у християнсько-фундаменталістських країнах на зразок США, але він таки знайшов собі окремих поціновувачів і послідовників. Ное додає кадри з «Відьом» до прологу «Вічного світла». Виглядає це водночас як віддання шани і стильна візуальна рима.
Дія Lux Aeterna відбувається на знімальному майданчику — «гівняному» знімальному майданчику, як постійно нагадують один одному персонажі. Довкола тиняються гримери, «перспективні» молоді режисери, кінокритики неіснуючих кіножурналів, фотографи, котрі всім заважають, акторки, яких не попередили про сцени топлес. Поступово Гаспар Ное виплітає з цього буденного, розкидкуватого, трохи підпитого безладу дистильований хтонічний хаос. У героїні Даль починається істерика, у решти теж здають нерви, три «відьми», котрих мають спалити на фоні цифрового екрану, просять, аби їх відв’язали від стовпів. Потім: червоний-зелений-синій-обличчя Генсбур; червоний-зелений-синій-Генсбур; червоний-зелений-синій… Чи може епілептичний напад статись у людини, яка не хворіє на епілепсію? З’ясуймо разом, глядачу!
Жарти жартами, а зроблено це захоплююче: в якийсь момент блимання й сенсорне бомбардування майже вимивають із зображення третій вимір, роблять його пласким і над-контрастним. Більшість маніпуляцій режисерові теж вдаються. Навіть центральний мотив камери Ное виглядає свіжим та влучно спостереженим: кіноекран як прямий нащадок багать інквізиції — на обох жінок приносять у жертву вічному світлу, на обох вони розіпнуті перед переважно чоловічим поглядом.
Здається, єдина, але напрочуд вагома вада «Вічного світла» — його нарисовість, незакінченість. Сам режисер називає стрічку «кіноесе», мабуть, через це вона дещо «недотиснута». У фільму немає достатньо гучного фіналу, йому бракує того самого елементу, на честь якого в оригіналі називалось попереднє кіно Ное. Попри це «Lux Aeterna» — потужне кінематографічне переживання; рецензент після перегляду ще кілька годин жахався світлофорів.
Фото: The International Independent Film Festival of Bordeaux, artyparis.net, vogue.fr