Починаючи з суботи в онлайн-кінотеатрі фестивалю Docudays можна переглянути стрічку «Розбитий ніс, пусті кишені» братів Росс – сенсацію минулорічного «Санденсу», що викликала палкі суперечки через поєднання методів документального та ігрового кінематографу. Віддаючи шану цій суміші, Yabl зібрав ще п’ятірку пам’ятних, яскравих фільмів останніх десятиліть, що навмисне плутають реальність з вигадкою.
«Розбитий ніс, пусті кишені»; реж. Білл Росс, Тернер Росс (2020)
Що реальне: відвідувачі бару «Буремні двадцяті», алкоголь
Що вигадане: бар «Буремні двадцяті», Лас-Вегас
Заходять якось до бару у Неваді актор-невдаха, ветеран В’єтнаму і австралієць. А бару не існує. Під час перегляду ви про це навряд чи здогадаєтесь, але документальна стрічка братів Росс насправді документує дещо неортодоксальний і, на перший погляд, безцільний соціальний експеримент. Росси хотіли зняти кіно про забігайлівки на околицях Вегасу і душі, що назавжди заблукали у них і потонули у склянках бурбону. Але коли гроші для стрічки нарешті знайшлись у 2016 році, виявилось що знімати у справжній столиці американської мрії занадто дорого. Тому автори, попередньо вишукавши в генделиках рідного міста «архетипи п’яничок», на 18 годин окупували та переробили під себе шинок у Новому Орлеані. Легенда стрічки полягала у тому, що це – останній вечір бару, з якого більшості відвідувачів немає куди йти. Знімали у ніч президентських виборів, тож на героїв фільму, як і на мешканців всієї планети, під ранок чекав дійсно несподіваний сюжетний хід.
Про політичну складову кіна забуваєш майже одразу. По-перше, слово «Трамп», на щастя, жодного разу не згадується на екран. По-друге, це, борони боже, не «викриття виборця республіканців» (навряд чи хтось із зображених на екрані людей голосував), а сиза від диму та алкогольних парів балада про місце, куди мрії приходять помирати, а люди – випити ще по одній. Всі патрони уявного бару грають самих себе. Випивка у кадрі справжня. Єдиний агент режисерів у цьому стані ідейних п'яниць – колишній актор Майкл, що більш чи менш непомітно намагається спрямовувати плин «сюжету». Втім, навіть він виконує свою власну роль і жоден з його вистражданих афоризмів (приклад: «Я пишаюсь тим, що став алкоголіком ще до того як став жалюгідним») не був вигаданий ким-небудь за нього. Росси не дуже приховують власну присутність, тиняються з камерами поміж своїх героїв, потрапляють у дзеркала; режисери схоплюють у кадр всі сутички, що так і не стались, та всі залицяння, що завершились нічим. «Буремні двадцяті» залиті помаранчевою патокою світла гірлянд, піснями з джукбоксу і схожі на небесний «Місяць під водою».
«Земля кочівників»; реж. Хлоя Чжао (2020)
Що реальне: американські кочівники, їх табори і фургони
Що вигадане: головна героїня, її фургон і чоловік
Містечко Емпайр на північному заході Невади скасували у 2011-му. Після того як місцевий завод закрили, компанія, яка ним володіла, перестала фінансувати роботу школи, медицину і транспорт. Врешті у Емпайр забрали навіть поштовий індекс. Більшість колишніх мешканців переїхали до нових місць, але дехто переселився в нікуди. Ферн (Френсіс Мак-Дорманд), у якої незадовго перед цим помер чоловік, тепер живе у фургоні, курсуючи Штатами від однієї тимчасової роботи до іншої. Вона – кочівниця, але не лише вона: в США існує ціла невидима верства населення, переважно літні чоловіки та жінки, що не можуть дозволити собі мати стаціонарний будинок і рухаються від парковки до парковки, від табора до табора. Фільм Хлої Чжао дає цим людям слово.
