У березні Євген Лавренчук, оперний режисер і постановник, розповів на своїй facebook-сторінці про напад і погрози, ймовірно, пов'язані з його професійною діяльністю. «Валіть з театру і будете цілий», — саме так, за словами Євгена, його попереджали телефоном про наслідки надмірної активності в Одеській опері, де Євген на той момент був головним режисером.
Мистецька спільнота миттєво відреагувала на ситуацію: у дискусіях згадали й тиск на Олександра Ройтбурда, якому не давали очолити Одеський художній музей, і скандальне звільнення Сергія Проскурні з того ж таки Одеського театру опери і балету.
Сьогодні театр відхиляє всі звинувачення, наполягаючи на тому, що факт побиття ніяк не пов’язаний з керівництвом, справу розслідує поліція, а бурхливі обговорення досягнень Євгена тривають.
Yabl зустрівся з режисером напередодні вручення Шевченківської премії (опера «La Traviata» була серед номінантів) і поговорив про симптоматичні проблеми театрального сектору, страх і ненависть в державних театрах та стосунки з керівництвом.
Від нашої останньої розмови минуло два роки (березень 2019 року), тоді ви тільки починали свою роботу в Одеській опері та коментували ситуацію натхненно: «Тут я відчуваю себе на своєму місці: роблю те, що маю, те, що хочу. На це в мене є весь інструментарій».
Що змінилось з того часу? Чому відбувається така жорстка конфронтація між вами та дирекцією опери?
Я повністю підписуюсь під словами, які сказав у березні 2019 року. Пані директорка (генеральний директор театру – Бабич Надія Матвіївна) взяла мене на роботу з проханням змінити вектор розвитку театру, розробити стратегію подальшого функціонування, здійснити постановку резонансної «вистави-події». Почувши такий запит і розпочавши роботу, я почувався саме так, як і описував два роки тому – «на своєму місці». Я не міг подумати, що замовник реформ і стане головним гальмом у їх здійсненні. Я не маю на увазі пані директорку особисто, бо Надія Бабич не є уособленням зла в цій історії. На цю роль є інші люди, що складають частину її близького оточення – дирекцію театру. Втім, Надія Матвіївна толерує «театральну мафію», що існує в стінах Одеської опери, і таким чином, на жаль, є її частиною. Проаналізувавши ситуацію в театрі, я діагностував дуже багато вад і недосконалостей, але я чітко знав і знаю, як розв’язати всі задачі, що переді мною були поставлені.
Чи могли б Ви навести реальні приклади спротиву дирекції театру Вашим ініціативам?
Я почав проводити тренінгову програму для вокалістів — її прикрили через два дні. Солісти мали запит і бажання відвідувати заняття, але завідувачка трупи своїми діями чітко дала зрозуміти, що ходити туди не треба. Для учасників тренінгу не забезпечувалась елементарна можливість переодягнутися, нас просто відправили на комбінат театру, де приміщення непридатне для занять – там дуже холодно. Було абсолютно зрозуміло, що керівництво театру не підтримує цю ініціативу і робить все, аби нічого не відбулось.
Для чого їм це?
Дирекція чудово розуміє, що прихильність трупи до особи головного режисера може стати проблемою, адже для них любов колективу — це, перш за все, інструмент влади.
Я чесно робив все, про що ми попередньо домовлялись з дирекцією театру і, з огляду на обставини, залишився неймовірно задоволений результатом. Одним із вдалих кейсів вважаю оперу «La Traviata» (режисер-постановник — Євген Лавренчук; прем’єра відбулась 9-10 листопада 2019 року): рекордний рівень резонансу, високі оцінки експертів тощо. Я дотримався нашої домовленості — створив «виставу-подію». Інша справа, яким «партизанським шляхом» мені довелось діяти. Я робив все самотужки. До прикладу, такий абсурдний епізод: я заснував фонд при театрі, залучив туди кошти й тільки потім заплатив за рекламу, яку ще намагались спаплюжити та зробити «гарнішою». Мені довелось рятувати ситуацію і самостійно шукати відповідного дизайнера. Ним став, на мою думку, найкращий дизайнер України — Дмитро Растворцев. Навіть фотографії для реклами я робив самостійно: пішли з солісткою і зробили. Це все не задачі режисера, але я робив все сам: від створення pr-концепції до зйомок відеоверсії вистави.
