Вже на початку локдауну було очевидно, що культурні підсумки року будуть нетиповими. Більшість фестивалів скасували або перенесли, інституції позачинялись (коли ж відкрились — не працювали на повну,) а відчуття розгубленості заважало будувати плани.
Однак, у 2020 є що згадати — премії, нові формати, виставки та видання — та виокремити деякі тенденції.
Чи стався онлайн в культурних інституціях? (Спойлер: не дуже)
Ще до повного локдауну культура прийняла на себе перший удар нової ковідної реальності. Спочатку інституції писали про обмеження кількості відвідувачів, далі про скасування всіх заходів, а потім і про повне закриття. Стало зрозуміло: хто до цього не вів соціальних мереж і ніяк не існував в онлайні — програв. Інші ж почали створювати контент активніше. Наприклад, PinchukArtCentre запустили онлайн-лекції про мистецтво. Особливо цікавим форматом стали ролики «5 хвилин про сучасне українське мистецтво» від Дослідницької платформи. Одеський художній музей запровадив онлайн-екскурсії по експозиції. Але, на жаль, не всім вдалось скористатися новими інструментами та не втратити, чи навіть залучити глядачів.
Згодом з’явились онлайн-виставки та онлайн-резиденції. Проте, знову ж таки, замість пошуків нових форматів виставки почали перетворюватись у 3D-тури зі стінами з розвішаними на них картинами або фотографіями. Такими були фестивалі KyivArtWeek та Наївного мистецтва (від «Я-Галереї»): за посиланням можна було «походити» по виставці та порозглядати здалеку розміщені на стінах роботи. «Чи не краще було б просто показати роботи в хорошій якості і доповнити це текстовими матеріалами?», — задаєшся питанням.
Одним з трендів цього року в сучасному мистецтві можна назвати вихід в публічний простір. Першою не онлайновою виставкою після жорсткого локдауна стала виставка галереї Set (у якої зараз немає фізичного простору) у вітринах Дому одягу на Львівській площі. І якби виставка від початку планувалась в цьому просторі, вірогідно, у роботах митців обігрувалась тема ринку та продажності, то тепер мали значення лише публічність та доступність до мистецтва, що не наражали на небезпеку. «Назовні» вийшли також Bird in flight Prize: фотографії були розвішані в центрі Києва — від Рейтарської до Андріївського узвозу, їх можна було зустріти, гуляючи вулицями. А мистецький проєкт про єдність «Брюдершафт», який одночасно проходив у Києві, Дніпрі, Харкові та онлайн, розмістив свої робити на лайтбоксах. Вихід в публічний простір — це нормальна практика для мистецтва. Проте, для України вона і досі видається чужою, так, ніби ця територію належить комусь іншому. На жаль, у своїй більшості арт-проєкти не скористались можливістю вийти в публічний простір. Звісно, не всім медіа це підійте, проте це може привернути увагу та розширити аудиторію, адже сучасне мистецтво все ще лишається закритим полем.
Роботи учасників Bird in flight Prize у Києві
Окремо у розмові про публічний простір хочеться згадати галерею The Naked Room, по суті, одну маленьку кімнату, яка є прохідною до кафе та книжкового корнеру. Однак саме ця «прохідність» врятувала не тільки галерею під час карантину, але й спраглих до мистецтва містян. Хтось заходить саме в галерею, хтось в кав’ярню або книжковий магазин, проте пройти повз і не зупинитись, навіть коли поспішаєш, складно. Галерея продовжила знайомити з сучасним вітчизняним мистецтвом (Катерина Бучацька, Денис Саліванов, Саша Маслов), але й зробила принаймні дві важливі історичні виставки цього року. Перша присвячена ескізам радянських мозаїк, які ми зустрічаємо в українських містах (їх показали за межами майстерень художників). Друга — виставка фотографа Віктора Марущенка, з його фотографіями України різних періодів. Тоді всі гроші від проданих картин галерея передала фотографу, який тяжко хворів. На жаль, він помер у вересні, і це була його остання прижиттєва презентація робіт.
Віктор Марущенко
Виставки: вперед у минуле
Тепер, коли ми підбиваємо підсумки року, здається, що він почався у березні — разом з карантином. Але 2020 насправді розпочався двома яскравими проєктами дещо раніше: виставка молодих художників в PinchukArtCentre та виставка Мирослава Ягоди у Національному художньому музеї.
