Ну нарешті: окриляюча історія успіху скромного хлопця з індійської глибинки, так би мовити, соціального антрепренера. Колоритне й життєствердне кіно, екранізація роману Аравінда Адіги «Білий тигр», що свого часу приніс автору Букерівську премію, на минулих вихідних вийшла на Netflix.
Вже відчули підступ? Не буває життєствердних букерівських лауреатів. Книжка Адіги – затято анти-туристичний, безжалісний переспів долі «нового індійського бізнесмена», викладений ним самим в електронних листах, написаних китайському прем’єр-міністру. Нищівна сатира, що примудрилась не перетворити своїх героїв на солом’яних чоловічків й жіночок і на додачу скидала на читача стоси ненависних, репресованих запахів і смаків Індії: як пахне на березі Гангу, коли спалюють трупи бідноти; якого кольору зуби, якщо щодня жувати паан; хто працює в делійських борделях.
Що з цього вдалось зберегти у зрежисованій Раміном Баграмі кіноверсії? Майже все – тому нетфліксівського «Білого тигра» треба негайно дивитись, особливо у нашій з вами частині світу.
Головного героя стрічки звати Балрам Галвай (Адарш Ґорав). Теоретично його «прізвище» (насправді це назва касти) мало б означати, що йому судилося стати кондитером. На практиці ж подібне «призначення» варто розуміти так: Балрам носитиме пересолоджений чай відвідувачам запиленої забігайлівки у власному селищі, одружиться на дівчині, яку вибрала для нього бабця і, швидше за все, помре замолоду від якоїсь інфекційної хвороби, як його батько на початку фільму. Аби уникнути такої кар’єрної перспективи Балрам вигадує свій перший «бізнес-проект»: нашвидкуруч вивчившись керувати машиною і збрехавши про «чотири роки досвіду», він влаштовується водієм у сім’ю умовного місцевого Коломойського. Його прямими господарями незабаром стають місцевий-коломойський-молодший на ім’я Ашок (Раджкумар Рао) та його дружина Пінкі (Пріянка Чопра) — обоє з американською освітою, американським акцентом і героїчно-прогресивними поглядами на кастову систему. Настільки героїчно-прогресивними, що коли головного героя змусять взяти на себе вину за чуже вбивство, Ашок навіть пустить прогресивну сльозу.
Хвилюватись за Балрама не варто. В нього вже є новий бізнес-план, що лише трошки й лише на початку суперечить кримінальному кодексу.
«Білого тигра» Адіги хвалили багато за що – за гумор, за психологічну пропрацьованість, за «справжню Індію». Кожна з цих відзнак сповна заслужена і виправдана, але справді великою історією роман ставав у відтворенні щоденних ритуалів приниження: на обкладинці не дарма згадували Горького. Екзотичне слівце «каста» не схоплює величини прірви, що відокремлює світ слуг від світу їхніх господарів; це різні поверхи існування, майже різні біологічні види. Слуги зобов’язані робити масаж ніг. Слуги не повинні говорити, якщо їм не дозволили. А ще слуги повинні любити сліпою собачою любов’ю – тієї самою, що реагує на побої облизуванням рук і знає, що хазяїн завжди правий.
Чим є цей патологічний, перекручений різновид існування – лише маскою? Що насправді відчуває раб до свого господаря? Кажуть, на час написання книги Адіга не читав Гегеля, але це не має жодного значення – його «Гегелем» було спостереження за індійським побутом. «Білий тигр» виріс з розмов із велорікшами та водіями, чистильниками вух та «недоторканими». Книга і фільм промацують і дозволяють відчути психологію людини, яку від народження спонукали уявляти себе чужою річчю і бути вдячною за це.
Адарш Ґорав, виконавець головної ролі, перетворюється на таку хворобливу, улесливу й неповноцінну істоту, майже повністю розчиняється в образі усміхненого євнуха, аж поки, рівно посередині стрічки, не погляне в камеру й не скаже: «Тут моя історія стає набагато темнішою, пане прем’єр-міністре».
«Білий тигр» – не апологія «хлопця, що створив себе сам», а її пряма протилежність. У глядача ані на секунду не виникає сумнівів у тому, що Балрам саме антигерой. Але у хроніці титанічного духовного зусилля, зусилля жаги і волі, необхідного, аби вбити свого хазяїна – для початку хоча б в голові – немає нічого блюзнірського чи пародійного. Тут фільм Баграмі, наслідуючи книжку Адіги, видає, так би мовити, чисту екзистенцію.
Режисер і автор роману, до речі, близькі друзі в реальному житті: «Білий тигр», як влучно спостеріг Девід Ерліч з Indiewire, був присвячений Баграмі. На щастя, останній не відплатив своєму товаришу сліпою лояльністю. Хоча кіно сумлінно слідує тексту-першоджерелу, у тих кількох сценах, де сценарист все ж відступає від канви письменника, режисерські корективи йдуть історії лише на користь. Зокрема, у анти-моралістській, неперевершено нахабній фінальній сцені.
Та й загалом рішення зробити акцентр саме на комедійній, виклично-провокативній складовій замість трагедійної – це правильна, енергійна і, як на теперішні смаки «прогресивної публіки», навіть смілива стратегія. У візуальному плані Баграмі дещо передбачувано наслідує Денні Бойла: непоганий кліповий монтаж, камера, що озирається досить часто, аби помічати маленькі обурливі мізансценки («Це ж треба, ми їдемо давати хабара повз пам'ятник Ганді»).
І все таки «Білий тигр» – вдале, пекучо-актуальне, дотепне, але не велике кіно. Чому? Баграмі підводить «хороший смак», небажання «обурити» свого глядача. (До прикладу, Бойл, попри квазі-брехтівську умовність «Мільйонера з нетрів», не гребував з головою занурити головного героя в нужник.) Коли Балрам уявляє вбивство своєї родини, коли розпочинає «дефекаційний дуель» з міським божевільним, і, особливо, під час ключової сцени на пустирі, режисер раптом стає скупим на великі плани. Він відводить камеру і притримує дійсно виразні звукові ефекти через хибно визначену «повагу» до аудиторії. Поважати – не значить жаліти чи ділити погані новини «на два». Поважати означає бути настільки безжалісним, наскільки цього вимагає правда.
Тим не менш, попри останній абзац, стрічка – справді тверезий, динамічний і натхненний темним полум’ям класової люті фільм. Шкода тільки, що жертвою неминучих купюр під час перенесення роману на екран стала згадка про нашу з вами батьківщину. В одному з найгостріших епізодів книги – «Кажи мені про кров на вулицях, Делі» – Балрам випадково потрапляв у специфічний підпільний бордель. Зі здивуванням помітивши, що його біла працівниця вільно говорить на гінді, головний герой дізнавався, що вона не «Russian», як він спочатку вирішив, а українська студентка. Та навіть без цієї сцени «Білий тигр» виглядає зловісно близьким, майже рідним: історія про країну IT-стартаперів, колл-центрів і тридцятиповерхових житлових комплексів.
Епопея про «найбільшу у світі демократію» – цей вислів герої використовують виключно як жарт – припаде до душі глядачам з «найбільшої демократії на пострадянському просторі». Може, в нас поки й немає своєї кастової системи, але наполеглива робота у цьому напрямку триває.