Одеський театр опери та балету
Заради чого Ви працювали в умовах, коли все проти Вас?
Я взяв на себе обов’язок — це найважливіше. Склалась шизофренічна ситуація, зараз спробую пояснити на пальцях: тебе замовляють як кухаря і кажуть, мовляв, зроби нам шоколадно-вершково-ягідний торт. В пресі пишуть, що ти найкращий, то зроби нам найкращий торт в Україні. Ви обговорюєте всі деталі, обираєте рецептуру, домовляєтесь, і ти нарешті погоджуєшся.
Розпочинаєш приготування і просиш необхідні інгредієнти. Тобі приносять цибулю, часник і кріп. Нікого не хвилює, що з цього вийде намазка на бородинський хліб, а торт точно не вийде. І все, тобі гаплик, роби той торт, як хочеш. Тоді ти йдеш шукати потрібні інгредієнти сам. І знаходиш. Замовники їх сто разів перевіряють, погоджують на засіданнях, ріжуть, нюхають, ламають і кусають. Дуже їх ображає, що в них є лише цибуля, часник і укріп, а ти, хитрий, десь зміг знайти шоколад, ягоди та вершки. Вони обурюються і взагалі вирішують, що їм такий кухар не потрібен, бо негативно впливає на постачальників інгредієнтів — демонструє, що можна краще. Ось така колізія вийшла в мене.
З мистецької точки зору опера «La Traviata» є роботою високого рівня?
Звісно, постановка має свої недоліки. Як я зазначав раніше, мені все довелось робити самостійно, тому часу відшліфувати деталі просто не залишилось. Так, були, на щастя, люди, яким я неймовірно вдячний, одна з них — моя асистентка Тамара Форсюк, золота людина, завдяки їй я не помер під час підготовки, але це крапля в морі. Випуск вистави має бути пріоритетним завданням всього колективу театру, а не справою поодиноких небайдужих працівників. За оперу «La Traviata» я заплатив собою. І коли мені докоряють, що за три роки я випустив лише одну постановку, то знайте, і її могло б не бути. Лише коли дирекція театру буде працювати в тандемі з творцем, ми зможемо говорити про високу мистецьку якість продукту. Обов’язком, а не заслугою дирекції, є забезпечення комфортної роботи режисера. Саме керівництво, а не режисер, має здійснити промоцію вистави, її поїздки на фестивалі, участь у конкурсах. Вони ж за мене концепцію не розроблюють — це не їх робота, а я за них виконую їхні обов’язки, аби врятувати виставу.
Як Ви оцінюєте стан Одеської опери зараз за такими показниками як репертуар, кадрова політика і технічна частина?
За п’ятибальною шкалою:
Репертуар — 2 бали.
Кадрова політика: змінивши три людини керівного складу, можна відразу отримати 5 балів. Це не питання років, це проблема, яку реально вирішити за тиждень. Станом на сьогодні, на жаль, моя оцінка — 3.
Технічна частина — 4+. Для створення оперного шедевру, з постановчої точки зору, готово все. Є можливість без закупівлі додаткової техніки, ремонту, чи ще чогось створити шедевр вже зараз.
Зазначу ще один важливий аспект — логістика. От вона в театрі на 1 бал. Під логістикою я маю на увазі оперування ресурсом: рекламним, творчим, репетиційним. Ми репетируємо 6 місяців концертне виконання чогось, що наступного дня забудемо.
Назвіть, будь ласка, три Ваші ключові рішення за три роки роботи в Одеській опері, які б якісно змінили ситуацію в театрі?
Налагодження зовнішньої політики з експертним середовищем, медіа та цільовою аудиторією.
