Останні вихідні (а точно — 12 лютого) порадували нас виходом нового альбому Dakh Daughters “Make Up”. Платівку складають треки до однойменної вистави, яку музиканти створили минулого року. Ідея Влада Троїцького, який виступив і режисером, була в тому, щоб кожна з учасниць поділилися своїми життєвими історіями, що незворотно вплинули і змінили її, залишились у пам‘яті назавжди.
“Переклав” мовою театру ці історії драматург КЛІМ. Новий альбом — це пісні, які лунають між розповідями у самій виставі. І звучать вони, наче думки, мелодії та асоціації між рядками роману.
Yabl поспілкувався із учасницями фрік-кабаре Анною Нікітіною, Русланою Хазіповою і Танею Гаврилюк, а також менеджеркою групи Іриною Горбань, і розпитав про відчуття популярності, стендап формат, Тарантіно, виступ у тюрмі, чудо в Авіньйоні і, звісно, про новий альбом, куди нарешті увійшла пісня Рози / Донбас — справжня візитівка гурту.
Що означають для кожної з вас образи, в яких ви виступаєте у складі Dakh Daughters?
Анна Нікітіна: Найголовніше в цьому всьому — що відчуває глядач, коли дивиться на нас. Ми нічого конкретного не вкладаємо в наші образи. Я, скажімо, вкладаю любов до життя у своє мистецтво. Хай глядач сам подивиться і зрозуміє.
Хто ваша цільова аудиторія? Як би ви описали вашого глядача чи глядачку?
А.Н.: Я думаю, тут немає обмежень. Справді, публіка дуже різна на нас ходить. Мені здається, від нуля рочків до багатьох нулів.
Руслана Хазіпова: Всі. Ми ж говоримо про те, що нас турбує.
Від дітей, які тільки починають розуміти музику, якісь слова, їх торкає гра на сцені, цей бурлеск, і до дуже літніх людей. В Україні не настільки серед літніх людей прийнято відвідувати якісь заходи. Ми знаємо всі: маленькі пенсії і так далі. А в Європі це дуже популярно: вони тільки тим і займаються, що ходять в театри, на заходи, стягуються на кавуську десь в місті. І от я бачила: ведуть дідуся, на якому вже мудрі плями проступають (знаєте, таке враження, що він буде скоро відходити, він ледь іде), і він каже: “Оооооааааааауууу!”. Навіть сказати не може, так сильно відчуває.
І на Майдані були дуже різні люди серед тих, які заходили до нас. І відчувався прямий посил — вони всі розуміли, про що ми говоримо. Часом буває, кажуть, публіка не готова чи нація не доросла. Всі готові насправді.
Що для вас стало точкою відліку популярності? Можливо, пам’ятаєте той день?
А.Н.: Мені здається, була хвиля зацікавленості нами після Майдану. Але так як ми дуже часто були за кордоном, то я не відчула цього. Закріпилося враження, що нас тут і немає. Коли ти постійно подорожуєш закордоном, то ти і там якби не дуже є. Я не відчула якоїсь особливої популярності. До того ж, у нас грим, про яку популярність може йти мова (сміється)! Ти тільки ходиш всім в таксі свою музику ставиш: “Послухайте хоч нормальний альбом”.
Таксистам ставлю Dakh Daughters, яка популярність, про що ви говорите…
І як вони реагують?
А.Н.: Та як, мовчать переважно. Ну, іноді хтось зацікавлюється.
Ірина Горбань, менеджерка: Пам’ятаєш, як смішно було під час першого туру в Америці. Дуже багато дівчат чекали на це. А там люди дуже відкриті. І вони питають: “Хто ви? Ой, а ви з України?”. І всі такі: “Оооох! З України!”
А.Н.: Ukraaaine!
І.Г.: Для них було якесь щастя, що артист приїхав із самої України в їхню нещасну Америку. І кожен відчував, що ти реально артист. А в Україні: “А, ти артист, понятно...”
А.Н.: Як бомж якийсь... Власне, про це пісня ”Артист”.
