Харківська школа фотографії — одне з найяскравіших явищ українського мистецтва. І поки дослідники та мистецтвознавці сперечаються, чи було це «школою» в класичному розумінні слова, виставки харківських фотографів того періоду проходять по всьому світу, а фотографії купують у приватні колекції та великі музеї. В Україні ж тільки минулого року відбулась велика виставка Бориса Михайлова в PinchukArtCentre та паралельна їй спроба показати вплив ХШФ на молодих митців. У Харкові тільки зараз з приватної ініціативи створюється музей, присвячений школі та її художникам. І також цього року вперше вийшла велика монографія-дослідження «Харківська школа фотографії: гра проти апарату» Надії Бернар-Ковальчук. Розповідаємо, для кого ця книжка, чим особлива ХШФ та чому видання — тільки перший крок.
Про Харківську школу фотографії можна говорити безкінечно довго: почати з персоналій та особистих історій, пройтись по творчому методу, зупинитись на сприйнятті на міжнародному рівні і дійти до тем, що переважають у творчості.
Надія Бернар-Ковальчук ділить своє дослідження на дві частини: контекст появи та створення групи «Час» («Джерела: група «Врємя») та теми й підходи, з якими працювали художники («Гра проти апарату»). У першій частині нам має розкритись контекст життя майбутніх представників Харківської школи фотографії. Дослідниця підкреслює сірість та провінційність міста (чомусь звертаючись при цьому до оповідання Антона Чехова), згадує вплив «історичного авангарду – російського та європейського» (і при цьому ні слова про Розстріляне відродження і деталі культурного життя 20-х та 30-х років), цитує Едуарда Лимонова і називає Другу світову Великою Вітчизняною. Про те, що Харків був осередком авангарду літературного, мистецького та театрального, можна тільки здогадуватись по цитаті: «Місто, в якому формується масштабний фотографічний рух з появою групи «Время», само по собі утворює особливу екосистему. Йдеться про один із найважливіших промислових, наукових і університетських центрів радянської України, що був її столицею з 1919 до 1934 року. Вважається, що Харків залишався менш провінційним за радянський Київ, зокрема за розмахом та інтенсивністю свого громадського культурного життя. Воно справді поволі пожвавлюється починаючи з 1960-х років». А також: «Сам Харків є спадкоємцем потужного авангардного руху». В той же час, наприклад, мистецтвознавиця та дослідниця Харківської школи фотографії Тетяна Павлова зазначає: «Харківський нонконформізм постав не в культурному вакуумі, хоча члени групи «Врємя» і стверджували, що входили у фотографію, «не маючи ані історії, ані традицій» (з архіву автора). Тим не менше, не можна ігнорувати історичного факту: вони отримали естафету художнього авангарду 1920-х через контакти з радикально налаштованим літературно-художнім середовищем...». Мистецтвознавиця Аліна Сандуляк однією з причин такого потужного фотографічного середовища теж називає традицію пошуку нових форм мистецтва, яку закладали художники-авангардисти.
Історія ХШФ почалась у 70-х роках — тоді навколо Харківського фотоклубу сформувалась група «Час», до якої входили Євгеній Павлов, Юрій Рупін, Борис Михайлов, Олег Мальований, Олександр Супрун, Геннадій Тубалєв, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко. Їх об’єднувала «теорія удару» — ідея про те, що фотографія має шокувати та вибивати землю з-під ніг. Так, наприклад, на фото почала з’являтись оголена натура, як протест проти заборони на тілесність. Заборона була не умовною, а буквальною, адже за відверті фотографії можна було як максимум сісти за ґрати, а як мінімум — втратити роботу. Борис Михайлов, наприклад, не раз говорив, що почав фотографувати оголені тіла саме через цікавість: що ж такого страшного в тілесності, що за неї можуть покарати? Євген Павлов теж працював з оголеною натурою, а також знімав сюжети у психіатричних лікарнях. Його серія «Психоз» яскраво ілюструє теорію удару — тобі ніби дають під дих і змушують широко відкрити очі.
Роботи Бориса Михайлова у PinchukArtCentre
Ще одна з особливостей художників ХШФ — це документальні фотографії, які підкреслюють абсурдність радянської системи та сірість буднів. Про це говорили чорно-білі документальні фото з вулиць, парадів або портрети звичайних жителів, які потім розмальовували вручну. Ще одним популярним методом став так званий бутерброд — накладання двох світлин одну на одну. Усі ці експерименти були досить провокативними, звісно, роботи ніде не публікувались. На відміну від схожої за експериментальністю та провокативними зображеннями Литовської школи фотографії, представники якої друкували каталоги, проводили виставки і навіть мали зв’язок із Заходом.
