Незадовго до локдауну Театр на лівому березі Дніпра випустив резонансну прем'єру — «Хлібне перемир'я», що є однією з лічених постановок сучукрліту в Україні. Режисер вистави і худрук Стас Жирков розповідає Yabl про те, як особисто він бачить публіку та ландшафт українського театру сьогодні, що для нього означає поставити Жадана і які цілі Театр драми і комедії ставить перед собою у 2021.
Стас Жирков
«Нас навчають люди, які насправді не є кращими»
Мені здається, що наш театральний сектор досі існує в якомусь пострадянському або пізньорадянському полі. Що саме я маю на увазі? Раніше було так: якщо ти хотів бути першим у професії, ти мав їхати в Москву. Це тобі говорили прямо і всі найкращі кадри справді їхали туди. З яких причин ти міг залишитись тут? Ну, наприклад, в тебе тут любов. Або ти розумієш, що в Москві нікому не цікавий. Мала бути якась причина — страх, вибір на користь особистого життя абощо…
І я думаю, спрацьовує оцей момент, що нас сьогодні навчають і нами керують люди, які насправді не є кращими. Це така норма. Так було на початку 90-х, у середині 90-х і є зараз. Звісно, інколи керівники змінюються (можна навести й мене як приклад). Але якщо ми візьмемо університети, то побачимо, що там десятиліттям працюють одні й ті самі люди. Візьмемо деякі театри — там теж працюють люди, які були призначені ще ледь не до розпаду Союзу. Тобто це не дуже успішні кадри. А коли нами керують не дуже успішні кадри, звичайно, виникають проблеми.
Мені здається, це одна з причин того стану, в якому ми знаходимось. У певному сенсі в нас до сих пір не відбулась наша революція — або Помаранчева, або Революція гідності, або ще якась. Ми до сих пір не домовилися, в яких правилах живемо, за якими законами. При цьому всі один одному посміхаються, ніби скрізь у театральному середовищі панує любов. Я не веду до того, що ми маємо ворогувати, але варто якось випрацювати стосунки із цим світом. Зрозуміти, куди ми рухаємось. Наприклад, та сама Польща плюс-мінус зрозуміла, яка модель театру їм цікава. Це не означає, що театри там скрізь однакові. Наприклад, я в Польщі зустрічав театри, які дуже схожі на наші — за своїми принципами, за репертуаром, за тим, що досі вважається шоком. Багатьом це не подобається і спільнота говорить про це. У будь-якій країні жаліються на систему — крім, здається, нашої.
В нашій же, по-перше, немає критичного ставлення до свого середовища, по-друге — мені здається, зараз ми геть втратили критерії.
«Більшість конфліктів в українському театрі виникають тому, що Вася не знає, що робить Льоня»
Ми дуже закриті — нам зручно бути закритими, тобто зручно закритися в своїх театрах. Зручно не бачити, що відбувається навіть в нашому ж місті. Більшість конфліктів в українському театрі виникають не через те, що хтось у когось щось краде, а тому, що Вася не знає, що робить Льоня. Бо якщо б Вася знав, умовно, що робить Льоня, то він би так не зробив.
Це також питання змін на ринку і правил ведення бізнесу. Мені дивно думати про те, що бренд Nike і бренд Puma випадково створили б однакові кросівки. Зараз вже немає тієї старої-доброї конкуренції, коли ведеться запекла боротьба («я зроблю краще»), а є процес постійної співпраці — великі корпорації співпрацюють одна з одною заради результату. Немає конфліктів такого характеру — всі слідкують за всіма і тоді розуміють, куди рухатися; у проєктів можуть бути дуже схожі концепції, але вони точно не зійдуться. Ну і, звісно ж, кожна корпорація знаходить для себе якусь тему. Серед театрів, наприклад, це може бути соціальний аспект, який вирізняє компанію. Скажімо, я знаю, що в німецьких театрах буквально є розподіл: одні займаються Східною Європою, інші — дітьми та підлітками тощо. І ніхто не заходить на чужу територію. Грубо кажучи, в Deutsche Theater ти не знайдеш вистав, що були б схожі на вистави в Schaubühne. Точніше так: можливо, знайдеш, але будеш чітко розуміти, де ти зараз.