Таня Гаврилюк: Для мене точкою відліку популярності були Рози / Донбас. Коли ми тут, у “Даху”, записали цю пісню, зняли відео. Потім була якась відпустка, приблизно три-чотири тижні. А після ми збираємось разом з дівчатками і бачимо цифри на ютубі, починають писати журналісти, люди створюють резонанс і так далі. Для мене це був момент.
Р.Х.: А для мене отут 21 листопада 2012 року, коли ми зробили свято, яке назвали “Праздник для своих”. Це був взагалі наш перший-перший вихід у світ, як то кажуть. Але ці свої, ясно що, розповсюджуються на всі сфери діяльності і в Києві, і в країні. Ми ще не вийшли на сцену, а свої вже скандували: “Д-А-Х Д-О-Т-Е-Р-С! Д-А-Х Д-О-Т-Е-Р-С!”. Ще ніхто не знав, що це. І я тоді усвідомила: “Ааах! Всьо”. Мене аж розпирало від того, що люди так довіряють.
А скільки людей було?
Р.Х.: Десь 120. Сюди стільки не влізає, люди лежали, частково прям на сцені сиділи…
Іще коли був наш перший виступ на глядача у Франції, в Парижі, в театрі, де ми гастролювали з театром “Дах”. Після цього нам дозволили зіграти в холі театру, якщо можна так сказати, використовуючи глядача, який прийшов на виставу і вже довіряє театру. Це були бурхливі оплески і “Браво!” від французів. Ми теж зрозуміли, що ну всьо.
Чому в Україні так мало гарної музики? Ви — один з проблесків.
А.Н.: Нє, ну зараз народжується… В Україні багато чого мало. Так що ж тепер, не жить? Не знаю, чого так мало. Я думаю, не цінуємо своє. Воно ж мусить бути потрібне комусь. Як воно нікому не потрібне, то на ентузіазмі ти тримаєшся десь півжиття. Якщо не спиваєшся за цей час і нічого з тобою не трапляється, ти потім дорослішаєш і вирішуєш, що тепер треба якби пожить нормально, для себе. Ми тримаємося завдяки “Даху”, бо це сім’я, в якій ми існуємо. І це змога переживати різні часи, бо ти не один і немає відчуття, що тобі нічим буде за квартиру платити, хоча таке теж буває. Але якось разом стягуєм. Можна хоча би грошей позичить у когось. Яке там було питання?.. Бо я вже про своє... (сміється)
Але це і є пряма відповідь. Мені здається, тому, що в нас немає звички цінувати одне одного. Підбадьорювання бракує, розуміння того, що є зірки свої. Дуже довго все формувалося так, що на Москву треба працювати. Звідки тоді своє візьметься? А на Москву лучше по-русски там, щоб всьо понятно було. Це взагалі питання філософське, можна довго...
Ви багато виступаєте і подорожуєте. Найбільший фейл, який траплявся у вас, що пригадуєте зі сміхом?
А.Н.: Найбільший — це коли наші костюми не доїхали, і грим. Ми це зрозуміли не віддразу, вже за день до виступу. Але це був вихідний, неділя чи субота, коли ніколи нічого у Франції в селі немає. Пару годин ще працював єдиний паті-шоп і з цим нам дуже пощастило. Там ми купили грим, а костюми знайшли в костюмерній директора фестивалю. Це як на секонд-хенді: спробуй ще знайди сім приблизно однакових речей! Ну щось там знайшли.
Р.Х.: Це нагадувало кладовище дитячих речей. Знаєте, для "Сніжинок"...
А.Н.: Ну, театральна гримерка, там різне було. І от ми знайшли сім тренувальних абсолютно розлізлих панківських пачок для балету. Але вони були такі пожмакані вже та виглядали прикольно. Є фотографії! Це обкладинка другого альбому “Air”. В обробці, звісно. Це був найвеселіший факап.
Р.Х.: Класно було у в’язниці у Франції.
