Андрухович нарешті написав роман. І не просто роман, а справжнісінький роман Андруховича: злободенний і позачасовий, публіцистичний і фантасмагоричний, карнавально-глузливий і патетично-серйозний. Герой «Радіо Ніч» – черговий alter ego Патріарха Бу-Ба-Бу і батька сучукрліту після Хомського з «Рекреацій», фон Ф. із «Московіади», Перфецького з «Перверзії». Цей герой уже немолодий, але тепер він претендує на те, щоби вважатися вічним.
Місце та час дії окреслені приблизно. Часовою точкою відліку можна вважати кінець 2019-го, звідки читач має можливість спостерігати не дуже далеке минуле, від буремних 1990-х до фатальних 2010-х. Ані слова «Україна», ані будь-якого з його похідних у романі нема, проте що там за східноєвропейська країна мається на увазі, що то за революція, в якій головний герой зіграв одну з провідних ролей, зрозуміти неважко. Серед реальних місць, об’єктів і явищ ховаються вигадані. Між історією справжньою й тутешньою альтернативною є важлива різниця: у паралельному всесвіті роману революція не перемогла, а програла.
Герой «Радіо Ніч» Йосип Ротський, як одразу зізнається сам Андрухович, – «претензійний гібрид Бродського і Рота», тобто Йосифа і Йозефа, двох євреїв-вигнанців-письменників, російського й австрійського (автор також нагадує, що другий родом з того ж українського міста, звідки прізвище першого). Ротський – особа непересічна: колишній клавішник культового рок-гурту, символ і натхненник замордованої революції, фігурант списку призначених до страти ворогів режиму, в’язень швейцарської тюрми, втікач і мандрівник, радіодіджей без радіостанції, шляхетний волоцюга, що бере в коханки тільки жінок з іменами на «А»… Останній штрих: за деякими натяками можна припустити, що це не перше життя Ротського, що загалом йому чи то кількасот, чи навіть тисяча років.
Юрій Андрухович
Сюжет роману авантюрний, майже пригодницький, із кількома тематично-подієвими лініями. Ротського одночасно розшукують дві спецслужби: одна, панєвропейська, полює на 26-значний код, який надає доступ до банківського рахунку зі скаженою купою грошей (цим кодом поділився з героєм один ексцентричний важко хворий багатій), інша, вітчизняна, хоче тупо його вбити. Більша частина подій відбувається в маленькому містечку Східно-Центральної Європи (улюблена географічна дефініція Андруховича), потім Ротський із подругою (про неї трохи пізніше) ховаються від ворогів по різних закутках Старого Світу. Іще завдяки флешбекам можна простежити творче, особисте і громадське життя Ротського в минулі роки.
Алюзії, різноманітні посилання на явища і постаті світової культури, – одна з важливих фішок роману. Із тексту раз за разом виринають Вальзер і Хвильовий, Йосафат і Мефістофель, скандинавська і давньогрецька міфології, Борхес і Булгаков, Девід Бові й Том Вейтс, триповерхова структура вертепу і хіт російського блатняку. Червоною ниткою через увесь роман проходить тема дуалізму буття, єдності й боротьби божественного й інфернального, при цьому Бог уподібнюється батькові, а диявол – найкращому другові. Таких собі дияволів у «Радіо Ніч» одразу декілька. Один із них, спецслужбовець Теофіл, – класичний, майже карикатурний приклад друга-ворога, який Ротського одночасно любить і ненавидить, рятує й намагається знищити.
Інші фішки «Радіо ніч» теж варті уваги. Функції оповідача Андрухович делегує аноніму, який на замовлення вигаданої інституції складає життєпис героя. Поміж главами вставлені монологи Ротського в якості радіодіджея – меланхолійні, сповідальні, зворушливі. У середині роману, подібно до гамлетівської «Мишоловки», приведена інтермедійна п’єса про взаємини Теодора (читай Ротського) і Теофіла та про замах на диктатора Шмоша (майже Януковича), у діалогах якої віддзеркалюються події роману. Кращим другом Ротського є чорний ворон на ім’я Едґар (ну а як інакше!) – nevermore він не кричить, але розуміє героя без слів і в усьому, окрім сексу, йому допомагає. Музичні композиції, що пропонує Ротський, можна прослухати за допомогою QR-коду на обкладинці книжки.
Сатира і гумор, назвемо це так, у романі представлені наїздами на теперішню українську владу в дусі єдино правильних патріотичних поглядів. Оповідач згадує 73 і 27 відсотків, гру пенісом на піаніно, «недодиктатуру під орудою колишнього коміка» і робить це з дотепністю, притаманною тому ж «95 кварталу». Авжеж, за Андруховичем, революція програла, бо значно комфортніше вважати, ніби теперішній очільник держави не обраний більшістю, а «призначений фінансово-промисловими сім’ями та іншими кланами», і що він взагалі «один із багатьох позашлюбних синів померлого диктатора». 73 проценти населення неназваної (У)країни згадуються в тексті з характерною зверхністю. Хоча треба зазначити, що цю зверхність виявляє не автор, не оповідач і не Ротський, а випадковий другорядний персонаж. Тож віддамо належне Андруховичевій обережності.
Юрій Андрухович
Секс у «Радіо ніч» відіграє особливу роль. Загадкова дивачка, що мала слідкувати за Ротським, переходить на його бік і стає для нього не просто коханкою, а ще й об’єктом великої світлої любові. Називається вона Аніме, і це нагадує не стільки про японську еротичну анімацію, скільки про душу і життєве начало. Якщо вдатися до юнгіанства, Аніме можна вважати ні більш ні менш як уособленням всіх жінок світу. Показово, що у цьому зрілому, нічному, зимовому і зимному романі Андрухович не скупиться на відверті сцени. Фраза «гуцикати з підстрибом» у літературних колах уже встигла стати мемом.
Митець – головна фігура, головний смисл, головне все роману. Митець виступає як творець високих, складних, тонких світів. У Митця закохуються жінки, він їх грає і так і сяк, проте покохати може тільки справжнє втілення Душі. Митець безсмертний, він – «вічний в’язень від Бога». Митець – рушійна сила революції; немов та Свобода на барикадах із картини Делакруа, він веде за собою народ. Творчість Митця – запорука продовження праведної боротьби. Революція виявляється найбільшим щастям, виправданням існування, сенсом буття; не даремно наприкінці роману Ротський згадує площу між поштамтом і консерваторією з наметами, вогнищами і своїми, що кличуть у гості.
Є у революції початок, нема у революції кінця, переконує Андрухович. Вірити чи не вірити, радіти чи жахатися – це вже залежить від читача.
Фото: meridiancz.com, Яна Стефанишин