Чи не вважаєте Ви, що всі ці здобутки є персонально Вашими? І коли Ви підете з театру, то експерти, медіа і глядачі підуть за Вами і театр залишиться ні з чим?
Так і буде, на жаль. Я людина не жадібна, але Ви маєте рацію, театр нічого не отримає. PR базується тільки на персоналіях, керівництво театру не може зрозуміти, що абстрактного PR не буває. Коли я в березні 2018 року прийшов до театру і спілкувався з Людмилою Сергійчук (помічниця генеральної директорки зі зв'язків з громадськістю Одеського театру), то перше, що я сказав – «нам треба розкручувати персоналії». Я пропонував створити акаунти для артистів балету у соціальній мережі Instagram. Instagram — це про візуал, це про естетику, а що може бути більш вишуканим за балет? Якщо артист не може вести цю сторінку самостійно, то театр має стати агенцією для нього – скласти угоду про співпрацю і надавати допомогу у веденні пабліку. Це ефективний канал комунікації з аудиторією. Уявляєте, 15—20 артистів, що згодились би на такий експеримент, могли б привести до театральної зали 10000 глядачів. Люди йдуть не на абстрактну оперу, балет чи концерт, а на особистості. Керівництво театру, знову ж таки, мою ініціативу не підтримало, тому я не мав іншого вибору, окрім як розкручувати персонально себе. Тому так — моє залишиться зі мною.
Опера «La Traviata»
На Вашу думку, ситуація з ігноруванням Ваших PR-ідей склалась через непрофесійність працівників театру, що відповідають за цей напрямок?
Вони навіть слухати нічого не хочуть, вважають, що все знають і роблять краще за всіх. Я розповім Вам ситуацію, що склалась з Шевченківською премією і все стане ясно. До Шевченківського комітету напередодні третього туру надійшли анонімні листи з закликами не нагороджувати мою постановку «La Traviata» та ще зі всіляким брудом про мене. Можна було б подумати, що акція спланована ким завгодно, але не театром, бо це їм просто не вигідного. Я так і думав, допоки театр на своїй сторінці у facebook не опублікував так зване «спростування» моєї заяви. Виявилось, що цей текст слово в слово збігається з текстом анонімок.
Як здоровій людині пояснити, що театр може сам «валити» свою ж виставу?
Це на голову не налазить. Я не стверджую, що це робила пані директорка, але це справа рук людей, наближених до неї.
Ви стверджуєте, що особиста нелюбов до Вас для керівництва театру вище за реальну можливість отримати Шевченківську премію?
Так, Шевченківська премія для них ворожа, незрозуміла і не потрібна.
Ваш контракт спливає цього місяця (березень 2021 року), чи плануєте Ви повернутись до театру і як хто?
Я обов’язкового повернусь, але трішки пізніше і в іншій якості.
Які Ваші майбутні плани? Чи залишитесь ви в Одесі?
Я буду в усій Україні одночасно. В Одесі я маю школу («Перша українська школа театру і кіно»), а тепер в мене буде ще й філія у Львові та Києві. Я буду продовжувати розробки оперних вистав. Маю пропозиції здійснення двох постановок, одна з яких в Україні, інша за кордоном. Але для мене пріоритетніша пропозиція з України, бо якщо я поїду в іншу країну, то може виникнути спокуса там і залишитись. Я ж хочу не будувати свою кар’єру, а створити прецедент «екологічного простору». Мені цікаво не поставити декілька вистави, а сформувати поле, в якому можна було б творити без компромісів і напрочуд ефективно. Я хотів би сприяти зародженню нової генерації режисерів і композиторів, мрію створити здорове середовище для творчості. Я був би щасливий працювати на одній території з такими режисерами як Станіслав Мойсеєв, Ростислав Держипільський, Тамара Трунова, Роза Саркісян. Тоді ми могли б випустити 5-6 вистав на рік в Одеській опері. Як режисер, я не бачу себе автором більше ніж 5 вистав за весь свій творчий період в Одесі – мені це не потрібно. Виникнення одеської школи режисури, менеджменту, критики, врешті, композиторська школа — це абсолютно реально, і я готовий це здійснити.