Мирослав Ягода — божевільний андеграундний митець зі Львова, чиї експресіоністичні картини лякають і заворожують одночасно. До його смерті (що очікувано) від був маловідомим, а свої картини продавав дуже дешево або ж дарував. Київська аудиторія могла познайомитись з ним під час виставки у PinchukArtCentre «Червона книга: радянське мистецтво Львова 80 – 90-х років». У березні 2018 року Ягода помер, а влітку Палац Потоцьких у Львові відкрив велику експозицію його робіт, яка не обійшлась без скандалу: деякі картини не мали підтвердження про надходження, а майстерню Ягоди не раз грабували, тож у родини художника з’явились підозри.
Роботи Мирослава Ягоди
У лютому 2020 велика виставка Ягоди відкрилась у NAMU («Я + GOD = A»). Вона була поділена на три зали: світлий, темний (картини виринали з чорних стін) та «закулісся». До неї підігрівали цікавість назви та написи з картин, які можна було зустріти на фасадах будинків, стінах та лайтбоксах. Наприклад, «Мацьора ципа поїдає своє плем’я». (І це — ще один варіант того, як мистецтво може виходити в публічний простір.)
Мистецький арсенал продовжив працювати з художниками 90-х. І якщо до цього в Арсеналі були виставки неживих художників — Гнилицького, Голосія, Проценка, то цього разу праве крило було присвячене львівському андеграундному митцю Андрію Сагайдаковському. Окрім представлених живописних робіт, можна було побачити, як Сагайдаковський працював з простором будівлі напряму: продумував декорації (за його словами) до виставки. Він вигадав свого роду гру, в яку міг грати відвідувач. І було це буквально так: вільно можна було використовувати спортивний інвентар, який стояв в залах, а одна зала навіть передбачала, що гладач спробує влучити м’ячем в ціль. Однак заляканий відвідувач, який боїться зайвий раз підходити близько до робіт або торкатись чогось (а раптом це арт-об’єкт), цього не знав і переважно не зрозумів.
Насамкінець, як потужний виставковий простір себе показав і Довженко-Центр, який ледь не збанкрутував через сиквестр бюджету влітку: починаючи збірною виставкою номінантів на Шевченківську премію і закінчуючи проєктом «Польоти уві сні та наяву» про однойменний фільм на епоху 60-х. А в липні центр презентував велику колекцію кіноплакатів 20-30-х років, які за кордоном давно вважають мистецтвом.
Мистецькі видання: фотобуки на будь-який смак
2020 багатий на фотокниги і це не може залишатися поза увагою. Є два пояснення: з’явилось більше часу, аби займатися питаннями книговидання, і сам формат книги, який залишається єдиним фізичним предметом для діалогу з глядачем. У видавництві MOKSOP (Музею Харківської школи фотографії) вийшли «Лілії» Олександра Чекменьова та «Шварценеггер — мій кумир» Сергія Мельниченка, у видавництві «Основи» —«Ukrainian Railroad Ladies» Саші Маслова та «Orthodox Chic» Олексія Бикова, Саші Курмаза та Олександра Бурлаки. Остання продовжує серію про українські «саморобні» архітектурні об’єкти, які вже приросли до нашого звичного ландшафту. Вони непомітні щодня, бо ми до них звикли, однак автори книги підкреслюють їх строкатість.
Фото з книги «Ukrainian Railroad Ladies»
«Укрзалізниця» Julie Polie одночасно сюрреалістична та реалістична: жінки в леопардових костюмах з довгими косами, акробатки й солдати, весілля у вагоні ресторані, а ще вкладений квиточок та сама авторка в образі провідниці. Книжка вийшла під час карантину, а тому ще й зіграла на ностальгії за поїздками в ненависно-коханій Укрзалізниці.
«Anamnesis» Михайла Палінчака присвячена життю під час жорсткого локдауну. Пролітаючі рукавички, загублені маски, порожні полиці і заборона на відвідування парків — усе це в карантинному щоденнику, який не хочеться повторювати знову.
Фото з книги «Укрзалізниця»
Премії: чи знайшлось місце для художниць?