Я говорю про театр як бренд, але мені здається, що все пов'язано. Ми не цікавимося явищами навколо, тому що «я хочу быть первым парнем на деревне». Навіщо, мовляв, мені цікавитися тим, що відбувається в Литві, в Польщі, деінде... Це стовідсотково наш комплекс, ми закомплексована нація в цьому плані — на прикладі театрального сектору це дуже видно. І нам точно є через що комплексувати, але й точно варто виходити за рамки зони комфорту. Ми маємо бути в діалозі зі світом — це дає надзвичайні внутрішні, зовнішні результати. Бо коли ти спілкуєшся в основному з людьми свого театру, твій світ звужується до дуже локальних і, по суті, незначущих речей — що кому подобається чи не подобається, от я посміхнувся керівникові, а той не посміхнувся і так далі.
Театр про вчора, сьогодні і завтра
Я вважаю, що театр буває про вчора, про сьогодні і про завтра. Плюс-мінус ти завжди можеш це зрозуміти. Ну, наприклад: вистава «Глядачі на виставу не допускаються» в нашому театрі — це вистава аншлагова, хітова, про вчора, але вона зроблена «крєпко». І ми мусимо так сказати: це вистава про вчора, тобто досить архаїчна, але зроблена якісно. Щодо якоїсь іншої: це вистава про вчора, але зроблена вона погано. Або: це вистава про сьогодні. І зроблена вона нормально. І так далі… Але через те, що ми не маємо критеріїв, в нас виходить, що будь-яка прем'єра — це шедеврально, геніально, неймовірно. Для аналізу це абсурд: якщо люди через 30 років будуть намагатися вивчити український театр від нульових до якогось періоду, вони ніхрена не зрозуміють. В них буде все геніально в Херсоні, в Миколаєві, у Львові — всюди. І вони скажуть: блін, це ж був розквіт українського театру! Я не кажу про те, щоб ми роздовбували одне одного, але для того, аби орієнтуватися в процесах, ми мусимо дати дефініції речам. Це про вчора, про сьогодні або про завтра? Це в режисера криза чи це він на піку?
Сьогодні немає жодного професійного видання, яке досліджувало б процеси, називало б явища. Зараз все, що відбувається, перетікає між пальцями. Ми не фіксуємо час. Ми не фіксуємо його вже дуже довгий період і до сих пір називаємо одні й ті самі прізвища. В тому числі моє.
Приклади?
Театр про завтра — це свого роду проби, які не пов'язані з тим, що представлене зараз в нашому контексті (не люблю слова «експеримент», бо все в театрі — експеримент). Тобто, напевне, ті ж самі «Отелло» або «Клас» — це плюс-мінус про сьогодні або навіть про вчора для Європи, а для нас це плюс-мінус про завтра. І так само казали поляки, які приїжджали на шоукейс: мовляв, я вам заздрю, бо я вже в Польщі не можу дозволити собі зробити таку виставу. Та ж «Klatwa» (скандальна вистава режисера Олівера Фрліча — Yabl) — також «зборняк» всього. Але це про завтра для нас. Мені цікаво, коли ми вже почнемо студентам-режисерам розповідати про devised theatre — метод роботи, коли ти входиш в процес лише з темою і набором робочих текстів?
Інші приклади українського театру про завтра? Скажу так, я особисто не дуже люблю театр «Мізантроп» і не дуже розумію Іллю у його зверхньому бажанні навчити (мені здається, коли ти приїжджаєш на чужу територію, ти маєш її досліджувати), тим не менш, за естетикою вони претендують на ось це «про завтра» і це добре. Так звані «бродилки», аудіопрогулянки, які в нас кілька компаній створюють, теж, в принципі, про завтра — як показала пандемія, дуже навіть. При цьому те, що відбувається на відео — зум-вистави, читки — не думаю, що має якийсь стосунок до інновації.