А.Н.: Ну, це не епік фейл, а просто цікавий досвід.
Р.Х.: Так, потужний експіріенс.
Це було заплановано?
Так, у турі. Бо є соціальні програми, які допомагають адаптуватись людям з в’язниць. Причому ми поїхали до чоловічої в’язниці.
Сім дівчат у тренувальному залі і десь до 15 ув’язнених.
А.Н.: 25 людей було і приблизно 5 охоронців.
Р.Х.: Дуже серйозні, там, вбивці і так далі. Але в чому був конфуз: ми співали про свободу несвободним людям.
І боялися їхньої реакції?
Р.Х.: Ні, ми навіть обіймались з ними. Була насправді дуже гарна енергія на концерті.
А.Н.: Вони якраз відчули цю енергію свободи разом з нами в цих стінах.
Це було прописано від менеджерів тієї сторони?
А.Н.: Так, турменеджери це запропонували. Для них це соціальна практика.
І.Г.: Звучить дуже так щекотливо для нашої свідомості. Ми знаємо в’язниці із наших серіалів.
А.Н.: Це по-перше. По-друге, у нас в’язниці інші, я думаю, ніж у Франції. В Парижі чи в Шербурі.
Р.Х.: Їх всіх годують свіжим багетом, все плюс-мінус нормально.
Т.Г.: Люди, які в комфорті знаходяться, можуть бути трошки добрішими. Але все одно вони виглядали у вікна, кричали.
А.Н.: Свистіли!
Т.Г.: Коли ми зібралися в тому залі на імпровізований концерт, було дуже класно. Це був такий самий катарсис, як і всі інші наші концерти. Там ми теж зустріли свого глядача — це був прекрасний експіріенс.
А.Н.: Не було титрів і виникало маса запитань з приводу майже кожної пісні.
Т.Г.: Є один фестиваль в Авіньйоні. Дуже-дуже відомий старовинний світовий театральний фестиваль (Festival d'Avignon — Yabl). І ми там виступаємо — у нас була ціла програма, ряд концертів. На одному з концертів, під фінал, звучить прекрасна пісня Кузьми, яку ми дуже любимо, “Моє море”. Співає Соломійка, і це в такому щасті вже, бо фінал концерту, всі в резонансі та гарному настрої. Співає-співає, і от в якийсь момент, на програші, дуже близько, буквально по центру в першому ряду сидить дідусь. Такий от, як Іруся розказала, старенький дідусь, світлий, поважний. Весь концерт він дуже активно підтанцьовує, йому страшенно подобається. І Соля до нього підходить, піднімає, ніби “ходімо зі мною”. А сцена там, як в грецькому амфітеатрі — на рівні з глядачем, з першим рядом. Так от, вона його піднімає, кілька кроків на себе, зве на сцену танцювати, радіти життю. І він танцює з нею! Все класно. І раптом двоє дівчаток, які сиділи разом з цим дідусем, вибігають на танцпол і намагаються так аккуратненько забрати цього дідуся, посадити його назад на місце. Виявилося, що він практично не ходить. Але він реально на поклик Солі встав, кілька кроків зборив, кілька танцювальних рухів, порадів. Уявляєте, пішов! І ще й затанцював! Коротше, це реально було таке чудо в Авіньйоні.
Р.Х.: Для літніх людей дуже багато соціальних програм. Для пенсіонерів там є система пільг, у них квиток в театр на рік купується. І переважно на цьому національна сцена живе. Тому ми завжди будемо мати свого глядача (сміється). Тому що вони вже купили свій квиток. Якщо ми граємо у Франції, то це переважно національні сцени.
Т.Г.: Правда. І вони мають абонемент на рік. І ходять на всі заходи, насолоджуються.
Р.Х.: Довіряють театру. Вони ходять, дивляться, що їм привозять. Бо це одна з особливостей системи театру у Франції — у них немає труп. Театр не обслуговує людей, а запрошує на проєктні історії. Для Франції це дуже дорого — утримувати трупу в театрі. У них там переважно працює до 20 людей. Навіть якщо зала на 800 місць. Скажімо, ми були в Théâtre de la Ville на 1400 місць, команда — 12 людей. І наші театри — по 650 чоловік штату.
