Netflix, здається, почувається більш-менш комфортно, бувши незалежним від традиційного кінопрокату (“дякую, кеп”, скажете ви). І є тут фільми на будь-який смак. Для тих, хто не набавився у суперменські та супервуменські іграшки й хоче трошки повбивати час — приємного перегляду! До вашої уваги “Сила грому”.
Yabl вирішив не порушувати традицію оглядів, до яких ви звикли, тому градус суб'єктивності значно вищий за 36.6.
Слоган звучить наступним чином: “По-новому супер. Майже герої”. Ось це “майже” запам’ятайте. Бо, з одного боку, це знімає відповідальність (мовляв, ми ж задумували супергеройську комедію без особливої претензії), а з іншого — виходить, що можна згодувати глядачеві щось “недо-”.
Режисером комедії виступив Бен Фальконе (за сумісництвом чоловік однієї з головних виконавиць Мелісси Маккарті), який раніше працював із дружиною над такими фільмами як "Теммі", "Леді бос", "Душа компанії" та "Суперінтелект" HBO Max. І червоною лінією у цих кіноісторіях проходять теми “колишніх”, “пошуку себе”, “жінка може все”, “ніколи не пізно”. Здається, це те, що резонує з нами усіма, незалежно від країни чи статків. Але, так чи інакше, Бен із Меліссою, виступаючи часто також співсценаристами й співпродюсерами, звикли до кліше, тому не гребують скористатися старою перевіреною формулою й у випадку з супергеройською історією.
Мелісса Маккарті
Маємо сюжет, в якому колись найкращі подруги знову разом завдяки геніальності однієї і легковажності іншої. Емілі Стентон (Октавія Спенсер) винаходить технологію із перетворення звичайних людей на супергероїв, а її експодруга (Мелісса Маккарті) помилково отримує дозу чудодійного препарату. Тепер непереможний дует “Сила грому” має врятувати Чикаго від злодія і разом з тим повернути міцну жіночу дружбу.
Трейлер фільму випустили до 8 березня, натякаючи на силу жінок. З одного боку, символічно. А з іншого, історія перетворюється в ході перегляду на фарс та буфонаду.
Окрім веселих перкусій із твістом 80-х, гарною приманкою для глядацького вуха стає хіт 1994 року від трикратного володаря “Ґреммі” Seal під назвою Kiss from a Rose. Як і головні героїні стрічки, ви теж будете підмугикувати рядки цієї ліричної композиції протягом всього дня, це точно.
Вже ні для кого не секрет, що музика — крутий компонент у продукті під назвою “кіно”. Та якщо ми говоримо про шедеври Енніо Морріконе, якого частково розкрутив колишній однокласник Серджо Леоне, чи про Ніно Рота, або ж про Ганса Ціммера — це тема для окремої публікації. Публікації про те, як талановита режисура, цікавий, не пустий сюжет і непересічна акторська гра гармонують із цікавим саундтреком. Та тут, коли ми говоримо про стрічки-”пустунки”, останні зазвичай маніпулюють вдалими піснями, що додають потрібного настрою і витягують слабкі сцени, справляючи таким чином в цілому позитивне враження на аудиторію.
Кадр з фільму
Але, будемо чесними, стрічки дрібнішають. Навіть якщо йдеться про супер'якісні зйомки, ефектні ефекти та загалом картинку, за яку не соромно у фіналі, все одно, тітки, які скачуть у супергеройських костюмах і намагаються врятувати місто...
Хочеться сказати: агов! Ви серйозно?
Тут варіантів два. Або дорослі настільки втомилися від суворої реальності, що хочуть знову вірити у диво, або кіногіганти вважають свою аудиторію дурнями. Звісно, можна тепер звинуватити автора матеріалу в упередженості, відсутності почуття гумору, ейджизмі, навіть сексизмі й снобізмі. Але насправді стає страшно за майбутнє кіноіндустрії й за запит аудиторії, яка нині зростає на Тіктоку. Про що будуть стрічки для цих майбутніх дорослих, якщо нинішні “хавають” подібні сторі?
Октавія Спенсер
Окей, Камбербетч знімається у марвелівському фільмі “Доктор Стрендж”. Не актор третього ешелону. Але акторам теж хочеться більше грошей — таких, яких в театрі не заробиш, і яких в “іншому” кіно теж не часто пропонують. Так і живемо. У світі, де кіномагнати стають свого роду суперзлодіями, які самі б не дивилися своє кіно, але чомусь годують ним мільйони глядачів.
Що нам взагалі відомо про суперзлодіїв? Це звичне явище ще з часів Шекспіра та Мольєра, але от спосіб їхнього зображення змінюється. Особливим він є у коміксах та близькокоміксовій індустрії, у тому числі, екранізаціях. Одним із перших суперлиходіїв був Джон Девіл, прото-Фантомас, створений Полем Февалем ще 1862 року. За 30 років потому вперше з'явився професор Моріарті, заклятий ворог Шерлока Холмса авторства Артура Конана Дойла.
І згодом буде Джокер, Жінка-Кішка, Локі, Гарлі Квінн і так далі. Але чомусь історія з дуетом “Сила грому” виглядає так само недолуго, як деякі українські стрічки, що прагнуть тримати ніс за вітром і охопити якомога більшу аудиторію, знімаючи у художньому кіно телеведучих чи популярні медійні обличчя.
У кон’юнктурі треба мати навiть більший талант, аніж в авторському кіно.
Бо водночас розповісти політкоректну за усіма параметрами історію (жінки-супергероїні, сайз плюс, темношкірі, боротьба зі злом) та бути модними, легкими для сприйняття, не притягнутими за вуха і дотепними — тут важко всидіти на двох стільцях.
Та, якщо ви таки хочете побачити “сучасних супервумен” у світі, де ген надзвичайних сил занадто часто поєднується зі схильністю до злочинної поведінки, і, власне, поспостерігати за протистоянням недоброзичливцям, — хай прибуде з вами “Сила грому”!
Мелісса Маккарті