Цього разу Yabl зробив добірку для тих, хто шукає комедії з ноткою ностальгії. Тут вам і історії про прощання з "пуританським" періодом у Великобританії, і розповіді про те, якими були запити театральної публіки Парижа кінця XIX століття, і фірмова пародія на царську Росію від Вуді Аллена. Обирайте!
Рок-хвиля (The Boat That Rocked, реж. Річард Кертіс)
Якщо хочеш, аби щось стало надпопулярним та викликало жвавий інтерес у суспільства, просто заборони це.
Саме так і сталося з вигаданим піратським радіо, що існує на кораблі, підкорюючи простори відкритого моря та серця молодих і перезбуджених британців, які втомилися від цензури і хочуть танцювати під нові поп- та рок-голоси 1960-х. Але Баба Яга, тобто влада, проти!
Звідси і починається неабиякий конфлікт “Радіо Рок” та чиновників, які не хочуть, щоб хтось розхитував човна з усталеними нормами моралі.
Головні дійові особи – радіоведучі, гості їхнього клубу самотніх сердець, які прагнуть невеличкого вибуху гормонів та адреналіну, а також слухачі та, звісно ж, антагоністи у ролі можновладців.
Сірано. Встигнути до прем'єри (Edmond, реж. Алексіс Михалик)
Так часто буває, що відомі драматурги пишуть п'єси, запозичуючи історії з власного досвіду. І це однозначно безпрограшний варіант, як мінімум, з одного боку, – адже такі сюжети виходять особливо переконливими!
Сірано де Бержерак – видатний французький письменник і драматург XVII століття. На його честь навіть названо астероїд. Але класиками не народжуються.
Напевне, французький поет і драматург Едмон Ростан ледве повірив би у те, що стане членом Французької академії та командором Ордену Почесного легіону, коли кар'єра не давала достатнього прибутку навіть для гідного забезпечення життя родини.
Стоп. Стоп. Стоп. Але ж це комедія! Тому не все так сумно. Головний герой, вже відомий вам із передісторії абзацом вище, пообіцяв написати для сцени одного паризького театру хіт, що збиратиме повні зали. Але натхнення все не приходить…
Тому все вирішує випадок, а саме – талант складати слова у гарні рими з ціллю допомогти знайомому акторові підкорити серце актриси. “До чого ж тут Сірано?” – спитаєте ви. А саме він, трохи карикатурний зовні, але добрий зсередини, стає головним героєм п'єси.
Все, що ви завжди хотіли знати про секс, але боялися запитати (Everything You Always Wanted to Know About Sex* (*But Were Afraid to Ask), реж. Вуді Аллен)
І Вуді Аллен такий молодий! І скаче у костюмі сперматозоїда в одному з епізодів цієї дотепної кінозбірки про сексуальну освіту. Звісно, не варто бігти вмикати цю стрічку дітям, та й вона навряд чи (вибачте вже за другий спойлер) дасть слушні поради на заявлену тему. Але стара-добра пародія підніме настрій на сто відсотків!
P. S. Королівські блазні мали дорого платити за оргазм королеви… Просто страшне.
Кохання і смерть (Love and Death, реж. Вуді Аллен)
Ще одна комедія раннього періоду Аллена, на цей раз сатирична.
Рей Бредбері якось підмітив, що “коли людина буде вдень і вночі думати про смерть, то стане Вуді Алленом”. Але так легко й самоіронічно думати про смерть треба вміти!
Фільм пародіює російські епічні романи та їхні численні екранізації. Царська Росія, змова щодо вбивства Наполеона. Сам Вуді грає пацифіста Бориса, а Даян Кітон – його двоюрідну сестру Соню, яка витає у “високих матеріях”, але врешті-решт одружується із оселедцевим магнатом.
Мабуть, боги з'їхали з глузду (The Gods Must Be Crazy)
Ізольоване плем'я бушменів непогано почувається у пустелі Калахарі без будь-яких благ цивілізації. Та одного дня з неба падає пляшка кока-коли, привертаючи увагу дикунів. Ця “зла річ” ледь не звела їх з розуму.
Тим часом у цю самобутню екосистему втручаються самі творці скляної дивини – білошкірі люди. “Напевне, це боги”, – думають бушмени. Боги, які з'їхали з глузду…
Але на цьому відкриття та пригоди не припиняються. Вихід із “зони комфорту” і своєрідний конфлікт минулого із майбутнім тільки починається!
Опівночі в Парижі (Midnight in Paris, реж. Вуді Аллен)
Париж. Замість ніжності та любові коханої ви відчуваєте прохолоду. Та одна нічна прогулянка все змінює. У декого з нас в дитинстві були уявні друзі – такі, що існували у фантазії та приходили на допомогу у хвилини суму та самотності. Головний герой хоч вже і великий хлопчик, але одного дня потрапляє до часової діри і опиняється у Парижі 1920-х років.
Там він знайомиться із Френсісом Скоттом Фіцджеральдом, Ернестом Ґемінгвеєм, Луїсом Бунюелем, Сальвадором Далі та Гертрудою Стайн. Богема легко приймає нашого протагоніста у свою компанію та ділиться життєвою філософією й думками про свій час і мистецтво. Гіл, як “людина з майбутнього”, з одного боку, не може повірити своїй удачі поспілкуватися із великими постатями, а з іншого, коли повертається у наш час, зустрічає лише несприйняття і неприйняття себе як молодого сценариста.
Але все на краще, тому для Гіла нові враження і події стають поштовхом для змін у житті.
Маргарита (Marguerite, реж. Ксав'є Джаннолі)
Є твердження, що талант – це робота і постійна практика, себто самовдосконалення. Та не завжди наполегливість вирішує.
Маргарита Дюмон – дуже багата пані, а ще вона любить співати. І неважливо, що не має ані слуху, ані голосу. Бо коли пристрасть бере верх, думка публіки не надто важлива. Жінці подобається жити ілюзією, а гості радо підтакують, насолоджуючись своїм лицемірством і гарним прийомом. Все виглядає невинною витівкою, аж поки Маргарита не вирішить виступити в опері.
О, щасливчик! (O Lucky Man!, реж. Ліндсей Андерсон)
Режисер Ліндсей Андерсон був номінований на премію «Золота пальмова гілка» за цю кінороботу. І вона справді гарантує вам безліч відкриттів.
Поб’ємося об заклад, що ви не пам'ятаєте Малкольма Макдауелла таким юним? У цій сатирі, де він виступив також автором ідеї, крім ролі піддослідного у дивному “медичному” закладі, висміюються різні людські вади. Наприклад, жадібність, продажність та марнославство. Фільм поєднує в собі також елементи притчі і реалізму.
Одна з головних ідей в тому, що випадковості часто невипадкові, і від того, який набір випадковостей тобі випаде, залежить твоя доля.
Клавішник та автор пісень The Animals Алан Прайс випадково став композитором у цьому проєкті, бо раніше пожалівся Андерсону на брак коштів на зйомки документалки про тур гурту Англією. Тому згодом режисер запропонував Алану написати музику до стрічки. Крім цього, музиканти групи ще й знялися в “О, щасливчик!”.
Що ж, не всім пощастило так само, як Прайсу, але побачити фільм 1973 року, який досі не втратив своєї актуальності – теж щастя, погодьтеся.