Дійсно, якщо подивитися на кількість людей у штаті деяких наших театрів, то їх більше, ніж глядачів на виставах.
Р.Х.: Дуже багата країна, значить.
Немає довіри до практики проєктної команди.
В Європі змінюються художні керівники, режисери театрів. Все змінюється. Це просто майданчик для творчості. Заходиш в нашому театрі (обожнюю!) в гримерку і просто зразу бачиш алтарі, один на одному: дзеркала, іконостаси — там фоточки, фантік, бумажечка, тут запхнуто, тут припхнуто. І заходиш в європейський театр — ну просто лікарня. Духу людського немає. Просто біле всьо. Або бетон, якщо новий театр. Отак заходиш і все з нового аркуша — фух, поїхали! А тут…
Ще були в Івано-Франківську, в драмтеатрі (Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Франко —Yabl). Аню посадили в отакий іконостас. І заходить баришня, десь під 80 років, до своєї гримерки, бачить там людину, яка починає готуватись. “Оох! Вони мене хочуть вижити з театру. У мене зараз буде серцевий напад”. А я кажу: “Стоп, я все, встаю, будь ласка”. А вона: “Ні, ви ні в чому не винні. Це мене хочуть з театру вигнати” (сміються).
А.Н.: Звісно, це нас збагачує по-своєму...
Запорука успіху на сцені — це...
Р.Х.: Гарний настрій.
А.Н.: От бачите, такий от настрій по життю. Адже це неможливо так просто взяти і роз’єднати: сцену і життя. Воно ж всьо лізе один до одного.
Чи треба "обманювати" людей і прикидатися, коли ви на сцені?
Р.Х.: Знаєте KLIMa? Це драматург, наш вчитель. Він завжди казав: “Ребятушки, играйте в жизни, в театре не надо”.
Коли ще жила в Запоріжжі, ходила в театр Vie. І там KLIM теж був ідеологом. І от прийшла в “Дах” і помітила схожий підхід.
А.Н.: Власне, це навпаки не обманювати. От ти йдеш, завжди буде якийсь кураж-мандраж, це нормально. Сцена — якби священне місце. Але ти приходиш пустим, наповнюєшся на сцені, від людей або від всесвіту. Ви разом, ось так відбувається. Як є, так і є, і це прекрасно, по-любому. Це і є істинно гарний настрій, тобто, навпаки, не обман, а правда. І тим більше в мистецькому акті.
Завдяки Dakh Daughters ви знайшли…
А.Н.: Знайшлись взагалі!
Р.Х.: Знаходимось постійно, весь час, це ж процес. Відкриваємо континенти нові. Знайшли невимовно дивовижну місію — презентувати Україну в світі. Розповідати, що у нас відбувається, по-чесному, як є, але говорячи не про те, що ми жертва, а про те, що ми рухаємось далі, ми творимо, ми спроможні бути на світовому культурному ринку. Ми відкриті до колаборацій — дуже вже багацько різних проєктів зроблено — з різними режисерами, симфонічним оркестром, оперою, театром, цирком. От це все і відкриваємо, і щоразу ми знаходимо гарний настрій, повагу, любов один до одного. Дітей своїх, які народжуються в цьому каламбурі, у цьому постійному русі.
А.Н.: Життя постійно відкриваєш.
Т.Г.: У нас, як у Dakh Daughters, є цей епатаж, елемент нашого стилю. Але він має смисл. А епатаж заради епатажу, або якісь безумовно болючі моменти для привернення уваги, це обмежений варіант. Він є менш потужним, аніж, власне, контекст творця — коли можна говорити про що завгодно. Це мова, якою ми намагаємось спілкуватися з нашим глядачем, де б ми не були. Я ще хотіла додати трішки про те, що ми знайшли. Ми знайшли одна одну. Нас аж сім артисток в колективі, це багато. Всі дуже різні, з різними характерами, і причому ми всі — одне, під спільним знаменником, одним смислом. І це неймовірний досвід команди, суспільства, сім’ї.