Все, окрім Ферн – правда. Кочівники дійсно існують. Amazon, аби не марнувати робочу силу, ладну продавати себе за безцінь, навіть створив для них спеціальну програму з сезонного працевлаштування – КемперФорс (ми побачимо, як вона працює зсередини на початку фільму). «Земля кочівників» створена за однойменною книжкою-дослідженням 2017 року. Низку персонажів Чжао взяла прямо з її сторінок: духовний лідер і практичний порадник кочівничого руху Боб Веллс, наприклад, з’являється під власним ім'ям і, здається, говорить власні репліки. Ще когось знайшли за допомогою наступального методу зйомки: члени знімальної групи приїжджали до чергово місця гніздування номадів і розшукували людей з цікавими історіями. Персонажка Мак-Дорманд забезпечує тривкість цієї конструкції, але її роль аж ніяк не виключно функціональна. Навпаки, Ферн – чи не найбільше перекотиполе з усіх, кого ми побачимо на екрані; єдина вигнанка, з якою ми справді подорожуємо разом, а не просто зустрічаємось на дорозі.
Герої «Землі кочівників» – знехтувані системою люди, мігранти у власній країні, прикрі «екстерналії» глобалізації, втім, справа не лише в цьому. Стрічку Чжао можна було б об’єднати в умовну трилогію з «Американською крихіткою» Андреа Арнольд і «Проєктом «Флорида»» Шона Бейкера. Не тільки через те, що всі три фільми присвячені способам існування людей, для яких не знайшлось місця на борту американської мрії, а й тому, що всі вони – про поклик неприборканого простору. Камера Джошуа Джеймса Річардса конвертує цей поклик в геометрію екрану, загортає глядача у пустелю і прерії, немов у ковдру.
«Американські тварини»; реж. Барт Лейтон (2018)
Що реальне: четверо студентів, що пограбували бібліотеку Трансильванського університету Кентуккі
Що вигадане: пограбування бібліотеки Трансильванського університету Кентуккі
В грудні 2004-го року бібліотеку Трансильванського університету – невеликого, але шанованого американського вишу на південному сході країни – пограбували. Вочевидь, зловмисники намагались викрасти першодрук «Птахів Америки» Джона Одюбона, розкішне унікальне видання першої половини XIX століття, за яке можна отримати мільйони доларів на чорному ринку. Але через кричущу профнепридатність грабіжників, «Птахів» довелось кинути на півдорозі і обмежитись парою випадково схоплених з полиць антикварних томів. За кілька місяців ФБР вдалось розплутати справу: за пограбуванням стояло четверо студентів того самого університету з білих, успішних родин середнього класу. У двох викрадачів в день злочину були екзамени, тож вони, переодягнувшись, пішли на пари, аби не зіпсувати собі семестрові бали.
Терміни ув’язнення четвірки добігли кінця у 2012-му, але ще задовго до цього горе-злочинцям почали надходити пропозиції продати права на екранізацію. Позмагатись дійсно було за що: окрім сюжетної канви комедії абсурду (першопочатковий план полягав у тому, аби зайти до бібліотеки, загримувавшись під дідів) у подій була й мета-складова – грабіжники готувались до «справи», переглядаючи класичні голлівудські трилери про пограбування і, наслідуючи героїв «Скажених псів», навіть вигадали собі «кольорові» псевдоніми. Згоду врешті-решт отримав британський документаліст Барт Лейтон, який зумів знайти на головні ролі відносно зірковий склад: Баррі Кігана з «Дюнкерку» та «Вбивства священного оленя» й Евана Пітерса з «Людей Ікс».