В Європі я не знаю, що робити як менеджер, що реформувати як продюсер. Знаю, що там є унікальні умови для реалізації мого режисерського потенціалу, але для мене цього замало. Я маю сили, енергію і компетенцію реалізувати ідею створення нової оперної генерації.
Як Ви оцінюєте положення оперного мистецтва в Україні станом на сьогодні? Опишіть основні проблеми сектору.
Ситуація «опери» і «України» ідентична. Для України зараз відкриті унікальні можливості: економічні, культурні, туристичні. У нас є потенціал розвиватись, не вистачає лише правильного менеджменту і логістики. Ми ще не зовсім готові, але вектор розвитку є, і він, як на мене, правильний. Ми бачимо досвід наших сусідів – це пришвидшує процес. Впевнений, що спираючись на здобутки першовідкривачів (Німеччина, Польща), ми зможемо еволюціонувати, як економічно, так і культурно, в короткі терміни. На відміну від драматичного театру, який вже знаходиться на іншому етапі, опера ще має пройти довгий шлях. В драматичному театрі вже зрозуміли, що таке піар. Як приклад: Театр Лесі України у Львові — найкраща комунікація і PR-стратегія в Україні. Перший приклад гармонійної партнерської взаємодії: Стас Жирков (художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра) і Тамара Трунова (головна режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра). Опера — це велика теплиця. В сенсі, ми живемо в такому затишному просторі, нам так гарно і добре, що чхали ми на ту зовнішню комунікацію. І тільки коли я, як терорист, запустив хвилю публічності, вони почали розуміти, що комунікувати необхідно, що недогризки під ковдру вже не вийде замітати.
Мені закидають, що я «вынес сор из избы», але вони «из избы» винесли «СССР».
Я не хочу коментувати претензії Одеської опери щодо мене і мого професійного рівня — це наклеп. Це не Лавренчук ганьбить театр, це вони ганьблять себе. Ця ситуація, яка стала публічною завдяки мені, дала їм можливість зганьбитись. От тільки я не міг уявити, що вони це зроблять в таких масштабах.
Який вектор розвитку оперного театру доцільний для України?
Коли ми говоримо про вектор розвитку, то маємо на увазі розвиток театру як інституції, свідомо ігноруючи мистецьку складову, яка так чи інакше підтягнеться слідом за менеджерськими реформами. Навіть якщо на старті в театрі немає гідних мистецьких особистостей, керівник все одно має модернізувати образ інституції: здійснити ребрендинг, налагодити комунікацію, розробити pr-стратегію. На цьому театр може існувати сезон, не більше, бо потім аудиторія розгадає фейковість. Якщо керівник за цей рік паралельно буде працювати над залученням професійних кадрів до театру, то це буде абсолютна перемога. «Косметичний ремонт» без потужної мистецької складової — замилювання очей, але і якісні вистави на смітнику не створюються. Ці два аспекти є невіддільними та обов’язковими у створенні справжнього театру.
Менеджмент працює всюди однаково, неважливо, в Одесі, в Києві, чи Житомирі — закони менеджменту одні для всіх. Так само немає жанрової ніші: менеджмент працює в будь-якому жанрі однаково. Фактично, немає значення, що продавати й про що комунікувати.
Ще одна тотальна помилка всіх наших оперних театрів — це кадрова політика. Хто працює, крім Львівської опери, завідувачем трупи у будь-якому оперному театрі країни? Колишні вокалісти, які втратили свій голос. Це люди «в травмі», які всіх ненавидять і всім намагаються помститись. Вони транслюють свою творчу фрустрацію на колектив. А хто у нас виконує функції помічника директора зі зв’язків з громадськістю, завідувача постановчої частини, бібліотекаря? Колишні музиканти! Вони не фахівці тієї справи, якою займаються. Вони ненавидять те, що роблять — це катастрофа для процесу.