Мультипроєкт «Чорнобильдорф», який створила команда NOVA OPERA, це також круто. А якщо брати саме наш музичний театр, то тим більше те, що роблять вони — це про завтра для нас. Можливо, це дещо не мій тип проєктів. Але я радий, що у них вже є запрошення у Відень і вони розвивають проєкт. Думаю, що і наша остання прем'єра «ДІМ» від Тамари Трунової — це також про завтра. Для нас театр поки що не став хороший терапевтом, але з часом зобов'язаний ним стати.
Вистава «ДІМ»
Для Європи напевне що поле нових проб — це VR-театр, театр, пов'язаний з технологіями і, можливо, саме зараз це також щось про компроміс. Про нову етику. Про те, як ми будемо співіснувати далі. Вони заходять у цей післяпандемічний дискурс — «як нам жити в умовах нової етики». В нас, на жаль, цей дискурс неможливий. В Німеччині, наприклад, є відомий мюзикл про гомосексуалів-танцюристів; і я коли думаю про щось подібне в нас, то відразу ж уявляю собі якусь там партію «Свобода», що залітає в зал і далі по тексту… І Богдан Михайлович Бенюк кричить «що це таке», хаха!
Про бажання поїхати з України та свої причини залишатись тут
Був період у «Золотих воротах», коли в мене виникали такі ідеї — поїхати з України і реалізувати себе як режисер в іншій країні. Я пішов із «Золотих» вже на такому собі піку: 5 років роботи дали мені розуміння, як саме я хотів би працювати, відбувся «Отелло /Україна / facebook», ми нарешті потрапили в Європу — пройшов шоукейс (в рамках програми ETC — Yabl), почалися запрошення з різних країн. І я подумав, що, звісно, прикольно очолювати «Золоті», але от їздити постійно в Європу, ставити вистави, можливо, навіть жити за кордоном — десь в Польщі або Німеччині… Потім я зустрівся з Тамарою, коли було прийнято рішення йди вдвох на конкурс, і стало зрозуміло, що я потрібен тут. Якби цього шансу не трапилося, я б стовідсотково вчинив інакше. Це вирішив, фактично, Театр на лівому березі.
Звичайно. посада худрука обмежує тебе як режисера. В тих же запрошеннях на постановку. Більше того, був час, коли я зупинився, почав багато сумніватися в собі, це заважало працювати. Зараз, сподіваюся, я позбуваюся цього — в тому числі постановка в Литві, над якою я працював наприкінці 2020, мені допомогла. В моєму випадку це ж навіть не просто «худрук», а «директор-художній керівник». Грубо кажучи, забився умивальник — і це теж моє питання. Але іншого виходу немає. Якщо ти хочеш змінювати щось, ти мусиш мати всю повноту влади. В хорошому сенсі.
Вистава «Отелло /Україна / facebook»
«Такий собі Netflix, що приходить на зміну “Бідній Насті”»
Коли я прийшов у Театр на лівому березі, то мав домовленості в Німеччині, Польщі і Литві. Я мусив там ставити вистави. І я всюди подзвонив, вибачився і сказав, що на півтора роки мушу стати рабом Театру драми і комедії, тому що дуже багато роботи. Її не менше сьогодні, але сьогодні я відчуваю, що у мене є команда, люди, на яких можна покластися, працює налагоджений механізм.
Є плани перетворити наш театр на таких режисерський центр, де ставлять різні режисери з-за кордону. Нам цікава Литва, Латвія, Польща, Британія, Німеччина, Естонія, Угорщина, Білорусь… Буде дуже класно, якщо це трапиться — і для нашого театру, і для Києва.
