Для свого режисерського дебюту акторка Реджина Кінг (серіал «Вартові», «Якби Біл-стріт могла заговорити») обрала свідомо безпрограшний варіант – п’єсу про чотирьох «монументальних» афроамериканців (боксера, футболіста, поп-співака і збурювача спокою), які збираються разом в готельній кімнаті в середині шістдесятих, аби обговорити, що вони роблять зі своїм життям і що мали б з ним робити. Безпрограшний не лише у підступно-кон’юнктурному сенсі, а й тому, що це карколомне співпадіння доль сталось у реальному світі. 25-го лютого 1964-го Малколм Ікс, Сем Кук і Джим Браун прийшли привітати свого друга, людину, яку на початку – але не в кінці – ночі звали Кассіус Клей, з перемогою над чемпіоном світу у надважкій вазі.
15 січня драма «Однієї ночі в Маямі…» з’явилась на стрімінговій платформі Amazon Prime; Yabl її переглянув ї рекомендує вам зробити те саме.
Навіть у наших широтах більшість дійових осіб не потребують представлення. Малколм Ікс (його роль у стрічці виконує Кінґслі Бен-Адір) – чи не найвпливовіший діяч радикального крила руху за права темношкірих в Америці у двадцятому столітті. Сем Кук (Леслі Одом мол.) – один з найуспішніших в історії США співаків госпелу, соулу та попу й один з перших афроамериканських виконавців, що почав потрапляти у «білі» чарти. Джим Браун (Елдіс Годж) – зірка американського футболу, рекордсмен, який станом на початок 64-го року саме розпочинав свою успішну кіно-кар’єру (в одній з передостанніх сцен «Ночі» Браун оголосить про відхід від великого спорту на знімальному майданчику «Брудної дюжини»). Кассіус Клей (Елі Ґорі), що до кінця фільму остаточно перетвориться на Мухаммеда Алі, на думку багатьох любителів боксу й досі залишається найкращим бійцем з тих, які коли-небудь ступали на ринг. Дізнатись, що всі ці люди товаришували одне з одним, за висловом сценариста, «це ніби відкрити для себе чорних «Месників»».
П’єса Кемпа Паверса (він власноруч адаптував її для екранізації) відштовхується від дійсної історичної події, але події непроникної для чужих очей: ніхто не знає що насправді відбувалось за дверима готелю Гемптон Гауз тієї ночі. Трикрапка у назві кіна натякає саме на це – перед нами одна з можливих реконструкцій, дисциплінована історична фантазія на задану тему, епоху й місце. З іншого боку, про те, що ж відбувалось у житті кожного з героїв у той момент, відомо добре. Про це вже написано книжки й знято хороші фільми. «Ніч» схоплює учасників четвірки у непримітно вирішальні моменти їхніх біографій: Клей остаточно вирішує стати мусульманином, Ікс йде з «Нації Ісламу», Кук стоїть на порозі одного з найуспішніших років своєї пісенної кар’єри, Браун покидає футбол.
Додамо останні штрихи: трохи менше ніж за рік після подій «Ночі» Ікса й Кука застрелять; трохи більше ніж за два Алі відмовиться йти на війну у В’єтнамі («Жоден в'єтконгівець ніколи не називав мене ніґером») і поплатиться за це рішення своєю кар’єрою. Герої цього не знають, зате знають глядачі – вага майбутнього грає на руку драмі Реджини Кінг і наповнює гулким відлунням кинуті в обличчя одне одному «випадкові» репліки. Як на дебют, Сестра Ніч винятково добре впоралась з покладеним на її плечі завданням. Всього один з режисерських ходів одверто невдалий: зважаючи на бюджет стрічки, додавати сцени з багатотисячних боксерських матчів все ж не вартувало (їх, вочевидь, не було у тексті п’єси). Решта – стабільно добре й влучно. Місцями – вражаюче добре: оператору Тамі Рейкеру вдається оживити й урізноманітнити простір кімнати, у якій відбувається значна частина сюжету, за допомогою дзеркал та обміркованих ракурсів камери. А в одній з передостанніх сцен у кольоровій схемі фільму пробивається щось аскетичне й гравюроподібне, майже пол-томас-андерсонівське.