Олег Мальований, «Земля людей І» та «Земля людей ІІ»
Згодом до групи почали приєднуватись й інші художники — Віктор Кочєтов, Роман Пятковка і Сергій Солонський. Пятковка відомий своїми серіями з оголеним жіночим тілом, знятими в інтер’єрах звичайних радянських квартир. Така композиція все більше підкреслювала, що собою можна бути тільки вдома, поки ніхто не бачить. Одна з його менш відомих, проте дуже важливих серій — це фотографії 30-х, які художник знаходив в архівах. Більшість знайдених фото — портрети селян або містян, дуже худих, з майже «потойбічним» поглядом. Це був чи не найперший художній проєкт про Голодомор в Україні 1932—1933 років. Сергій Солонський експериментував із зображенням власного тіла: він створював фото, що нагадували зображення з бестіарію, де не завжди видно голови, руки чи ноги, а тіло схоже на химеру. Вони не стільки транслюють ідею про відчуття тілесного, скільки розкривають внутрішні переживання та психологічний стан.
Роман Пятковка, з серії «Внутрішній неспокій»
До ХШФ також відносять і групу «Держпром», що з’явилась вже наприкінці 80-х. Серед найвідоміших її учасників — Міша Пєдан та Сергій Братков. Останній створив багато знакових робіт для сучасного українського мистецтва: наприклад, серію «Дітки», «Принцеси» тощо. Серед представників молодого покоління ХШФ — Сергій Кочєтов, Саша Маслов, Ігор Чекачков, а також утворена у 2010 році група «Шило»: Владислав Краснощок, Сергій Лебединcький, Вадим Трикоз. Втім, про ці групи та молодих представників з книги «Гра проти апарату» ми майже нічого не дізнаємось, окрім того, що вони є. Дослідниця більше зосереджується на групі «Час», особливо на її практиках у 70-ті роки.
Книга Надії Бернар-Ковальчук про Харківську школу фотографії — це, по суті, надрукована дисертація, що отримала сучасний дизайн і вийшла на хорошому папері для фотодруку. Розділи, підрозділи, стиль письма ніяк не адаптовані для широкої аудиторії. Можливо, це і правильно, адже все-таки перед нами не критичний твір, а спеціалізована література, розрахована на читача, який розуміє, навіщо читати книгу на 300+ сторінок за 900 гривень. З іншого боку, той, хто і так знає фотографічні серії, розуміє важливість та експериментальність школи, не знайде у ній нових знань. Окремо, звісно, можна відзначити інтерв’ю з учасниками школи, які йдуть скоріше як додаток до дисертації. З праці видно, що проводилась ґрунтовна робота з матеріалами: текстами, іноземними публікаціями, сучасними дослідженнями та інтерв’ю в медіа. Але досить дивним для мене виявився той факт, що дослідниця вважає, ніби Харківську школу фотографії не можна називати українською — лише радянською, на відміну від литовської, «яка мала власний стиль»: «”націоналізація” фотографів, які працювали протягом радянського періоду у Харкові, була б поспішною та сумнівною. [...] Але не лише позиція посередника між цими двома епохами ускладнює завдання націоналізації: цьому противляться і самі фотографії. На відміну від Литовської школи фотографії, чиї представники від початку 1960-х років намагаються відійти від стереотипної мови радянської фотографії шляхом впровадження національної теми, героїв, пейзажів і символів, “національне питання” ніколи не отримує такої ж ваги в харківському контексті». Дивно робити такі висновки, адже не обов’язково «підіймати національні питання», аби бути українським художником.
Роман Пятковка, серія «Сука-любов»
Ця книга важлива своєю першістю, адже подібних монографій про ХШФ просто немає. В культурному процесі саме вони створюють прецеденти для подальшої дискусії та переводять її у площину академічного.
Якщо ж говорити про «простих смертних», які купують цю книгу для того, щоб розібратись, чим же ХШФ особлива і чи можна називати її школою, то їм доведеться пробиратись крізь терміни та складні конструкції. Від себе додам: Харківська школа фотографії того варта.
Фото: MOKSOP, PinchukArtCentre