Вже сьогодні розпочинається Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. На превеликий жаль, покази відбудуться лише на онлайн-платформі DOCUSPACE – у Києві продовжується локдаун.
Yabl підготував свій список фільмів, які варто не пропустити під час фестивалю. Втім, достойних стрічок цього року на Docudays набагато більше – всього на платформі буде доступно 80 фільмів! Тож якщо матимете вільний час з 26 березня по 4 квітня – ви знаєте, що робити.
“Колектив”
Фільм-відкриття фестивалю – румунська документальна стрічка “Колектив”, режисера Александра Нанау. “Колектив” – це назва бухарестського нічного клубу, який згорів 30 жовтня 2015 року. Загинуло 64 години, але більшість з них померли вже в лікарні, при цьому не маючи загрозливих для життя ран. Цей факт зацікавив журналістів місцевої “Спортивної газети” і двоє сміливих репортерів почали розслідування.
Цікаво, що “Колектив” є претендентом на “Оскар” одразу у двох категоріях – “Найкращий міжнародний художній фільм” і “Найкращий документальний повнометражний фільм”.
Кадр з фільму “Колектив”
“Кур’єри, а не герої” (DOCU/КОРОТКО)
Короткометражна стрічка італійських відеохудожників Давіда Рапп та Іпполіто Пестелліні Лапареллі – антропологічне дослідження про кур’єрів, які під час пандемії стали ледь не найважливішими, після лікарів, людьми. На своїх велосипедах та мопедах вони цілодобово розвозять замовлення, ризикуючи загинути в ДТП чи заразитися на коронавірус. Важливий – не означає захищений, прекарна праця не передбачає трудових прав. Мовчазні алгоритми платформ не знають, що таке відпустка чи вихідні.
Кадр з фільму “Кур’єри, а не герої”
“Територія пустих вікон” (DOCU/КОРОТКО)
Українська режисерка Зоя Лактіонова знімає своїх батьків у післявоєнному Маріуполі – життя тут не зупинилось, проте стало іншим. Війна позначилася на їхньому здоров’ї – навіть якщо вдалося уникнути осколків мін, то від стресу та його наслідків не сховатися. Картину доповнюю міський ландшафт – своєрідне поєднання важкої промисловості та моря. Перша повільно вбиває димом заводів, друга – тішить та заспокоює.
Кадр з фільму “Територія пустих вікон”
“Я ніде не почуваю себе так, як вдома” (DOCU/КОРОТКО)
Чи бувало з вами таке, що ви приїжджаєте в гості до батьків, а наступного дня хочете звідти втекти? Щось подібне трапилось з режисеркою Вів Лі, яка приїхала з Берліну до батьків у Пекін. Тут все знайомо аж до болю: батько розповідає, що в Гонконзі протестують агенти західних країн, друзі увірували в державну пропаганду. Розкрита навіть тема стереотипної бабці, яка переживає, що онука мало їсть. Та й багатоповерхові китайські будинки насправді мало відрізняються від “модних” київських ЖК. В результаті вийшла дуже універсальна історія про батьків та дітей, які давно виросли.
Кадр з фільму “Я ніде не почуваю себе так, як вдома”
“Цей дощ ніколи не скінчиться” (DOCU/СВІТ)
Це єдиний український фільм у цій конкурсній програмі. У листопаді 2020 він переміг у програмі “Перша поява” на фестивалі IDFA в Амстердамі. Тепер прийшов час його української прем’єри.
Андрій Сулейман – син сирійського курда й українки, переживає другу за життя війну. Раніше його родина мала тікати з Сирії, а зараз живе на Луганщині. Сам Андрій працює у Червоному Хресті, але основна його мрія – потрапити до Сирії, де продовжує жити частина його сім’ї. Така собі сучасна Одіссея, довгий шлях через річки Тигр та Сіверський Донець.
Кадр з фільму “Цей дощ ніколи не скінчиться”
“Рози. Фільм-кабаре” (DOCU/Україна)
Рано чи пізно всеохопна популярність колективу Dakh Daughters мала привести його і до кіно. Тобто, до свого кіно – окремого твору про життя колективу та його учасниць.
Це стало можливо завдяки режисерці Ірині Стеценко, вона ризикнула зняти фільм у жанрі “документального мюзиклу”. До речі, “Рози” – її перший фільм!
Сім артисток – сім жінок – сім долей. Історія сучасного кабаре почалася ще до війни – у 2013 – і з того часу колектив дорослішав та змінювався, а камера це фіксувала. Робота над фільмом тривала шість років.
Кадр з “Рози. Фільм-кабаре”
“Сіль з Бонневілю” (DOCU/Україна)
Другий повнометражний фільм Семена Мозгового, раніше відомого за фільмом “Історія зимового саду”. Тепер з павільйону ВДНГ режисер перебирається на Святошин, де двоє фанатиків колупають старий мотоцикл ІЖ. Але в них, як це часто буває, є мрія – далеко від України, в американському штаті Юта існує висохле солоне озеро Бонневіль, де багато років встановлюють рекорди швидкості. Цей фільм – історія про те, куда можуть довести мрії, які на перший погляд здаються божевільними.
Кадр з фільму “Сіль з Бонневілю”
“В. Сільвестров”
Якщо коротко, то перед нами фільм одного класика – документаліста Сергія Буковського – про іншого класика – композитора Валентина Сильвестрова. Історія одного довгого життя, більша частина якого пройшла у праці в квартирі на лівому березі Києва. 143 хвилини, насичених філософією творчості та музикою.
Цей фільм є частиною програми “Борис Петер. Тиха пауза”, присвяченої пам’яті звукорежисера Бориса Петера, який пішов з життя минулої осені.
Кадр з фільму “В. Сільвестров”