Акторка Кінг дає достатньо повітря своїм колегам на знімальному майданчику й знає як спровокувати їх на нюансовану й непласку гру. Але цього, на жаль, замало. На десятку квадратних метрів у «Ночі» зібралось кілька (щонайменше двоє) найхаризматичніших людей двадцятого століття. Просто зіграти «добре» тут замало, а більшість виконавців головних ролей грають «всього лиш» добре. Найсильніше прихильників та знавців афроамериканської історії розлютив тутешній Кук, котрий дає дещо вихолощену версію свого історичного прототипа. Сценарій вкладає йому в вуста не те, що сказав би на свій захист реальний Сем, а одну з версій сучасного дискурсу про чорну емансипацію. Якщо це й недолік (чи можна взагалі адекватно відобразити «суть» – що б це не значило – людини, вихопивши одну ніч з її життя?), це проблема сценариста, а не актора. Леслі Одом молодший витискає максимум із запропонованої йому ролі. Кассіус Клей у виконанні Ґорі, мабуть, ближчий до реального Клея в той період його життя, але у його рухах та міміці більше від розбишакуватого хлопчака з Кентуккі, ніж від короля світу, який завоював найпрестижніший чемпіонський пояс у 22 роки.
Особливо ж катастрофічний розрив проліг між Малколмом Іксом та Кінґслі Беном-Адіром, що виконує його роль. Складно сказати, чи дійсно Ікс був настільки дбайливим батьком і так любив морозиво (швидше за все так – навряд чи Паверс наважився б це просто вигадати), але він точно став більшою-за-життя фігурою завдяки дещо іншим якостям: холодному й блискучому розуму, спокійній і загрозливій впевненості у собі, вкоріненій не у чванстві, а в готовності щомиті битись за власну гідність. Бен-Адір не дотягує до жодної з цих планок. У його голосі замало сталі й свинцю: коли він каже «наші брати гинуть на вулицях!» глядач чує розпач, лише розпач, а не тліючий гнів. Цей Малколм Ікс, може, й зміг би розповісти щось про бюлетень, але точно затинався б говорячи про кулю.
Теоретично всі тутешні герої – «головні», але саме Ікс поступово висувається на перше місце. Тож те, що його роль настільки просідає – найбільший прорахунок стрічки. Намагання виліпити з нього мученика, майже ісусоподібну фігуру, не лише на пасують Малколмовій біографії, а й протирічать їй за духом: це разюче «анти-іксівський» хід.
Попри свій театральний родовід, «Ніч» – антикатарсичне кіно. Герої не трансформують один одного й не стають вільнішими чи тверезішими; з цього погляду у фільму немає центральної «розв’язки». Кук, Ікс, Клей і Браун рухаються вигнутими балістичними траекторіями і час від часу зіштовхуються один з одними, розсипаючи іскри навсібіч – двічі тут майже спалахують бійки. Вони говорять про речі, розуміння яких не обов’язково прив’язане до кольору шкіри – владу й опортунізм, компроміси й ідентичність, авторитет і підкорення. Більшість з їхніх аргументів давно відомі й проговорені; якщо вони не звучать завчено й затерто (а як правило ні), то лише тому що для цих чотирьох чоловіків це питання життя і смерті. Переважно смерті.
Саме в коротких, блискавичних епізодичних колізіях «Однієї ночі в Маямі…» й досягає своїх вершин. Один з (трьох чи чотирьох) кращих американських фільмів минулого року був екранізацією п’єси про чоловіків, що замикаються в кількох кімнатах наприкінці шістдесятих, аби чи то зламати, чи то зцілити один одного. Чи б’є блискавка двічі в одне дерево? Ні, це загальновідомо – «Ніч» не настільки безжалісна й гуманна, винахідлива й мудра, як «Хлопці в групі». Але у її окремих сценах вчувається справжній зимовий грім. Наприклад, коли Браун приїжджає поговорити з доброзичливим південним джентльменом на початку стрічки. Чи коли Ікс на кілька секунд втрачає самоконтроль на даху. Чи коли Малколм мовчки виправляє Кассіуса під час спільної молитви Аллаху. Чи коли Сем виконує приспів «A Change Is Gonna Come» за секунду до того, як на глядача впадуть титри.