ПАЦ своєю премією для молодих українських художників до 35 років намагається не просто вибрати цікаві роботи під час опен-колу, але й представити зріз сучасного мистецтва в Україні. Так, в різні часи премію отримував Нікіта Кадан, Анна Звягінцева, Жанна Кадирова та інші. Найяскравішою роботою цього року можна назвати порножахи художниці Антігони, які вона знімала разом з фотографом Андрієм Бойко. Це жанр порно, яке не збуджує, а лякає, адже показує насилля, відразливі форми тілесності, кров та навіть сире м’ясо. Здавалось дивом, що роботу не зацензурували куратори, а відвідувачі у соцмережах, за словами художниці, дякували їй за відео. Тим не менш, переможцями стали Ярема Малащук та Роман Хімей з відео про те, як радянське, ніби привид, й досі залишається серед нас. Ця перемога стала дещо очікуваною, адже режисери виграли премію МУХі-2019 та взяли участь в декількох великих та навіть міжнародних виставках. Першу спеціальну премію вдруге отримав Ніколай Карабінович. Він продовжує працювати з мінімалістичними інсталяціями та родинною пам’яттю. Другу взяла Юлія Голуб, представниця харківського медіа-арту, яка зараз живе в США. Її фільм розповідає про те, як звичайна сім’я приймає прибульців — чи то чоловіків, чи то жінок з бородами та вирішує, як існувати з ними далі. Тема Іншого актуальна не тільки для України з досі нетолерантним суспільством, а й для Західних країн, де Іншими часто стають біженці чи іммігранти.
Приз громадськості отримали Андрій Рачинський та Даня Ревковський з інсталяцією про підліткові банди 90-х. Дует художників, як і в премії 2018, використовує метод реконструкції подій, створюючи артефакти та псевдо-документальні зйомки.
Якщо говорити про теми загалом, то серед робіт досі переважають війна, прийняття Іншого та себе, але з’явились також роздуми на екологічну тематику. Більшість досі дивляться у минуле та теперішнє, або вигадують світи та ситуації. Здається, єдина робота, присвячена майбутньому — це постапокаліптичні гриби Ксенії Гнилицької, які більше нагадують монументальне мистецтво.
Ще одна премія, яка вручається раз на два роки, припала на 2020 рік. Це Премія Малевича, заснована Польським інститутом. Її дають сучасним українським молодим художникам. Вже вдруге в премії були самі чоловіки, і вже вдруге серед номінантів був Саша Курмаз та Микола Рідний. Третім номінантом став Андрій Достлєв, який часто працює дуетом з Лією Достлєвою. Премію отримав Саша Курмаз, який працює з темами тілесності та публічним простором. Можливо, проєкти Курмаза здались менш провокаційними польському журі, адже переможець також отримує резиденцію в Замку Уяздовського (Варшава), чий директор відомий консервативними поглядами. Тому, на відміну від Миколи Рідного, який працює з темами насилля у суспільстві, радикалізацією та критикою правих рухів, пеніси та провокації на вулицях здаються менш загрозливими.
Олександр Глядєлов
За Шевченківську премію цього року не було соромно: у шорт-ліст увійшли Нікіта Кадан з проєктом (не)означені, фотографи Сергій Братков та Олександр Глядєлов. Останній і отримав премію. Від фотографій Глядєлова часто стає важко, від них неможливо відвести погляд, хоча зображуване часто ігнорується нами у повсякденному житті. Художник знімає життя безпритульних, хворих на ВІЛ/СНІД, наркозалежних, активістів Майдану та війну на Донбасі. Серед номінантів на премію цього року Борис Михайлов та Матвій Вайсберг.
Єдина жінка, яка перемогла у мистецькій премії — це Лада Наконечна. Але іронічно, що перемогу вона здобула у Women in Arts 2020, засновану рухом HeForShe.
Лада Наконечна
Звісно, у цій низці ключових точок представлені далеко не всі події, що мали місце у 2020. Але навіть таке побіжне згадування дозволяє зробити висновки: по-перше, про те, наскільки арт-проєктам і музеям не вдастся просто «відсидітись», закриваючи очі на прогрес, сучасні формати і технічні апгрейди (ситуація катастрофи тоді їх просто знищить), а, по-друге, про вектори і проблеми, які ми вигрібатимемо у 2021. Отож, до зустрічі вже в Новому!