Музикант — це не хороший помічник директора, це поганий музикант.
Таке розподілення ролей створює неймовірно токсичне середовище. Успіх там, де кожен буде займатись своєю справою. Кожна галузь — це окремий світ і він вимагає перфектного знання правил функціонування в ньому. І якщо ми далі будемо вважати спеціаліста з PR чи SMM компромісними професіями, то буде така ганебна ситуація, яка сталась зі сторінкою Одеської опери у facebook. Офіційною сторінкою займається чудова, досить креативна дівчина, але вона не знає елементарних законів комунікації. І вона не винна, що заливає в Instagram якісь «страшні колажики» з фотографій — людина нічого в тому не тямить, їй ніхто не пояснив. Вона просто робить все на власний смак і розсуд. А смак і особиста думка — це не об’єктивний фактор створення комунікаційної стратегії. От уявіть, держава збирає купу грошей з усієї України, аби Одеська опера була такою розкішною, величною інституцією. І довіряє одній особі висвітлювати функціонування театру через соціальні мережі. І що ж робить ця особа? Вона публічною називає чинного головного режисера «Кот Матроскин», дозволяє собі хамити підписникам, видаляти коментарі, блокувати — робить весь цей треш, який компрометує не її особисто, а театр.
Євген Лавренчук в театрі
У номінації «театральне мистецтво» Шевченківської премії 2021 року представлено два «оперних імені» — Ваше і Василя Вовкуна (генеральний директор-художній керівник Львівського театру опери та балету). Пан Василь працює в оперному театрі Львову не один десяток років, ви ж поставили одну оперну постановку – «La Traviata». Чи не означає це, що в Україні немає конкурентного середовища? Чи цікаво Вам працювати в таких умовах?
Безумовно, чим вища конкуренція, тим мені цікавіше. Я сам зацікавлений створити собі конкурентів, бо їх, я перепрошую, якщо це прозвучить зухвало, на сьогодні в Україні не існує. У зв’язку з цим, вважаю абсолютно необхідним створення оперної студії при Одеському театрі, де має бути запущений курс оперної режисури. Тільки так ми досягнемо результатів, бо нічого не стимулює настільки ж, наскільки бесіда з іншими професіоналами.
Назвіть три імені або формації в оперному просторі України, які, на Вашу думку заслуговують уваги?
Немає в нас сьогодні оперних режисерів. Є досить об’ємний пул людей, які вже готові поставити оперу, але щось не складається, і причина не в їх професійності чи таланті, причина в структурі оперних театрів в Україні.
Є ще інший варіант: коли люди ставлять музичний перформанс і називають це «опера». Так робить, наприклад, Влад Троїцький і формація Nova Opera: довго звучить музика, яка, до речі, мені страшенно подобається, але що робити з трьома годинами музики Влад не знає, тому вигадує щось перформативне, якихось «оживлях» — проєкції, танці, дивні костюми. Хіба це опера? Це перформанс. Зараз опера трактується як дія під музику — ця думка є хибною. Опера — це дійство, яке розкривається у просторі.
Які ви бачите варіанти вирішення ситуації, що склалась?
У мене є проєкт, який я подав на конкурс до Українського культурного фонду і сподіваюсь, що експерти оцінять його як гідний. В рамках Міжнародної оперної конференції, якщо все складеться, я планую провести програму пітчингу оперних стартапів. Запросити до участі мінікоманди (це може бути або режисер, або сценограф, або композитор і будь-які варіації між ними), які презентують свій оперний стартап. Я наголошую: це не конкурс, це творча біржа, де присутні всі керівники оперних театрів України. Я хочу подарувати митцям можливість заявити свою ідею. Цей захід не про гроші, а про можливість бути почутими.
От що мене цікавить! Я не хочу створювати вистави до кінця життя, я хочу створювати здорове, прогресивне мистецьке середовище!
Фото: Євген Лавренчук, офіційний сайт Одеської опери