Етногурт DakhaBrakha на порозі повноліття — наступного року колективу буде 18 років. Цієї зими музиканти потрапили у шорт-ліст музичної премії від “Радіо Аристократи” Aprize Music Awards (переможець буде відомий вже 26 лютого!). Yabl поспілкувався з номінантами Марком Галаневичем та Ніною Гаренецькою про успіх за кордоном, хіт №1, а також про те, чому можна ставитись до фольклору, як до глини, а музика — це не олімпіада.
ДахаБраха — то староукраїнською “Давати і брати”. Що вам дала і що забрала ДахаБраха?
Марко Галаневич: Забрала вільний час. А дала все. Все життя у нас пов’язане з цим, з нашою творчістю.
Ніна Гаренецька: Дала якусь популярність.
Марко Галаневич: Яку-не-яку, скажемо так!
Ніна Гаренецька: Також вдячну публіку і гастролі.
Марко Галаневич: Впізнаваність у музичному середовищі. Дала задоволення від життя і творчості. Самовдоволення. Нам подобається робити музику! Ми дуже щасливі, що у нас є така нагода.
Ніна Гаренецька: Дала Шевченківську премію.
Марко Галаневич: І 200 тисяч гривень.
До речі, наскільки взагалі ця премія значима для вас?
Марко Галаневич: Якби її не було, ми б все одно залишались тією самою ДахоюБрахою, робили б музику. Та для деяких людей, що слідкують за нами, це дуже вагомо — ми в їхніх очах піднялися вище. Для наших батьків, наприклад, це дуже важливо. В плані піару значна подія. Врешті-решт, і гроші були теж не зайвими у розпал карантину.
В який момент ви зрозуміли, що не просто акомпануєте виставам театру “Дах”, а є самостійним музичним колективом?
Марко Галаневич: Десь на початку, ще тоді, коли Влад сказав нам: “Ану, давайте, пробуйте самі!”.
Ніна Гаренецька: Пам’ятаєш наш фестиваль у Шешорах? (до Марка) Нас ставили як у театральну програму, так і в музичну, ми мали концерт як гурт. Тому так, від самого початку ми мали змогу виступати і як самостійний колектив, і у виставах “Даху”.
Чи вважаєте ви досягнення особисто вашими, чи це все ж більшою мірою досягнення Влада Троїцького? Чи могли б ви сягнути такого рівня без нього?
Марко Галаневич: Це спільне.
Ніна Гаренецька: Ми команда. Ми не можемо розділити: от це суто Влада, а от це суто наше. Без нього ми б, звісно, не були такими — він наш ідеолог, натхненник. Він придумав віжуал, класний стиль для нової української музики, стиль ДахаБраха.
Марко Галаневич: Саме він запропонував піти шляхом фольклорних експериментів. Ми би займались якоюсь творчістю по-любому. Ким би ми стали без цього — ніхто не знає. І Влад теж без нас впорався би. Але наша співпраця — наша спільна заслуга, спільний успіх, спільна робота.
Влад — людина з Росії. Як гадаєте, як йому вдалось побачити ці колорити, саме ці ниточки, за які треба тягнути, щоб “поцілити” в українську культуру і просувати українське за кордоном?
Марко Галаневич: Треба внести ясність. Він народився в Росії, але у школі вже вчився тут. Фізмат ліцей закінчив у Києві, КПІ закінчив у Києві. Згадував також якось Улан-Уде, сніг, темні ночі, страшний холод і якесь там будівництво, під час якого він упав і травмувався. Тобто людиною з Росії я б його назвав дуже відносно.
Ніна Гаренецька: Влада дуже вразила українська акапельна багатоголосна пісня, коли він почув ансамбль “Древо”. Йому це просто розірвало свідомість. Чому це приховується? Чому це не є такою ж яскравою візитівкою України, як, наприклад, Angelite у своїй країні? Цей болгарський спів знають по всьому світі! Чому в нас із нашою музикою досі не так? Потім він хотів розширити свої ідеї, додати фольклор, — навіть з “Древом” він намагався це робити. Йому хотілося, аби вони грали на інструментах разом, поєднуючи це з фольклором.