Нам треба змінювати парадигму «удобних спектаклей». До прикладу, що таке естетично «Сімейний альбом»? Це той самий Рей Куні, але в іншій обкладинці. Це свого роду «замінник» такого культурного продукту. Час Рея Куні і подібних комедій в Україні вже пройшов, театр не може собі дозволити працювати з такого роду матеріалом. Але він, тим не менш, мусить працювати на цій території — бо є велика кількість глядачів, які створюють попит. Це такий собі Netflix, що приходить на зміну «Бідній Насті».
Щоб стати Нетфліксом, а не 1+1, треба розширювати спектр тем і змінювати якість, давати можливість бачити нове, дивувати. Думаю, певна кількість вистав у міському театрі таки має бути зрозумілою територією для глядача. Ми не орієнтуємося 100% на такого глядача, але нам важливо залишити за собою цю аудиторію. Ми не можемо кожного дня ставити VINO (вистава запрошеного режисера Евгенія Корняга — Yabl). На жаль, і український театр, і положення Києва в світі не дозволяє нам цього зробити — ми не Берлін і навіть не Варшава.
На вистави Кшиштофа Варліковського у Варшаві, наприклад, їдуть люди зі всієї Східної Європи, на вистави Томаса Остермайера — зі всієї Європи. В нас і близько немає таких явищ. Сподіваюся, ми колись до цього прийдемо — до туристичного набору «приїхати в Київ, піти поїсти і сходити в такий-то театр», щоби при цьому не відчувати себе ошуканим, як при відвідинах деяких київських театрів. На жаль.
Війна і Сергій Жадан
Моя вистава за Жаданом — це точно вистава про сьогодні. Це «крепкий текст», артист, розмова про людину, яка живе за сотню метрів від війни. Тобто коли війна десь за вікном («дрожание стекла»), а ти сидиш всередині. Фігово казати, що мені подобається сюжет (там йдеться про смерть матері), але мені ця тема важлива — я ставив «Тато, ти мене любив», що теж піднімає тему смерті; це також і про нелюбов — ми всі недолюблені, здається, в цій країні.
Вистава «Хлібне перемир’я»
Свіжий театральний текст Жадана мені приніс наш шеф-драматург Павло Ар’є, сказавши, що буде цікаво. Я прочитав і відразу зрозумів, що це таки «в десятку» з точки зору репертуарного вибору — в Жадана є величезний кредит довіри з боку глядачів. Він же свого роду рок-зірка в нашому культурному середовищі, така собі Алла Пугачьова з 70-х, «наше всьо». Навіть не Андрухович, не Забужко, а саме він. І не дивлячись на те, що це справді культовий письменник, в театрі його ставили рідко. Можна назвати буквально дві-три постановки: «Гімн демократичної молоді» Юрія Одинокого — вона випадала з рамок того, що йшло тоді у Театрі ім. Франка, харківський «Депеш мод» і «Час пепсі» в нашому Театрі на Печерську.
При цьому я не ставив собі за мету якось «змагатися» на великій сцені з виставою Тамари Трунової «Погані дороги» (як на мене, одна з кращих вистав десятиліття!), яка теж розкриває тему війни і вже є в нашому репертуарі; створювати складну пошукову виставу для такого ж сегменту глядачів. «Хлібним перемир’ям» я хотів привести в театр людей, які переживають за свою країну, читають того ж Жадана та ко, людей, яким справді болять такі теми.
Як країна ми зараз перебуваємо в глибокій депресії. Варто згадати лише це дослідження, яке нещодавно облетіло ЗМІ, про те, що ми одне з найбільш нещасливих суспільспільств у Європі. Війна і пандемія — це такі лещата, які буквально затисли нашу країну і ефект від них буде відчуватися ще довго. Як на мене, зараз період досить тихого, спокійного і простого діалогу з глядачем. Але при цьому без комедій про коханців і «жонатих таксистів». До нових стандартів та сприйняття можна також прийти з іншої сторони, як мені здається, — через любов, через розуміння, через якісну і точну роботу з травмою. І саме це ми намагаємось зробити у «Хлібному перемир’ї».
Фото: Анастасія Мантач, Олексій Товпига, Театр на лівому березі Дніпра