На щастя, Лейтон не зняв конвенційне документальне кіно. Не зняв він і «заснований на реальних подіях» бойовик у звичному значенні цього слова. До певного моменту «Американські тварини» працюють саме як чистокровна жанрова витівка, реконструюючи підготовку до злочину та його хід за свідченнями безпосередніх учасників подій. А потім, коли історії четвірки неминуче починають розходитись, рівні нарративу переплітаються та втручаються у справи одне одного. Словом, це на диво дотепна й енергійна гра з глядачем і його готовністю сприймати щось як об’єктивну версію подій. Але паливо, яке виводить кіно на крейсерську швидкість, це не трухляві постмодерністські трюїзми, а розуміння того, що хлопці вчинили свій неоковирний, приміський і все ж безумовно захопливий злочин з нудьги. Підкоряючись вимогам хорошого тону, Спенсер, Воррен, Ерік та Чес безперервно запевняють, що дуже шкодують про скоєне, але їхня стрічка – це не лише максимально реалістичний психологічний портрет того, як насмілитись на пограбування. Це короткий конспект того, як насмілитись на будь-що.
«Земля просвітлених»; реж. Пітер-Ян де Пю (2016)
Що реальне: десятирічні солдати
Що вигадане: принцеса Афганістану та її король
Сюжет стрічки Пітера-Яна де Пю став прямим наслідком методу її зйомки. Працюючи фотографом в Афганістані, бельгійський режисер дізнався про банди дітей, що живуть у важкодоступних високогірних районах країни як середньовічні кочівники: контролюють нелегальну торгівлю опієм та лазуритом, нападають на каравани, бешкетують у заржавілих радянських танках. Хіба що замість мечів у них автомати Калашникова. Де Пю потоваришував зі своїми маленькими героями, написав за мотивами їхніх фантазій історію про хлопчика, що хоче стати королем, а потім зняв фільм, перемежувавши реальність з вигадкою. Діти ніколи в житті не бачили кіна, тому пояснити, чим саме займається знімальна група, не вийшло. Спочатку вони вирішили, що камери це якийсь різновид зброї, але врешті звикли до їх присутності.
Фільм де Пю найменше схожий на філістерський благодійний кінематограф чи соціальний ролик про безпритульність. Факти «Землі просвітлених» настільки вперті, а герої настільки самодостатні, що давати їм якусь етичну оцінку майже не спадає на думку. Немає тут і хижої групової динаміки «Володаря мух». Просто в Афганістані дорослими стають у вісім. Просто є на землі місця, де вагу вимірюють набоями. Фільм переглядається як телеграма з паралельного всесвіту, настільки ж жорстокого, наскільки й колористично безкомпромісного: «Земля просвітлених» де Пю складається виключно з панорамних планів, вітру, висоти і макових полів. Режисер розповів автору цього тексту, що спав у горах, притиснувши до грудей камеру, кілька разів дивом рятувався від талібів і скакав разом зі своїми героями верхи вулицями Кабулу. Так бельгійцю вдалось вполювати зображення, що ніколи до цього не потрапляли в око камери. Кожна дитина коли-небудь мріяла опинитись у світі без дорослих. Виявляється, такий світ існує, він розташований на висоті п’ять тисяч метрів над рівнем моря, у розрідженому повітрі Гіндукушу.
«Дев’ятий округ»; реж. Нілл Блумкамп (2009)
Що реальне: ненависть до прибульців
Що вигадане: космічний корабель над Йоганнесбургом
Як на класику фантастичного жанру, в повнометражному дебюті Нілла Блумкампа аж занадто багато реального. Не загальна сюжетна схема, звісно: на початку 80-х на Землю прибуває колосальна літаюча тарілка з десятками тисяч слабких, хворих, схожих на велетенських людиноподібних креветок, істот. Корабель, порушивши усталену інопланетянську традицію, зависає не над Нью-Йорком чи Лос-Анджелесом, а над пошарпаним кварталом Йоганнесбургу. Влада ПАР не вигадує нічого кращого, ніж розселити чужинців у сегрегованому гетто, відокремленому від решти міста кордонами озброєних людей, «Дев'ятому окрузі». Минає тридцять років. Нетрі прибульців обростають підпільними економіками і моторошними магічними ритуалами (вважається, що споживаючи тіла «молюсків», можна здобути контроль над їхньою зброєю). Але вартість землі все одно росте і прибульців збираються переселити в спеціально створений зразково-показовий концтабір.