Марко Галаневич: Були дві вистави: з “Древом” і з “Божичами”. Але Владу хотілося більше творчості, експерименту. Не з таким вже трепетом він ставився до автентичної пісні — він дозволяв собі її змінювати, ламати ритми, мелодику. Для старших фольклористів, науковців, як-от “Древо” і “Божичі” важливо було саме зберегти пісню і відтворювати її в тій формі, в якій вона історично є.
Ніна Гаренецька: Це покликання: вони зберігають цей матеріал не для того, щоб потім його ламати.
Марко Галаневич: Дівчата були більш flexible. Погодились піти цим шляхом експерименту, і я разом з ними. Експеримент — наша наснага, джерело натхнення. Але ми не ставимося до фольклору, як до якоїсь священної корови, навпаки — як до глини. Ми з нею працюємо, ліпимо, змінюємо, гріємо, запікаємо, наливаємо в посудину вино і п’ємо.
Хіт ДахиБрахи №1?
Ніна Гаренецька: “Шо з-под дуба”, звісно. Після реклами Бекхема... Так вже повелося. Ми її граємо на кожному концерті.
В чому його секрет?
Марко Галаневич: В тому, що він найпростіший. Там простий, швидкий мотив віолончелі — це і вся сила його. Такий собі віолончельний хіт. Мені особисто подобається композиція з нашого останнього альбому “Аламбарі”, яка називається “Я сів не в той літак”. Хоча сама пісня “Аламбарі” теж дуже гарна.
Ви перевертаєте з ніг на голову оригінальні задуми. Як генеруєте музичні ідеї?
Ніна Гаренецька: Це відбувається шляхом постійного пошуку. Ми шукаємо пісню, шукаємо мелодію, щось поєднуємо до тих пір, поки фінальний варіант всіх не буде більш-менш влаштовувати. Але й потім пісня може змінюватись протягом концертів. Наприклад, ми бачимо реакцію людей і розуміємо: ага, треба змінити. І буває таке, що ми запишемо альбом, а потім знаходимо якусь фішку в процесі виступів і пісня вже звучить інакше.
Марко Галаневич: Це нормально: пісня живе своїм життям.
Основне джерело натхнення для нас — це фольклор, який записали ми, наші викладачі і колеги. Влад нас познайомив зі світовою музичною фольк-традицією взагалі. В нього величезна фонотека, яку ми багато слухали. І він казав: а зможете поєднати африканські зулуські мотиви з українськими? Чи японські барабани. Це непросто, але ми поєднували. Спочатку це такий доволі штучний метод, а згодом ми й самі почали відшукувати щось цікаве — чути десь і вбирати, думати, як це переосмислити і використати. Ми не цураємось красти, якщо можна так сказати. Якісь елементи, мотиви, ритми, звуки з цього світу. Ми вважаємо, що це все наше, все світове надбання. Ми його переосмислюємо. Отакий наш метод.
Ви попрацювали над музикою до реставрованої версії фільму “Земля” Довженка. Записали власну версію пісні “Човен”, яка увійшла у фільм Романа Бондарчука “Вулкан”. Пісню “Шо з-под дуба” запозичили у серіал “Фарґо”. А вам самим як здається, у яких картинах ваша музика була б найбільш органічною?
Ніна Гаренецька: Ми хочемо запросити до нас на концерт Джима Джармуша, і ми працюємо над цим. Рано чи пізно йому доведеться прийти!
Три музичні течії зараз активно розвиваються в Україні — це фольк, електроніка і реп. В якій з них українці найсильніші?
Марко Галаневич: Значить, фольклор розвивається. Щодо репу, то ще потрібно розвиватись. Він в нас трошки є. Alyona Alyona і Kalush, ще є Довгий Пес, хороші наче хлопці.
А який жанр сильніший?
Марко Галаневич: Мені здається, не можна порівнювати. Бо це не якесь змагання, олімпіада — хто перший.
Ми більше про фольклор. Тут ми бачимо, шо цей жанр більш-менш розвивається. Але ж, знову таки, ми не можемо цей розвиток порівнювати з іншими країнами. З електронщини ми знаємо кількох хороших музикантів. Є той же Вакула, який випустив хороший альбом цього року.
Ніна Гаренецька: Heinali — чувак, якого британці зацінили.
