В українському прокаті стартує стрічка-довгобуд україно-грузинського виробництва “Антон і червона химера”. Ця робота цікава перш за все постаттю режисера — Заза Урушадзе покинув цей світ у грудні 2019 року, а його стрічка “Мандарини” була номінована свого часу на “Оскар” як “краща стрічка іноземною мовою”. Чи можемо ми назвати фільм “Антон і червона химера” наступним шедевром покійного режисера? Про це і поговоримо.
Події відбуваються в німецькому селищі Одеської області у 1919 році. Перша світова війна закінчилася, Російська імперія знищена, а до влади прийшли комуністи, що активно на той момент йшли до створення СРСР. Загін комуністів захоплює українські землі, в тому числі, вищезгадане селище. Головний герой — це маленький хлопчик Антон, на очах якого комуністи вбивають його родичів та односельчан. Проте Антон та його друг Яша не сприймають події навколо, як щось погане. Для них це така гра — вони продовжують радіти своєму дитинству, незважаючи на жорстокість комуністів. Комуністи, в свою чергу, чекають, коли до них приїде Троцький і візьме все під свій особистий контроль. Мешканці села тим часом готують партизанський спротив червоній владі.
Я прекрасно розумію, що тема боротьби українців та комуністів вже встигла набриднути у вітчизняному кіно, але “Антон” справді мав потенціал стати унікальним у своєму жанрі. Фільм Зази Урушадзе міг би зайняти приблизно ту ж позицію, що й італійська драма “Життя прекрасне” (про хлопчика, що завдяки батькові сприймав полон в концтаборі як своєрідну гру).
Проблема стрічки полягає в тому, що історія дуже часто “відкидає” Антона та Яшу на другий план, ніби змушуючи забувати, що головні герої тут вони і екранний світ ми маємо бачити їхніми очима. Нас постійно відволікають на лінію того ж Троцького, його помічниці та ще на купу не дуже потрібних цій концепції сюжетних ліній. А оскільки всі вони є дуже схематичними, слугують функцією (треба продемонструвати нам поганих комуністів), то й особливої зацікавленості не викликають — подібного роду історій ми бачили чимало.
Менше з тим, коли стрічка таки повертає нас до дітей, екранний світ миттєво стає неймовірним. Дуже добре продемонстрована дитяча наївність, невинне сприйняття жорсткого світу. В цьому плані влучними є сцени, коли Антон та Яша ховаються у невеличкому тунелі всередині купи сіна, тікаючи у свій особистий світ. Вони підслуховують розмови червоних про те, що всіх у селі потрібно знищити, але їхні вуха інтерпретують ці слова безвідносно до реальності. Батьки та родичі Антона і Яші намагаються їх захистити від правди, а тому коли Антон помилково рятує Троцького від полону, після чого Троцький нападає на селище, між Антоном та мамою звучить такій діалог:
- Мама, а що ми зробили?
- Врятували людині життя.
Ці слова звучать на фоні того, як Троцький з армією страчують людей. Під час цього діалогу стає вже неможливо стримати свої емоції та не заплакати.
Дуже точно підібраний акторський склад. Тут хочеться хвалити майже всіх: від Павла Шпегуна, який зіграв своєрідного Іуду в селищі і видав дуже крутий епізод, до Володимира Левицького та Себастіана Антона, що стали двома не схожими одне на одного уособленнями спротиву комуністичній владі. Та головна зірка тут Микита Шланчак, що, власне, і зіграв хлопчика Антона. Той випадок, коли перед нами ідеально підібрана дитина-актор, чого насправді досягти дуже важко. Його органіка, справжність та віра у історію вражають. Микита зіграв не гірше за дітей з “Хлопчика у смугастій піжамі”!
З технічної точки зору стрічка теж виконана на досить високому рівні. Операторська робота допомагає створити потрібну атмосферу, а саундтрек місцями додає емоційності там, де цього не вистачає режисурі.
Не дивлячись на згадані недоліки, на фільм таки варто піти заради сильної історії, яка говорить про значення, унікальність дитинства в житті кожного — незважаючи на оточуючі обставини та весь зовнішній світ.
Фото: «Планета кіно»