Ви не любите, коли глядачі...
Р.Х.: Та всьо роблять хай!
Т.Г.: Коли сидять у перших рядах і закривають вушка, знаєте. Бо голосно. Коли таке трапляється, ми дуже сміємось, бо нащо людина прийшла на концерт?
Р.Х.: Але ж ми знаємо, що вони прийшли за абонементом!
Це проблема концертів і звукорежисерів, які частенько цим "грішать"...
Р.Х.: Це проблема концертів в театрі. Бо людина вже знає звук цього театру. А тут шоу на грані панк-року, це буває справді гучно.
Ви писали музику до “Гуцулки Ксені”. Які задачі вам ставили щодо написання саундтреку?
А.Н.: Теж класний досвід, з кіно. Є музика, яку написав Барнич. Нам її дали як задану тему. Ми слухаємо музику і в своєму стилі робимо записи до “Гуцулки Ксені”. Це були задані рамки, прописані мелодії, теми, ноти.
Т.Г.: Романс був “Гуцулка”.
Р.Х.: Так, і ми вже на свій манер перероблювали і підганяли під наш стиль.
А з ким із режисерів ви хотіли б попрацювати?
Р.Х.: Тарантіно, я думаю. Мені подобається цей дух ігрового кіно, ігрової свідомості. Такий політ і в той же час це вузьконаправлені речі, тому воно працює. Тобі здається, от що в цьому діалозі такого? А потім повністю переглядаєш його, і ще раз можеш послухати, і ще раз.
А.Н.: Да-да, постійно ми про це говоримо… Я би ще у Коенів знялася.
Т.Г.: Я взагалі подумала про Ларса фон Трієра. Але це такий досвід… Напевно, теж цікавий, інакший… Взагалі, якщо можна з будь-кого вибрати, мені здається, наш варіант — Федеріко Фелліні. Ми би йому пасували.
Р.Х.: Класно було б, якби ми знайшли фінансування і Влад зняв український "Декамерон". Багатосерійний фільм. Не дуже хочеться отак звертатись до референсів, але, думаю, що це було би близько до Параджанова, який би малював Україну новітню, тому що все одно поетичне кіно говорить в нас. Новітнє — вже не поетичне. Воно більш соціальне. А от віднайти нову форму, нову мову поетичного кіно — це було б класно.
Опишіть Dakh Daughters трьома іменниками.
А.Н.: Любов, любов, любов.
Т.Г.: День… Сім днів — сім дівчат.
У вас вийшов новий альбом "Make Up". На мою думку, він слабший за "Air"... Гадаю, ця форма надто заексплуатована вами. Багато чого прямо перегукується із вашою попередньою творчістю. Чи бачите творче зростання у цьому проєкті?
А.Н.: Варто сказати, що це пісні до однойменної вистави.
Р.Х.: Це речі, які йдуть разом. Вистава вже існувала в інтернеті і ми вирішили створити саундтрек.
Я мала на увазі, що "Air" був на рівень вище за попередній, тому він дивує. А цей альбом не дивує…
Р.Х.: Я розумію, так. Тому що все працює разом (треки плюс спектакль). Але ми вирішили записати ці пісні, бо все може бути і так. Ми не працюємо наввипередки, на покращення, на рейтинги, на продюсування. Ми працюємо по ходу. Зробили виставу — зробили до неї альбом. Чи були у нас думки покращити його музично, аудіально, аранжуванням і так далі? Ні. Є нова модна назва — стендап. Ця форма ніби ближча до людей, вона в будь-якому разі резонує з глядачами. Ну і пісні до цих історій відповідні. Легкі, часом сумні, як самі історії. Це пакетом іде. Тому і вийшов альбом такий: він не музичний-музичний і не драматичний, бо тексти окремо від нього існують — ми не включали тексти в цей альбом. Можливо, через це у вас таке враження.