Марко Галаневич: У нас є ще The Maneken, який робить електронну музику. Цікаві бувають треки. Є Onuka, яка поєднує електроніку і фольклор.
Ніна Гаренецька: Новий народився проєкт зараз — Ragaрop.
Марко Галаневич: Визнати, хто швидший-сильніший — це питання радше до музичних критиків і музикознавців. А нам здається, шо більше розвивається фольклор, бо ми більше в ньому крутимось.
Музиці в Україні, як індустрії, ще розвиватися і розвиватися.
До Британії ще пилять і пилять.
Ви брали участь у концерті на Майдані Незалежності під час Революції Гідності. Як вона вплинула загалом на вашу творчість?
Марко Галаневич: Не на творчість — на життя. Ми щасливі, шо це відбулося з нашою країною і з нами. Що жертви людей були не даремно. Процес зміни країни запустився, він дуже складний. Він триває: Майдан відбувається і досі. Це надзвичайно важливо. Ми впевнені, що таким був правильний цивілізаційний шлях і чудово, що знайшлася така кількість українців, яка відстояла, за великим рахунком, нашу свободу. Тому і на нашу творчість, і на життя Майдан безумовно сильно вплинув.
Ніна Гаренецька: Так, ми якраз в той момент створювали альбом “Шлях”. Концепція була поєднати Захід і Схід. Ми використовували разом з українськими і російськомовні пісні, записані на території України — на Житомирщині, в Луганській області. Вийшов концептуальний альбом, присвячений всім, хто загинув у цій війні. А взагалі ми не писали спеціально про революцію пісні, ми далі працюємо у своєму жанрі. Коли ми їздили на гастролі в Європу, то на тлі тих подій люди приходили і казали: “Ой, у вас такі пісні, про революцію”. “Про шо ця пісня? Ви так співали, ніби про Майдан”. А це звичайна українська пісня, не про війну, не про Майдан. Але якась енергетика підштовхувала людей, їх накривало.
Музика гурту звучить у рекламі Девіда Бекхема
Ваш успіх за кордоном — це ланцюжок випадковостей чи...?
Марко Галаневич: Ланцюжок закономірностей.
Ніна Гаренецька: Ми працювали. Нам не віддразу вдалося потрапити на ті важливі шоукейси. Ірочка, наш менеджер, і ми працювали для того. Концерт за концертом. Ми не засмучувались, якщо нас не брали з першого разу, працювали далі.
Куди ще не розповсюдилася ваша експансія?
Марко Галаневич: Є багато країн, у яких ми досі не були і хотіли б туди. Наприклад, в Японію все ніяк не можемо потрапити.
Ніна Гаренецька: В Ісландію.
Марко Галаневич: Врешті-решт, африканський континент нам ніколи не попадався! Хоча був один смішний випадок. Колись на фестивалі в Каліфорнії підійшов темношкірий гарний музикант і сказав: “Ой, ДахаБраха, так вас люблю, ще з фестивалю в Нігерії ви мені дуже сподобались, ви — супер!” Тому в якомусь сенсі ми вже там були.
Який новий проєкт готуєте?
Марко Галаневич: Буде короткометражний фільм, для якого ми спеціально створювали музику. Він зараз подається на грант Українського культурного фонду, ми сподіваємось, він пройде конкурс і буде втілений.
Далі — величезний проєкт “Ковчег Україна”, який ми вже почали робити у Львові з вересня цього року. З найкращими українськими музикантами: Хорея Козацька, Уляна Горбачевська, Курбаси, два великі хори — дівчачий і хлопчачий — “Дударик” і хор школи Лисенка. Все це керувалося визначною українською диригенткою Оксаною Линів, з молодіжним симфонічним оркестром України та за участі Сергія Жадана.
Ми робили спільну програму, це все пробували записати. Сподіваємось, проєкт ще прогримить і будуть концерти по всій Україні.
Як ви адаптуєтесь до нових реалій, коли мало концертів? Не було думок перекваліфікуватися?
Ніна Гаренецька: Марко робить гітари.
