Кіно Гебріела Ренджа розпочинається незугарною старшокласницькою цитатою з «Космічної одіссеї 2001». Мотивація реверансу відома: переглянувши під дією легких наркотиків кубриківський шедевр, Девід Боуї нібито написав «Space Oddity» – свій перший і на момент подій фільму єдиний успішний сингл. Важливо інше: з такої відкриваючої сцени можна витягти незрівнянно більше інформації про творчий метод режисера – обирати найочевидніші шляхи, не розуміти обмежень власного бюджету, згадувати намарно ім’я Великих, латати усі дірки за допомогою корекції кольору.
Стрічка «Девід Боуї: історія людини з зірок» (прокатникам традиційно знадобилось шість українських слів, аби перекласти одне англійське) концентрується на подіях 1971-го року, моменті, коли щойно розпочата кар’єра співака вже, здавалось, підходила до сумного завершення. Боуї (Джонні Флінн) прилітає до Сполучених Штатів з туром на підтримку третього студійного альбому. В аеропорту його зустрічає разом з мамою на передньому сидінні авто публіцист місцевого лейблу Рон (комік Марк Мерон). Виявляється, через якесь непорозуміння з документами та трикляті закони про охорону праці Боуї не може давати живі концерти. Йому доведеться зачарувати Америку, «заговоривши їй вуха» у численних інтерв'ю для радіостанцій та журналів.
Задум зняти кіно про одного з найбільш натхненних і винахідливих співаків ХХ століття без жодної його пісні можна було б сприйняти як неабияку концептуальну зухвалість.
Написати про Боуї розмовний фільм! Таке парі міг би прийняти Арон Соркін на піку свого кокаїнового періоду.
Але винахідливість (це слово у рецензії нам більше не знадобиться) тут ні до чого: творці фільму просто не змогли здобути права на жодну з композицій каталогу виконавця. Зазвичай з цього приводу заведено сварити корпоративну машину та демонічних юристів, але у випадку зі стрічкою Ренджа хотілося б, навпаки, дорікнути невидимим адвокатським легіонам за недопрацювання: невже складно було домогтися судової заборони згадувати навіть Девідове ім'я? You had one job, як каже у таких випадках інтернет, one job.
На головну роль, вочевидь, керуючись критерієм співацької кар'єри, покликали британця Флінна. Він загалом адекватно складає слова у репліки, мабуть, непоганий хлопець і, судячи зі «Звіра», таки має акторський потенціал, але це кастингове рішення – страхітливий нещасний випадок. Біографи та близькі Боуї наголошують, що той винайшов свою неповторну рептильно-іншопланетну пластику ще в дитинстві й завжди дивував нею оточуючих. Флінн не лише не наближається до того, аби її зімітувати – здається він взагалі не отримав електронного листа, в якому пояснювалось, ким був прототип його героя. Актор в ролі натикається на речі й людей, не знає, куди подіти руки, його силует виглядає так, ніби Флінн заховав всередині одягу лопату. Дисонанс між шармом Боуї, що фонтанує з будь-якого двохвилинного інтерв'ю, та тілесним мамблкором виконавця ролі, розташований прямісінько у сонячному сплетінні фільму, неуникний і очевидний. На думку спадає багатотисячна петиція з вимогою перезняти «Людей Ікс» з Денні ДеВіто замість Г'ю Джекмана.
Це журналістське кліше, але хотілося б спитати у режисера: що йому зробив співак й чому мститись треба було саме в такий вигадливий спосіб? Проблеми тут не лише з кастингом, а й зі сценарієм: Боуї в фільмі Ренджа постійно про щось скиглить, прокрастинує і, найстрашніше, вперто намагається показувати людям пантоміму (останнє – не вигадка). Навіть доріжки кокаїну – це ж фільм про сімдесяті, куди ж без них – він винюхує ніби через силу й без особливого ентузіазму. На цьому боуївські прикмети – а, нагадаймо, своїх пісень він тут не співає – вичерпуються. Характерна сцена: персонаж Флінна телефонує вагітній дружині (Джена Мелоун) в Англію, аби розповісти, як його тендітна творча душа втомилась від постійних вечірок і сексу з незнайомками, а та має нахабство покласти слухавку посеред розмови.
Частина вини за «Девіда Боуї» лежить на «Богемній рапсодії».
Це через її голосний успіх і майже мільярдні касові збори нам доведеться ще кілька років дивитись більш чи менш висилувані «стадіонні» байопіки про рок-зірок сімидесятих та восьмидесятих. Формула виразно проглядає з-під поверхні стрічки Ренджа: знаменитість треба звузити до одного, бажано пекучо кон'юнктурного конфлікту. В «Рапсодії» це була гомосексуальність, тут – ментальне здоров'я. Девід переживає за зачиненого у психлікарні старшого брата і передчуває, що сімейна шизофренія от-от прийде й по нього. Схема як схема – не краще й не гірше тих, на яких тримаються три чверті створюваних сьогодні конвеєрних стрічок. Може з цього щось би й вийшло, якби решта компонентів фільму не були настільки невиправно провальними.
Панічні гардероби – ніби всіх дійових осіб в останню хвилину запросили на вечірку в стилі сімдесятих, і нещасним довелось схопити першу сорочку з диско-комірцем, що випала з шафи. Перуки – здебільшого чоловічі перуки – в стилі «Білявки в законі». Кавери пісень на кавери пісень. Шкода, що фанати Боуї сьогодні – переважно мрійливі, інтелігентні й мирні люди; дуже хотілося б, аби вони були більше схожі на окремих послідовників пророка Магомета й почали спалювати портрети цього Ренджа на вулицях міст.
Фото: Arthouse Traffic