Можливо, ви пам‘ятаєте часи, коли популярність гри DOTA 2 лише набирала обертів. Це саме та гра, через яку сотні школярів збирались в комп’ютерних клубах, кричали одне одному незрозумілі для простих смертних фрази та просиджували за монітором годинами. Здавалося, часи шаленої популярності цієї гри вже давно позаду, але трапляється те, чого ніхто не очікував (крім палких фанатів, звісно): Netflix випускає анімаційний серіал «DOTA: кров Дракона». Якою вона вийшла та чому екранізація відеоігор — робота дуже невдячна, ми зараз дізнаємось.
Невеликий дисклеймер: автор цього тексту ніколи в житті не грав у DOTA 2, саме тому висновки зроблені виключно на основі аналізу серіалу як кінотвору, ніяких порівнянь з грою тут не буде. Тим паче, я переконаний, що екранізація будь-чого має бути такою, аби її можна було переглянути й незалежно від знайомства з першоджерелом.
Взагалі з екранізаціями відеоігор у Голлівуді завжди було все складно. Частіше за все вони виходять не дуже успішними: ігри, покладені в основу серіалу чи стрічки, самі по собі часто глибокі та самобутні, але коли їхні сюжети переносять у кіноформат, ледь не все втрачається. Ми зараз не будемо згадувати про трешові екранізації від Уве Болла з його «Бладрейнами» та «Один в темряві», також скіпнемо згадку про Пола У. С. Андерсона з його двома «Мортал Комбатами» та нескінченною франшизою «Оселя Зла», завдяки якій його дружина Міла Йовович останні кілька років своєї кар‘єри отримувала постійну роботу. Крім цього, про приємні дрібнички на кшталт «Їжак Сонік» теж не поговоримо — це продукт іншого формату ма масштабу. Упустимо й доволі суперечливого «Відьмака», адже це в першу чергу екранізація «Книги». Ну і про всяке сміття в дусі DOOM чи «Хітмен» змовчимо.
Замість цього пропоную згадати дві потенційно круті роботи, які в результаті спіткав або повний, або частковий провал. Я говорю про «Кредо вбивці» та про «Варкрафт». Чому саме про них? Причини їхнього провалу геть протилежні, але обидві стрічки мали всі шанси перетворитися на прибуткові франшизи. Що ж пішло не так? У випадку з «Варкрафтом» все дуже просто: автори фільму забили на той факт, що серед глядачів можуть опинитися люди, яких потрібно буде знайомити із всесвітом, аби згодом франшизу можна було перетворити на умовний новий «Володар Перснів». У підсумку вийшло кіно виключно для фанатів. Звісно, за рахунок великої фанбази, стрічка окупилась. Можливо, на нас навіть чекає продовження, але це явно не той результат, на який студія Legendary розраховувала. Погодьтесь: 440 млн доларів сборів при бюджеті в 170 млн — результат доволі кепський. У «Кредо вбивці» все було навпаки: вони настільки наплювали на оригінальний сюжет та на фанатів, що створили дуже примітивний, нецікавий, банальний блокбастер. Не врятували фільм навіть актор Майкл Фассбендер та режисер Джастін Курзель, які до цього разом зробили шедеврального «Макбета» за Шекспіром.
Я веду до того, що екранізувати відеоігри — це як ходити тонким лезом над прірвою. Один зайвий крок не в той бік — і піднятися вже не вийде! Саме тому Netflix з їхньою DOTA виявилися для мене справжніми героями: на фоні таких кейсів анімаційне фентезі платформи — це стовідсотково влучний постріл!
У серіалу є цікавий і зрозумілий кожному сюжет. Воїн та мисливець на драконів Девіан потрапляє в печеру Дракона. В результаті баталії з ним він отримує здібності та силу вогняного монстра. Після чого Девіан зустрічає колишню принцесу Мірану у вигнанні та її помічницю — вони шукають священну реліквію. Девіан погоджується допомогти принцесі, а вона у свою чергу обіцяє йому розмову з людиною, яка допоможе розібратися Девіану зі своєю новою силою.
Попри весь скепсис на початку перегляду, «DOTA: кров Дракона» показала себе як неймовірно захоплююче видовище, що має всі шанси стати хітом рівня «Аватар: володар стихій» від Nickelodeon. Різниця тільки в тому, що в DOTA трохи складніший ЛОР та сам по собі серіал зроблений з рейтингом R. Іншими словами, тут багато крові, жорстокості, сцен еротичного характеру та відповідного «бруду» у поведінці деяких персонажів.
Що важливо: сюжет одразу занурює нас в центр подій, але разом із тим тобі зрозумілі характер, мотивація та вчинки кожного з героїв. По діям Девіана ти одразу розумієш, якого складу ця людина і чому саме про нього ми зараз слухаємо історію. В цьому плані сцени, у яких він рятує Ельфа чи захищає Дракона (якого сам планував вбити) від Демона, працюють набагато сильніше за довгу та непотрібну експозицію. Те ж стосується і принцеси Мірани, що показує себе скоріше у дії, ніж у діалогах. Це, на мою скромну думку, показник крутої драматургії. Щось схоже відчуваєш (зараз буде дивне порівняння) при перегляді «Шаленого Макса» з Томом Гарді, адже там теж ти розумієш героїв, коли вони зіштовхуються з небезпекою, а не коли розмовляють.
Саме завдяки цьому до серіалу не потрібно довго «звикати» — він тримає твою увагу, занурюючи в історію миттєво. І тільки після цього творці починають годувати нас додатковими деталями й фактами.
Стилістично DOTA нагадує нам старі-добрі аніме. І тут знову респект авторам за те, що вони знайшли таке рішення, а не зробили з серіалу чергове фентезі, яке б всі почали порівнювати з «Відьмаком». Окрім того, що DOTA виглядає самобутньо, анімація розв‘язує руки авторам, тож вони можуть не обмежувати себе й не мудохатись зі складними спецефектами, щоб ефектно показати нам поєдинок, монстрів чи магію.
DOTA від Netflix підійде для перегляду абсолютно всім, хто сумував за цікавими фентезі світами. Вам зовсім не обов‘язково бути геймером чи фанатом гри, аби із задоволенням зануритись у всесвіт та насолодитись першим сезоном. Сподіваємося, другий не за горами!