Можливо. В принципі, вас треба бачити, коли слухаєш.
Р.Х.: Є таке, краще нас бачити.
Т.Г.: І слухати, і бачити, і чути.
Р.Х.: Ну от цікаво: у виставі це таким чином працює, що люди гублять час, коли дивляться такий стендап із піснями. Прямо тут і зараз наживо відбувається драматичний театр, і ці ж люди раптом сідають, беруть інструменти, співають і грають. Це надихає. Глядачі гублять час, простір, і повністю занурюються у жіночі історії, слабкі й сильні. Тому тут один контекст. Ясно, що у вигляді окремих треків це вихоплено з контексту.
Ми розуміємо, що альбом вийшов слабшим за Air за рахунок того, що це вже ніби “ізбітая тємка”.
Т.Г.: А тут, через те, що є цей "воздух" — тексти, історії — в ньому з'являється загадка, смисл. Він простий, можливо, по стилю, по формі, десь мінімалістичний, гротескний, але там є дуже загадкові підказки, загадки.
І.Г.: Коли будь-який альбом виходить, є дві думки: або “чьо не такий, як попередній?”, або “а чьо такий самий, як попередній?”. Іншого не буває, будь-який альбом будь-якого артиста будуть порівнювати завжди з попереднім.
Ви також нарешті включили пісню Рози / Донбас в альбом. Але вона звучить по-іншому. Не така жива, чомусь не так чіпляє. Як гадаєте, звідки такий ефект?
Т.Г.: Можливо, це пов’язано з тим, власне, що вам подобається дивитись.
А.Н.: Ну, слухайте, різниця у вісім років. Ми вже зовсім інші. Інакше граємо. Людина за сім років змінюється на клітковому рівні. Це вже інша людина. Ми також сьогодні інші люди. Це не виправдання, а просто пояснення.
Р.Х.: Драйв життєвий інший. Як каже Влад з KLIMом: "Це колись ви були панками, а тепер ви жінки". Все якось по-іншому. Ми не порівнюємо, ми не знаєм. Для нас було крутою задачею записати “Рози”, бо їх не було в такому вигляді. Ми старалися записати так, як відчуваємо тут і зараз. І ви ж розумієте, що таке лайв-історія! Ми не писали в студії перші “Рози”. А тепер у студії кожен інструмент записаний окремо.
Т.Г.: У нас взагалі немає однієї версії якоїсь пісні. Знову ж таки, у нас і музика, і драматичне мистецтво йдуть разом. І щоразу все інакше, щоразу пісня неповторна. Тому, відповідно, ми переродилися, важливі зміни сталися. І ось такі “Рози” тепер. Ви побачили вперше, разом з перформансом, з тим луком, і це прекрасно. Мені здається, це пов’язано з магією першого враження. Як кохання з першого погляду.
Що ви слухаєте? Чим надихаєтесь із музики?
А.Н.: Останнє, що мене зачепило, — арабська музика. Машру Лейла, Khaled Mouzanar.
Т.Г.: Я люблю дуже класичну музику. Часто її слухаю. Улюблений композитор — Йоганн Себастьян Бах. Мені здається, на ньому вся сучасна музика базується: і електронна, і танцювальна. Торі Еймос подобається. Два колективи, які в моєму юнацтві вплив мали — Prodigy та Nirvana.
Р.Х.: В машині ми слухаємо розмовне радіо. Я взагалі не меломан. Часом, для роботи, я вмикаю електронну групу clipping., є такі рєбяткі. Як на мене, витончені інтелектуали.
Але створювати музику і слухати музику водночас… Колись ми з чоловіком і дитиною приїхали на день народження моєї подруги, сидимо і тут вона каже: “Ніяк не можу звикнути, як можна сидіти в тиші?”. Ми тоді зрозуміли, що для нас це і є насолода, — наше життя, що минає, справжня можливість насолодитись тишею.
Фото: Olga Zakrevska, Fifi Bristoche, Tetiana Vasylenko