Марко Галаневич: Не так щоб прям “робить гітари”. Я вчуся, роблю електронну гітару для себе. Це такі курси — jlivingston guitars. Там прекрасні майстри. Можливо, моя гітара колись зазвучить у наших треках, але це не точно.
Чи може музикант йти у політику?
Марко Галаневич: Звичайно! Куди хоч може йти. Музикант може як піти в політику, так швидко з неї і вийти. І є приклади. У нас же професійних політиків немає, тому в цю сферу може піти хто завгодно — всіх пускають. Якщо людина відчуває в собі потребу і сили змінити Україну, то вперед. Ми поки що слабуємо в цьому плані.
Трохи пофілософствуємо. Найбільші небезпеки нашої епохи — це...?
Марко Галаневич: Коронавірус? Мене турбує спрощення всього. Я дивлюся на діток. Ясно, шо ми всі живемо у смартфонах і гаджетах. Лякає ТікТок. Добре, існує відео в Youtube, там є початок і кінець, люди говорять на якісь теми, а ТікТок — це вже спрощення-спрощення-спрощення до якогось примітиву.
Я боюся, що світ буде рухатись у те майбутнє, яке було показано у фільмі “Ідіократія”.
Ніна Гаренецька: Ще проблема пропаганди теж трохи лякає. Все це ллється, люди слухають і не мають можливості перевірити. Всі праві і всі неправі. Де та істина? Особливо зараз, на фоні коронавірусу, у всіх трошки зносить башню.
Марко Галаневич: Так, проблема з критичним мисленням. Ми його втрачаємо. А медіа, продукуючи новини, часто орієнтуються на емоції та охоплення, а не на якомога більш коректну подачу інформації.
Хто така освічена людина?
Марко Галаневич: Зараз освіта — дуже розмите поняття, надто з онлайн-освітою і з тими можливостями, які має людина… Раніше було просто: у тебе одна-дві-три освіти вищі, значить, ти освічена людина. Зараз інакше: не обов’язково мати корочку. Може бути людина начитана, інтелектуально насичена. І щоб бути освіченим, треба вміти оперувати знаннями і вміннями, застосовувати їх у житті.
Та чим би людина не оперувала, але без знання англійської мови вона вже точно неосвічена!
Що треба знати і вміти, щоб називати себе музикантом?
Марко Галаневич: Буду відвертим, я до сих пір себе називаю музикантом і мені трошки незручно, тому що “Політ джмеля” на швидкість ніколи не зіграю.
Ніна Гаренецька: Мені здається, це має бути просто відчуття в серці, в душі.
Марко Галаневич: Це моя лінь говорить про те, що людина може бути музикантом, не знаючи нот і не навчаючись ніде.
Ніна Гаренецька: Тут ще таке запитання: про яку музику ми говоримо? Музика буває різна. Для класичної, звичайно, треба закінчити консерваторію і дуже багато займатися, аби грати той чи інший твір ідеально.
Марко Галаневич: З дитинства бажано. Щоб стати справжнім музикантом у правильному класичному розумінні цього слова. Ми музиканти не в класичному розумінні. Ми люди, які люблять музику і люблять творити музику, іноді далеко не віртуозно володіючи інструментами.
Що у ваших плейлистах? Останнє прослухане?
Ніна Гаренецька: Latexfauna. Мені імпонує їхня самоіронія. Їхній виступ — це був перший концерт, на який я потрапила в тому році після карантину. Було гаряче і прямо в сердечко. Завжди доречні Джей-Джей Йохансон, Moderator, Alt-J, James Blake, Ahlam, Rhye, Вагоновожатые, The Weight, Fela Kuti... Багато різного.
Марко Галаневич: У Einstürzende Neubauten новий хороший альбомчик. Хорошу попосову пісню старша донька показала у Sia — "Snowman". Ще є в плейлисті Altın Gün, Mulatu Astatke, Aldous Harding.
ВВ! Вони реально круті. І це один з небагатьох гуртів, які я слухав у дитинстві й рівень моєї поваги та любові до них не зменшився сьогодні. Це дуже круто, я вважаю. І зараз ставлю і старшій дочці, і меншій, вони так само слухають — всіх пре. От учасники цього гурту мають те, що в серці не вмирає.
Фото: Ольга Закревська, Андрій Петрина, Віталій Воробйов