Українська документальна стрічка Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» отримала на всесвітньо відомому Sundance Film Festival премію за кращу режисуру у категорії світової документалістики, нагороду за кращу документальну стрічку на Five Lakes Film Festival у Німеччині, нагороду за «кращий дебют» на кінофестивалі Boigrafilm в Італії, Гран-Прі кінофестивалю Millenium Docs Against Gravity у Польщі та ще безліч відзнак у різних куточка Європи. Нарешті цей легендарний фільм добрався до українського кінопрокату, нехай і не в найкращі для цього часи. Чому саме ця стрічка варта вашої уваги і звідки взялися всі ці нагороди? Розповідаємо.
У центрі сюжету фільму маємо українську родину, яка під час війни на Сході залишилась жити в «червоній зоні» Донбасу. Це означає, що поруч з ними завжди відбуваються обстріли, під час яких вони вимушені ховатися у підвалі, усвідомлюючи, що їхній будинок одного разу теж можуть знищити. Тим не менш, Ганні та її чотирьом дітям це не заважає жити у мирі та щасті всередині родини. Ганна піклується про кожного з дітей, а діти намагаються радувати Ганну. Старша донька вступає до Київського національного університету культури і мистецтв на оператора та починає знімати кіно про воєнне життя на Донбасі, яке наприкінці фільму покаже мешканцям міста в актовій залі місцевого ДК.
Чесно кажучи, «Земля блакитна, ніби апельсин» — це той фільм, при думці про який ти губишся і не знаєш, як саме про нього писати. І не в тому сенсі, що гадаєш, з якого боку розгорнути свій критичний погляд, а якраз навпаки. Стрічка в цілому є дивовижною оголеною емоцією, задокументованою, яка зворушує, зігріває і змушує плакати протягом трохи більше ніж години перегляду. Найцінніше у документальній роботі — те, що фільм в жодному разі не про війну (а таких, погодьтесь, у вітчизняному кінематографі зараз вистачає). Так, війна тут грає важливу роль для головних героїв, вона є фігурантом їхнього життя, але глядач виходить із зали не з патетичними ідеями про український Схід, з думкою про те, наскільки важливо вміти бути щасливим, любити один одного в будь-яких обставинах. Врешті-решт, наскільки щастя не залежить від зовнішніх обставин. Тут одразу ж згадується сцена, коли доньці подзвонили з «кулька» (сленгова назва Київського університету культури — Yabl) і сказали, що та вступила на бюджет: щира радість дівчинки, її мами й бабусі зі сльозами на очах просто обеззброюють. І будь-який скепсис стосовно того, що «знову спекулюють на темі війни» зникає, якщо такий був перед початком перегляду.
Для мене, щиро кажучи, це кіно стало справжнім одкровенням, враховуючи той факт, що я взагалі не є палким шанувальником документального кіно (був ризик, що фільм не сподобається саме через нелюбов до жанру). Але це той випадок, коли «життя — найкращий сценарист». Справді, у фільмі Ірини Цілик драматургія вибудована на вищому рівні, і це з урахуванням того, що режисерка мала змонтувати історію з відзнятого матеріалу — простих спостережень за життям звичайних людей. Чи був би фільм таким самим, якби вона обрала іншу родину, чи ця родина жила б іншим життям в тих самих умовах? Ні. Тобто «Земля блакитна, ніби апельсин» — це сукупність збігів та випадковостей, які в результаті створюють справжню магію кіно.
У фільмі є й дуже кумедні моменти, від яких весь зал сміявся в голос. Згадати хоча би сцену, у якій донька з мамою посперечалися щодо того, як потрібно знімати та монтувати студентську роботу. Тут особливо впізнають себе всі кіношники під час творчих обговорювань. А є моменти, від яких просто йде мороз шкірою. Мало хто не погодиться, що найсильнішою сценою у фільмі є та, де герої по черзі говорять, що для них війна і як її розуміють. Я не буду цитувати усіх, але визначення старшої доньки «Война — это пустота» застає тебе зненацька і різко відкриває всю глибину ситуації.
Звісно ж, дуже круто спрацьовує той момент, що всередині документального кіно одна з героїнь знімає власне документальне кіно, яке стає рушієм умовного сценарію. Це дуже сильно розмиває можливі межі твого сприйняття історії. Під час перегляду фільму про життя в часи війни хочеться подивитись фільм, який зняла героїня на цю ж саму тему з цими ж героями, яких ми вже бачили, і вислухати у рамках того «другого» фільму думки, які вони вже озвучили нам.
Чи потрібен тут якийсь підсумок? Думаю, що ні. Чи обов‘язковий до перегляду «Земля блакитна, ніби апельсин»? Якщо у вас є серце, то так, — тумблери цього фільму вмикають всю людяність, яка є всередині.
Фото: Arthouse Traffic