Якщо ви не бачили «Дев'ятий округ», ви взагалі нічого не бачили в цьому житті. Починаючи від винахідливого застосування прийомів мок'юментарі й закінчуючи новаторським використанням спецефектів, фільм Блумкампа визначив новий і багато в чому й досі недосяжний стандарт якості – фантастика з серцем, головою, соціальною сатирою, неоднозначним, але харизматичним головним героєм (Шарлто Коплі), кмітливо пропрацьованим всесвітом і – увага – без приквелів, сиквелів чи власної лінії кросівок. Тим не менш, навіть не всім фанатам стрічки відомо, наскільки рясно «Дев'ятий округ» запилений реальністю Південно-Африканської Республіки кінця нульових. По-перше, автори знімали гетто молюсків у бідному міському районі Чіавело, який влада саме відселяла в спеціально збудоване «соціальне житло». По-друге, фрагменти інтерв'ю на початку стрічки, у яких чоловіки та жінки розповідають, як ненавидять прибульців і яку огиду відчувають до них – це відповіді на запитання «Як ви ставитесь до нігерійських мігрантів?», зафільмовані Блумкампом на вулицях Йоганнесбургу.
«Великий план»; реж. Аббас Кіаростамі (1990)
Що реальне: суд, режисер Махмальбаф
Що вигадане: затримання, режисер Махмальбаф
Демонстративне нехтування бар'єром між документальним та ігровим кінематографом – фірмова риса довгої нової хвилі іранського кіно, що триває вже щонайменше тридцять років. На одному кінці спектру Джафар Панагі створює фільми без титрів, бо Ісламська Республіка Іран заборонила йому знімати кіно. На іншому Мані Хагігі грається з жанром і конструює захопливі метафізичні доку-триллери за мотивами старих коробок з мотлохом, що знаходить на горищі у мами. Людина, мабуть, найбільшою мірою відповідальна за цей натхненний безлад – Аббас Кіаростамі. Саме він на початку дев'яностих повернув русло іранського кіновиробництва в бік самого себе. В першу чергу за допомогою «Великого плану».
Фільм відштовхується від реальної історії, яка трапилась у Тегерані наприкінці 80-х. Місцевий безробітний втерся у довіру до заможної родини з передмістя, вдаючи з себе Мохсена Махмальбафа – легендарного перського режисера. Підставний Махмальбаф не намагався пограбувати своїх жертв і майже не вимагав з них гроші. Лише, за власними словами, «насолоджувався тим, що творить мистецтво» і репетирував зйомки нової неіснуючої стрічки. Обман було розкрито, ошукані потягли кривдника до суду. Кіаростамі дізнався про випадок з газети і одразу ж вирішив знімати кіно за гарячими слідами інциденту. Режисер випросив у судді право не лише бути присутнім на розгляді справи, а й задавати питання обвинувачуваному та свідкам. Ці кадри складають приблизно половину «Великого плану». Решта – реконструйована сцена затримання кіноафериста, де всі дійові особи грають самих себе.
Рівнинні, запилені, часто позбавлені будь-яких ставок фільми Кіаростамі мають переважно освітню цінність – хочеться сподіватись, їх переглядають студенти, що вичають фарсі. Кінокритики ж, які співають режисеру дифірамби, вочевидь, ніколи не додивлялись до кінця ані «Смак вишні», ані «Поміж оливами». Це логічно: необхідність засинати у кінотеатрі вкладена у кіаростамівські шедеври за замовчуванням. Тим дивовижніше, що «Великий план» – величний. Традиційна режисерова сухість тут обертається методичністю теологічного трактату. Симетрична, згорнута у вісімку Мебіуса структура сюжету резонує з історією про оманливість перших вражень і дволикість кіно. Навіть основний творчий прийом Кіаростамі – невміння користуватись звукозаписувальним і знімальним обладнанням – перетворюється у «Великому плані» на перевагу: у стенограмі див зобов'язані бути лакуни.